Лариса Іванишина Перейти до переліку статей номеру 2010:#3
Цінність зафіксованого, або Коли фотографія стає фільмом


Виповнилося 110 років від дня народження Івана Козловського, соліста Большого театру, митця, чиє ім’я не потребує додаткових пояснень ні в Україні, ні в Росії.

Моя пам’ять зберігає фінал концерту в Київській опері, вже не згадаю з якої нагоди, десь на початку 1980-х, коли появу на сцені Івана Семеновича публіка сприйняла шаленими оплесками, а фінальну арію з Гулака-Артемовського якоюсь неземною тишею: «Де згода в сімействі, де мир і тишина, щасливі там люди, блаженна сторона. І Бог благословляє, добро їм посилає, і з ними він живе...» (чому ця всеохопна і проста формула взаємин не під силу нам, українцям?). Тепер уже тенор Івана Семеновича лунає у Царстві Небесному. Був то не просто голос як вишукана вокальна краса і техніка, то вияв душі, яку живлять такі потужні джерела, що і не прозирнути до їхніх витоків і глибин.

17 березня до 110-річчя митця в Будинку вчителя у Києві відбувся вечір пам’яті. Своєрідності цьому заходу надав візуальний супровід – фотофільм режисера і кінознавця Сергія Марченка. Сергія знають в Україні більше як фотографа. Він фотографував і робив слайдфільми ще до свого навчання на кінорежисурі. Один з них кінця 1980-х – «Мальовнича Україна». На початку 1990-х закінчив кінофакультет Київського інституту ім. І. Карпенка-Карого і навіть встиг 1993 року зняти на студії «Національна кінематека України» стрічку «Лист без адресата» для серіалу «Невідома Україна». А тоді кіно «закрили». В тому сенсі, що грянула гіперінфляція і що Кабінет міністрів очолив Кучма, якому від втрати українського кіно було ні холодно, ні жарко. Тож Марченку не поталанило розгорнутись як режисеру. З великими труднощами (як і більшість фільмів 1990-х) ще вдалося зняти «Відгомін забутого неба» – цікаву подорож у далекі глибини пам’яті та осмислення загадок давніх цивілізацій. Та й по всьому. Тепер його офіційний статус – викладач Національного університету театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого.

Та залишити мистецтво рухомого зображення він не зміг. Тільки специфіка рухомості переформатувалася. У безперервному русі є не зображення, а сам Сергій – він фактично не випускає з рук фотоапарата й портативну камеру. Бо стільки є цікавих подій, визначних постатей в нашій країні, яких «не помічає» зомбоване політикою і «світською» хронікою телебачення, що не зафіксувати їх на плівку – то втрата для країни! І він фіксує. Відгукується також на замовлення видавництв: фотографує ікони, картини, українські пам’ятки історії та архітектури для різних альбомів. А ще збирає власний цифровий фотоархів (мабуть, чи не найбільший в Україні, якщо говорити про тему «Діячі сучасної української культури»).

І от через 20 років повернувся до нового-старого різновиду – фотофільму. Не від хорошого життя, звісно. Але раз немає коштів на повноцінне кіно, то нехай буде бодай фотофільм. Першим досвідом стала робота, присвячена Василю Васильовичу Цвіркунову, директору Київської кіностудії ім. Олександра Довженка часів її творчого злету і деканові кінофакультету 1980-х, коли Сергій там навчався. Володимир Губа написав до цього зображення музику, і фотофільм набув концептуальної цілісності й емоційного звучання. Його показали в Будинку кіно на вечорі пам’яті з нагоди 90-річчя Цвіркунова.

Івана Семеновича Козловського Сергій знімав останні тринадцять років життя співака: у нього вдома і на дачі, на концертах і під час приїздів в Україну та спілкування із земляками в Мар’янівці, де діє ним заснована музична школа, в Києві і в Криму. Це вже були роки Незалежної України – ровесник ХХ століття дожив до цих часів.

Напередодні Вечора пам’яті організатори звернулися до Сергія з проханням зробити відеоряд.

«Рік тому я про це нагадував можливим організаторам ювілею, що і фільм, і книгу можна випустити, – розповідає Сергій, – але тоді це якось не чулося, а днів за десять до вечора – саме час висловити побажання, що було б дуже добре такий фотофільм на вечорі мати. Звичайно ж, без жодних коштів на виробництво. Ситуація, що постійно мене переслідує: зробити – нереально, але і не зробити, через добру пам’ять до людини, – теж не можна. Тому мусив останній тиждень відставити закінчення дисертації (вже ось-ось, і потрібно спокійні 2-3 тижні, щоб завершити), і довелося цілодобово сканувати та обробляти слайди.

І такі «ножниці» виснажують. Але якщо не зараз показати Козловського, то коли, на 120-ту річницю? (Схожа ситуація сталася і з фільмом «Лицар кіно» на вечорі 90-річчя В.В. Цвіркунова). Отож, ми з Андрійком (син С.Марченка – Л.Б.) змонтували фоторяд у півтори сотні кадрів – 22,5 хвилин – німий кольоровий фотофільм «Пам’яті Івана Козловського», де співак – у Мар’янівці, Києві, Сосниці і Заньках, Артеку і Ялті, Москві та Снєгирях (на підмосковній дачі). Фільм на вечорі показували з паузами – хвалили, бо став окрасою, зоровим фоном для фонограми І. Козловського «Мені однаково...» та хорів музичних шкіл, солістів, що виступали на вечорі. Після концерту привітно відгукнулися і мої знайомі, мовляв, ці фото з перспективи часу виглядають ще поважніше, добре, що я зняв перебування Козловського в Україні, адже ніхто інший цього так і не зробив».

...Справді, українське кіно, бодай у варіанті фотофільму, здатні робити тільки лицарі.


Корисні статті для Вас:
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2010:#3

                        © copyright 2017