Розмову вела Анна Погрібна Перейти до переліку статей номеру 2010:#4
Степан Коваль: «У пошуках нових форм»


– Ваші фільми показали вас як визнаного режисера пластилінової анімації, навіть на міжнародному рівні, якщо пригадати успіх фільму «Йшов трамвай №9». А чи позиціонуєте ви себе так і яким є ваше ставлення до різних анімаційних технік?

– Мені доводилося спробувати різні техніки, в тому числі й 3D-анімацію. Багато років працював на телебаченні, де створював кліпи, рекламу із застосуванням анімаційних елементів. Не скажу, що маю великий досвід роботи з найсучаснішими технологіями, але уявлення про роботу з ними маю. Чому пластилін? Відповім фразою одного з персонажів, якого зараз створюємо, – «не так склалося, як бажалося». Після «Трамваю» пішли замовлення на суто пластилінові рекламні ролики, зробили і два фільми для російської анімаційної студії «Пілот» і її проекту «Гора самоцвітів». Там від мене вимагали не мальовані, а саме пластилінові фільми, обґрунтовуючи це тим, що намалювати вони й самі можуть. Справді, пластиліновою анімацією займається не так багато людей. У цій техніці працював Олександр Татарський, коли ще був живий, є проекти в Санкт-Петербурзі, працюють з пластиліном у дитячих студіях. В Україні ж нішу пластилінової анімації зайняли ми, втім, прикро, що до неї загалом мало уваги. Можливо, думають, що цей матеріал вичерпав себе, вважають його надто простим, примітивним чи несучасним. На мою ж думку, будь-який матеріал є сучасним, якщо він втілюється у фільмі свідомо, і коли, що дуже важливо, є зв’язок між матеріалом і сценарієм. Він має відповідати сюжетові, виконувати свої завдання, бути виправданим, а не просто текстурою, як це було у фільмах «Злидні» та «Глинька». Можливості пластиліну ми намагалися розкрити у фільмах «Йшов трамвай №9» і «Стати твердим», де персонажів постійно переліплюють і пластилін працює, як пластилін. Тому ми прагнемо знайти такі сценарії, де пластилін був би виправданим, виявляв свої властивості, і в результаті виникали нові форми зображення, монтажу, анімації зрештою. З іншого боку – нам дуже подобається цей матеріал за те, що він ручний. Слова, що ми вкладаємо в нього свою душу, звучать дещо пафосно, ніхто ж не витягає з шухлядки шматок душі і не обліплює його пластиліном. Проте у творенні такого роду анімації присутнє божественне втручання, ми вкладаємо у неї щось своє. А у випадку 3D-технологій майже все залежить від машини, від того, як спрацює певна математична схема. Вона може спрацювати навіть дуже чітко, злагоджено, дати чудовий результат, але в ньому, за словами Юрія Норштейна, не буде помилки. Це, звісно, не режисерські чи монтажні помилки, а такі ледь помітні помилки, що заворожують, доповнюють фільм і роблять його зворушливим. От вони можуть бути тільки від людини.

– А яким, на вашу думку, є майбутнє пластилінової анімації у час зосередженості на нових технологіях і спецефектах?

– Так само можна запитати й про майбутнє лялькового театру, витинанок чи ліплення глечиків. Ці форми мистецтва глибоко вкорінені у свідомість і життя людей, тому вони були, є і будуть завжди. Ще в Месопотамії було знайдено глечика, орнамент якого відтворював фази руху тварин, а внаслідок обертання глечика створювалася ілюзія руху. Технології будуть рухатися вперед, але бажання передавати за допомогою рук і матеріалу якісь почуття не зникне. Пластилін – це теж матеріал, ми можемо так само працювати й з іншими, але важливо, щоб це було «рукотворне» кіно.

– Українська радянська анімація тривалий час існувала як складова Київської кіностудії науково-популярних фільмів, внаслідок чого анімаційне і науково-популярне навчальне кіно зливалися, до того ж анімаційні фільми для будь-якої аудиторії проходили ідеологічну обробку. Сьогодні ситуація інша, проте лишається питання завдань анімації, вона – виховне, просвітницьке чи самодостатньо-естетичне явище?

– Так, був цілий корпус технічної анімації ще до того, як було вирішено робити фільми для дітей і студія назвалася «Укранімафільм». Технічна анімація як існувала, так і буде існувати, оскільки допомагає показати процеси, які неможливо зняти. Щоправда сьогодні вона створюється переважно за допомогою комп’ютера, тоді швидкість і точність комп’ютерної графіки справді допомагає. Анімаційне дитяче кіно має враховувати технічний розвиток, тенденції сучасності, але повинно нести в собі і виховну функцію для дитячої аудиторії. Сучасні діти у 6 років уже все знають про життя, їх не заманиш оповідями на кшталт «А зараз дітки ми розкажемо вам казочку». Проте анімаційне кіно вони продовжують любити змалечку, їх приваблюють яскраві персонажі, яких вони хотіли б ще бачити. Дорослі теж із задоволенням дивляться мультики, які і їх часто виховують. Взагалі створити фільм, в якому кожен знайшов би своє і який став би цікавим і дитині, і дорослому, – дуже складне завдання. У той же час кіно має нести в собі якесь відкриття, інакше воно не буде кіно, якщо не буде розвиватися і рухатися вперед у пошуках нових форм зображення, ритму, сюжету. Ми теж цього прагнемо, назвавши нашу студію «Новатор-фільм». Тому я розділив би анімаційне кіно на технічне, до якого і реклама належить, дитяче, доросле, соціальне і експериментальне. Комерційне анімаційне кіно теж має включати в себе ці види, щоб глядач дивився фільм, який би йому подобався, і він ще й хотів би заплатити за цей перегляд.

– Що для вас є експериментом в анімації?

– Я маю на увазі будь-який експеримент, як над змістом, так і над формою. Нещодавно бачив, як діти намагалися робити анімацію за допомогою листя, мотузок, дроту. Вони бачать у виделці персонажа і починають ним рухати. Така уява дуже корисна, оскільки розвиває світогляд і допомагає по-іншому бачити і розуміти світ.

– Ви згадали про соціальне анімаційне кіно. Наскільки це характеризує ваші фільми? Той же «Трамвай», як на мене, має помітний соціально-критичний посил, хоч і поданий у формі жартів.

– Я сам себе навіть критикую. Мені хотілося сказати щось кумедне, але в той же час щось накипає всередині, і тоді хочеться про це сказати. Хоча я не прагнув робити суто соціальне кіно, та навіть проти волі це часом втілюється на екрані, збігається з актуальними соціальними проблемами.

– Якщо згадати проект «Моя країна – Україна», над яким ви наразі працюєте, і анімаційний цикл «Гора самоцвітів» студії «Пілот», для якого ви теж створювати фільми, то як співвідносяться український і російський проекти за формою та змістом?

– Нам досить сподобалася ідея самого проекту «Гора самоцвітів», із яким ми познайомилися коли ще й фільмів не було створено. Згодом ми подивилися і «Мульти-Росію» – подібний цикл анімаційних фільмів, але вже хвилинних. Припав до душі і їх формат, і патріотично-об’єднавчий посил. А рік тому, коли пішов із життя Татарський, змінилися наші стосунки з «Пілотом» та й студія ця вже стала не та, що була, ми побачили прогалину вже в себе і задумали подібний проект. До речі, існують такі проекти і в Франції, Німеччині, Великобританії, Нідерландах. Об’єднавчу мету ми теж собі поставили, але вже не народів, а регіонів, які в нас досить роз’єднані певними політичними суперечностями, інформацією, навіть у територіальному плані. Тому наш проект покликаний показати, що всі ми належимо до єдиного суспільства, яке має величезний культурний пласт, і щоб діти відчули, що вони належать нації. Тому цей проект не є політичним і соціальним, це будуть казки. Іншою метою, можливо, навіть першочерговою, ми ставили залучення молодих аніматорів. Сьогодні майже зник прошарок середнього технічного анімаційного персоналу – художників, декораторів, аніматорів. Немає, на жаль, і сценаристів, від чого потерпають усі види кіно, не лише анімаційне. Щодо режисерів, то їм часто не вистачає практики і навіть можливостей для неї, простору для самореалізації.

– Патріотично-об’єднавча мета «Гори самоцвітів» видається навіть надмірною, особливо у вступних заставках перед казками. Працюючи над фільмами для «Пілоту», ви не помічали політичного тиску?

– Як на мене, там закладений певний політичний аспект. Прикладом чого може стати моя історія зі «Злиднями». Були статті, в яких російські чиновники різко розкритикували цей фільм, звинуватили його в антиросійських настроях, прагненні зіпсувати стосунки між двома народами. Насправді фільм робили для росіян, і він мав бути російськомовним. Та російський текст із вуст гуцулів звучав комічно й неприродно, тому ми залишили для гуцулів їхній діалект, а злидням – російську мову. На той час навіть не вистачало коштів, щоб переозвучити злиднів, оскільки актор, який би зробив це, коштує дуже дорого. Втім, це навіть і не потрібно було робити, позаяк ми керувалися лише бажанням залишити персонажам-гуцулам їхню мову. «Пілот» прийняв цей фільм, він отримав і декілька призів на фестивалях, але чиновникам захотілося зробити шоу з того, що погані персонажі розмовляють російською, а хороші – українською. Звісно, наш фільм аж ніяк не є приводом для з’ясовування стосунків між двома народами. Водночас цей випадок продемонстрував той політично-патріотичний аспект, який закладався «зверху» в «Гору самоцвітів». Для великої держави це непогано, але ми у своєму проекті не хотіли пихатості, демонстрування того, що ми теж велика держава, великі українці. Ми свідомо цього не торкаємося, та за знайденими історіями, казками, легендами на тлі хочемо передати орнамент, одяг, поведінку людей чи тварин, які різняться в тому чи іншому регіоні. Вирішили передавати повчальність не словом, а картинками, образами. Ні дитині, ні дорослому не потрібна сьогодні настирлива і пихата повчальність у дусі «ми найбільші й найвеличніші».

– Як взагалі триває робота над проектом «Моя країна – Україна»?

– Ми задумали 26 коротких анімаційних фільмів, створених молодими режисерами. На сьогодні вже завершено 8 фільмів, і всі вони – трихвилинні дебюти. Я ж взяв на себе функцію керівника проекту. Ми прагнемо створити в себе на студії умови, які були колись на «Укранімафільмі». Я ледве-ледве застав той час, коли там працювало понад 200 осіб, випускали 20 фільмів на рік, і взагалі це була дуже творча студія.


Корисні статті для Вас:
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2010:#4

                        © copyright 2018