Розмову вела Олена Бабій Перейти до переліку статей номеру 2010:#4
Яцек Блавут: «У кіно потрібно мати відвагу»


– Чи подобається вам у Києві?

– Сьогодні я вперше мав вільний час, і мені вдалося побачити дещо у Києві. Ну і що побачив, як вважаєте? Небагато, напевно. А найбільше мені тут сподобався борщ. Моя мама – зі Львова, і борщ – її фірмова страва. А тут я мав відчути джерело цього смаку, дізнатися, яка сила у цієї страви. Я приємно вражений тутешнім борщем!

– А які враження від фестивалю?

– Сиджу цілий день у залі і переглядаю фільми. На жаль, не маю можливості брати участі у інших фестивальних заходах. Але ми маємо вибрати найкраще з конкурсу.

– Ваш майстер-клас має назву «Герой у документальному кіно». Ким потрібно бути, аби стати героєм фільмів Яцека Блавута? Хто вам цікавий?

– Це як кохання з першого погляду. Ти бачиш людину, і в тебе починає частіше битися серце, або – ні. Або ти щось відчуваєш до людини, або – ні. А взагалі мене цікавлять люди, в яких досить важкий, а іноді навіть драматичний життєвий шлях. Тоді людина перебуває у такому незвичному вимірі, який варто показати. І про це, головним чином, ідеться.

– Я звернула увагу, що ви дуже любите своїх героїв. Чи після зйомок ви підтримуєте з ними контакт?

– Якщо відтоді, коли я зробив свій перший фільм, минуло вже понад 20 років, то контакти губляться, але, в основному, якщо є нагода, намагаємося спілкуватися, знаходити час одне для одного. Серед тих, з ким постійно спілкуюся, – Роберт із фільму «Born Dead»: я постійно слідкую за його життям, підбадьорюю його, ми часто розмовляємо. Деякі герої вже постарішали і померли, деякі виїхали, але частіше – це вже, певною мірою, дружба. Адже фільм – це лише фільм, а те, що відбувається між людьми, те, про що вдається розповісти, чи якимось чином допомогти комусь у житті, має, напевно, більшу вартість, ніж сам процес створення фільму.

– За фахом ви – оператор. Дивитеся на світ крізь око кінокамери. Чому обрали таку професію?

– Я мав стати актором, бо грав у художніх фільмах. І всі казали, що маю стати актором, але, на щастя, я не склав іспитів до акторської школи. Дякую за це приймальній комісії і Богу. Оскільки одна справа – зніматися дитиною, а інша – бути актором. Це така складна професія, дуже ексгібіціоністська. Як оператор, працюючи в ігровому кіно, бачу, яку ціну потрібно платити у цій професії, я просто співчуваю акторам. Я провів дитинство на знімальному майданчику, і вирішив стати оператором оскільки, на мою думку, – це найважливіша професія у кіно. Від оператора багато залежить, адже лише він знає, як усе виглядатиме у кадрі, він є алхіміком, усі дивляться на нього, як на якогось чарівника, який може піднести фільм на височінь або знищити його. Це – справжня професія. Мені завжди здавалося, що це – головна людина. І я надалі вважаю, що оператор – це такий собі сірий кардинал, який усе тримає у своїх руках. Фактично, ритм роботи, все на знімальному майданчику йому підпорядковане. Актори завжди намагаються бути у добрих стосунках з оператором, адже він багато може: може показати людину прекрасною, а може – зробити потворною.

– Ви сказали, що дитинство пройшло на знімальному майданчику. А з якої ви родини, чи хтось був кінематографістом? І звідки ваші родинні корені?

– Мама – зі Львова, а народилася в Трускавці. Я маю родинне коріння у Вінниці, Дрогобичі, Коломиї. А батько – з Сілезії. Після війни доля розкидала родину по світу. Це просто випадок, що я потрапив у кіно. Я жив у Загуже Шльонськім, у замку. Мій батько був директором серед-ньовічного замку. Цей замок – у Судетах. Якось там з’явилися студенти випускного курсу кіношколи, які шукали тему для своєї роботи, хотіли знімати якусь легенду. Мені тоді було шість-сім років, і вони вирішили мене зняти. Так це почалося. А потім хтось цей фільм побачив – і мене почали запрошувати то на проби, то одразу пропонували ролі. І мушу сказати, що до чотирнадцяти років я практично не пам’ятаю школи.

– Пригадаєте назви фільмів?

– «Луна» Станіслава Ружевича з Мечиславом Глінським, «Агнєшка’46» Сильвестра Хенчиньського – там я грав з Леоном Нємчиком, з Йоанною Щербіц, грав у стрічці «Марися і гноми» – моїм партнером був Войцех Сімеон, у фільмі «Над рікою» разом з Франтішеком Пєчкою.

– А як складаються стосунки відомого режисера Яцека Блавута із цими зірками польського кіно? Адже вони пам’ятають вас дитиною.

– Нас об’єднує велика симпатія. Коли я нещодавно робив свій перший ігровий фільм «Ще не вечір», то писав сценарій із думкою про Леона Нємчика. Він сказав, що не помре, доки не зіграє у цьому фільмі. На жаль, пройшло десять років, ми довго не могли знайти грошей. Леон помер, я був змушений змінити сценарій, вже орієнтуючись на Яна Новіцького. В цьому фільмі грав Мечислав Глінський. Це була не лише його остання роль у житті, а навіть останні слова, сказані зі сцени, він промовив у моєму фільмі. Він прийшов до мене і сказав, що має текст «Фауста», говорив, що це нудно, адже йому так і не вдалося зіграти Гамлета. І тоді я кажу: «То читай «Гамлета». Він дуже зрадів. Читав монолог «Бути чи не бути?», а через три місяці після зйомок пішов з життя. Мене тішить, що я мав нагоду зробити для нього щось приємне.

– Розкажіть про вашу родину. Знаю, що з вами співпрацює дружина Ельжбета, син Яцек теж робить фільми, дочка Вероніка пішла вашими слідами, і навіть невістка Анна співпрацює із вами.

– Я не хотів, аби вони були кінематографістами. Бо документальне кіно – нелегкий хліб. Такі фільми знімають довго, мало можна заробити. Яцек закінчив художню академію у Вроцлаві. Я думав, що милуватимуся його мистецтвом. А потім йому щось стукнуло в голову, і він закінчив школу Анджея Вайди. Вероніка теж до нас приєдналася. Вона вчиться у Лодзинський кіношколі на факультеті монтажу. А тепер і невістка, яка має юридичну спеціальність, і ми так сподівалися, що в нашій родині буде хоча б одна нормальна людина, теж стала займатися кіно. І що ми маємо? Вона – організатор кіновиробництва, створила фірму і займається виробництвом фільмів. Так це виглядає: справжня мафія Блавутів! (сміється).

– Найвідоміший ваш фільм – «Ненормальні». Чому така назва, адже герої фільму – нормальніші за нас з вами? (герої стрічки – діти із синдромом Дауна)

– Ну, власне, тому і така назва. Аби ми поставили собі запитання – хто ненормальний?

– Чи не було це образливим для героїв?

– Ні, я питав батьків цих дітей і пояснював їм, що назва матиме протилежне значення. Адже після цього фільму усі зрозуміють, які вони прекрасні люди, як багато вони мають у собі краси, вразливості, таланту… І коли батьки переглянули фільм, то не мали жодних сумнівів щодо назви. Адже картина показує їхній надзвичайно багатий внутрішній світ, їхню унікальність. І що слово «ненормальні» не може характеризувати цих героїв. Воно може підходити для нас.

– Ви викладаєте у школі Анджея Вайди, працюєте у Лодзинській кіношколі, виступаєте консультантом у кінопроектах. Як вдається все це поєднувати?

– У школі Вайди я вже шостий рік. Ми самі виховуємо собі конкурентів, але так має бути, адже ми мусимо ділитися своїм досвідом, і ефекти від цього досить позитивні. З’являються нові фільми, нові імена, ми отримуємо сатисфакцію від своєї роботи. Нам вдалося оживити документальне кіно, подарувати надію багатьом молодим людям, які не знали, де себе шукати, а зараз вони відкрили для себе документалістику і живуть цим. Така праця, певною мірою, виснажує, адже я працюю не лише у школі Вайди та у Лодзі, а й у проекті «Перший документ», співпрацюю з кіношколою у Катовіцах, консультую і надаю творчу опіку багатьом режисерам. Якщо цікавий проект, – роблю це з приємністю. Слабких проектів намагаюсь не брати.

– Чому навчаєте своїх студентів і чому навчаєтесь у них?

– Я навчаю їх, аби шукали себе! Не наслідували нас. Я заохочую їх до відваги. Хоча, здавалося б, я повинен був би отримувати цю відвагу від них, але постійно виходить, що я вмовляю їх бути відважними. Адже допоки людина відважна, доти вона є творцем, не старіє і розвивається. А цю відвагу потрібно мати. І коли ти молодий, з цим якось легше. Пізніше починаєш прораховувати, щось мудрити. Я хочу щось змінити своїми фільмами. Іноді мені хочеться ризикувати, не звертаючи уваги на те, чим це може закінчитися. Мені хочеться відкривати щось нове, не повторюватися, набувати нового досвіду. Тому мої фільми такі різні – від формального експерименту до стрічок скромної кіномови, а зараз я працюю над фільмом, у якому буде багато комп’ютерних ефектів, де є «second life», і мене це захоплює. Мова фільму, чи документального, чи ігрового, досить закостеніла. Вона десь зупинилася, перестала розвиватися. У документальному кіно краща ситуація, адже тут присутній елемент живого запису. І це залишається. З ігровим – ситуація гірша. Спочатку було німе кіно, потім з’явився звук, пізніше – колір, потім – панорамне кіно, великий екран, зараз щось знову починає діятись. З’явилися проекції 3D – тривимірне зображення, що привнесло у кіно нову якість, новий спосіб оповіді і сприйняття фільму. І я покладаю на ці технології великі надії.

– Як вважаєте, чи можна однаково сприймати фільми, зроблені на плівці і, наприклад, зняті камерою мобільного телефо?

– Йдеться про інше. Ми можемо порівнювати фільми на плівці 35 мм з новими стрічками, зробленими у техніці 3D, або у техніці цифрового запису. Напевно, через деякий час плівка зовсім зникне. Натомість, цифрова техніка буде розвиватися. А щодо запису мобільним телефоном – такі фільми мають інше послання, інше значення. Це може зробити кожен. Таким способом кожен бажаючий може схопити якийсь швидкоплинний момент, може розповісти про щось особисте, інтимне. Але цього не можна порівнювати з професійним кінематографом. Це – різні галактики.

– Чи можна зробити видатний твір, не маючи достатньо коштів?

– Не виключено. Хоча кіно любить гроші, любить розмах. Але бувають камерні фільми, які досить просто зробити, наприклад, – запросити знайомих акторів. Фільми, звичайно, бувають різні. Але, якщо ми згадаємо цьогорічний «Оскар», то там був представлений «Аватар» і поруч – малобюджетна стрічка.


Корисні статті для Вас:
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2010:#4

                        © copyright 2019