Лариса Іванишина Перейти до переліку статей номеру 2010:#4
Фільм Ольги Самолевської: біль за людину


Про Чорнобильську катастрофу й людей, які постраждали від радіоактивного забруднення, про важкі наслідки найбільшої техногенної катастрофи в історії людства знято немало стрічок. Та Ольга Самолевська, звернувшись до цієї теми через 23 роки після трагічної події, обрала свій кут зору, вражаючи не футуристичними прогнозами, не страхітливістю життя мешканців зони, а документальним вмонтовуванням їхнього повсякдення в контекст життя України, насамперед влади. Вона не надає владі слова, а забезпечує її присутність суто кінематографічним способом – картинками з демонстрації високої моди, окремими фразами персонажів фільму, фрагментами хроніки Майдану.

Амбівалентість назви («першою леді зони відчуження» є головна героїня фільму, жителька села Луб’янки Ольга Ющенко. Й разом з тим у фільмі фігурує перша леді України Катерина Ющенко), помножена на візуальний коментар до основної розповіді, викликає суперечливе емоційне сприйняття. Зрештою, попередники Катерини Ющенко були не кращими «благодійницями” у ставленні до знедолених, хіба що з Президентом України Віктором Ющенком покинуті напризволяще люди пов’язували більші сподівання. Та про все по порядку.

Після Чорнобильської катастрофи людей, які жили в 30-кілометровій зоні, відселили. В різних місцях України було збудовано села для чорнобильців, і мешканці київського Полісся змушені були туди переселятися, налагоджувати свій побут, звикати до нових місць. Але якась частина корінних мешканців (у фіналі стрічки титри повідомляють, що таких було 1200 осіб) повернулася в зону, незважаючи на небезпеку радіоактивного зараження. Вони зробили власний вибір, не змігши жити без рідних осель. Ось про них – а їх залишилося, за даними авторки, нині всього 129 – і йдеться. Людей, забутих Богом і людьми, людей стареньких і немічних, про яких не хоче дбати держава. Вже сам вибір цього «об’єкта» є мужнім кроком режисерки. Якщо хтось захоче уявити обличчя людської біди і покинутості, то фільм таке уявлення дає. І найстрашніше, що то не плід уяви, яким глядачів постійно лякають кінематографічні продукти в жанрі фантазії, трилера чи чогось схожого. Це реальні люди, реальне обличчя зони, покинуті хатини, 23-річне запустіння колись затишних помешкань, дитячих садків, шкіл, лікарень.

Свою розповідь Ольга Самолевська починає ефектно, монтажно зіткнувши найвищий істеблішмент країни з найнижчим і найупослідженішим. Перед нами одна за одною, схожі на колону військових, марширують живі манекени з дерев’яними обличчями, після чого камера проходиться по публіці, яка віддається насолоді від нових і нових моделей: «Колись Україна стане центром світової моди,» – висловлює припущення Катерина Ющенко, називаючи модних кутюр’є, в яких одягаються члени її родини. Автори використали запис (очевидно, здійснений операторами «Укртелефільму»), де показано візит до Чорнобильської зони Катерини Ющенко. Благодійний візит з подарунками. «І що, приїхали з подарунками, а потім забули про нас,» – гірко говорить у фільмі одна з бабусь. І серед них у колись великому «промисловому» селі Луб’янці (о, ця асоціація, яку викликає назва села!) авторка стрічки знаходить жінку на ім’я Ольга Ющенко, яка виявиться цікавою співрозмовницею, яка охоче розповідає про себе, навіть співає химерних пісень. З перших її слів бачимо людину мислячу, енергійну: «Путьового нема в государстві руководителя». З її розповіді постає колишнє життя села, візуальний ряд якого вибудовується на фотографіях і супроводжується звуками гармошки. Зрештою, жінка їде до Києва добиватися зустрічі зі своїм «родичем» – Президентом України, аби відновити справедливість. Раніше раз на місяць з їхньої Луб’янки до райцентру ходив автобус: «на базар». Тепер його зняли, мотивуючи тим, що немає бензину... Фільм і закінчується проїздом-проходом жінки в Києві (метро, її враження від будинку з химерами: «Ось такі кози нам дорогу перебігають, коли нас везуть до церкви», її розмірковування, наївна надія, що зможе щось домогтися для своїх односельців). Чим цей вояж закінчується, нам не покажуть, а логічною крапкою стане панорама крупних планів облич персонажів фільму.

Ольга Самолевська дає можливість висловитися кільком мешканцям зони, знімає в їхніх хатах, де рушники і подушки оздоблені вишивками.

Може здатися, що такий фільм легко зробити: поїдь у зону, знайди людей, зроби записи – і цього досить, аби вразити глядача. По-перше, не все так просто, далеко не з кожним ці люди поділяться власними переживаннями. Самої Ольги Самолевської в кадрі немає, але за кадром звучать її запитання, які свідчать, як делікатно, тактовно, й водночас не впадаючи в емоційність, веде вона діалоги. На таку зацікавленість люди відгукуються. А по-друге, досвідчена Ольга Самолевська знаходить візуальний коментар, щоб посилити відчуття тотальної людської байдужості, відчуття того, що ці люди забуті. Показуючи акцію на захист екології, яка проходила на Майдані Незалежності, оператори вихоплюють моменти, що свідчать: учасники тої акції далекі від розуміння проблеми. Й цей безсловесний коментар може багато пояснити в житті суспільства, яке не хоче занурюватися в реальні проблеми, а тим більше вирішувати їх. Легше взяти кульки, плакати із закликами, потусуватись на майдані й забути про все, цілуючись, як оці двоє – юнак і дівчина. Втім, цей епізод також амбівалентний. Тому що життя триває. І людина не впадає у відчай. Зрештою, як і Ольга Ющенко з поліського села Луб’янки.


Корисні статті для Вас:
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2010:#4

                        © copyright 2017