Сергій Марченко Перейти до переліку статей номеру 2010:#4
«Коли документальний фільм зустрічається з історією?»


Головною метою організатори вважають сприяння становленню в Україні відкритого діалогу у суспільстві, ствердження загальнолюдських норм гідності та верховенства права. Форум, окрім дискусійних майданчиків, майстер-класів, фахових тренажів та спеціальних фільмових показів, вже традиційно складається із двох незалежних конкурсних програм: до першої входять фільми суто правозахисної тематики, а друга, названа творчою, – пропонує універсальний кінодокументальний погляд на світ.

Склад журі Творчого конкурсу: Патрік Барберіс, режисер, Франція (голова журі); Яцек Блавут, режисер, Польща; Володимир Войтенко, кінокритик, Україна; Ґріт Лемке, програмний директор Ляйпцізького міжнародного фестивалю документального та анімаційного кіно, Німеччина; Сергій Лисенко, режисер, Україна. Програму Правозахисного конкурсу оцінювали правозахисники, громадські активісти й журналісти: з Білорусі – Еніра Броніцька, Польщі – Ольґа Саломатова, України – Дементій Бєлий, Ольга Веснянка, Аркадій Бущенко.

Що ж це за фільми, що з 26 березня до 2 квітня так тримали увагу вдячної аудиторії Будинку кіно, де тривав фестиваль? Поза конкурсом демонструвалося 19 картин, а на суд чотирьох журі (працювало студентське журі, а ще – вручався приз глядацьких симпатій, визначений через опитування на виході із зали) було винесено 32 найкращі документальні стрічки з Австрії, Великобританії, Греції, Данії, Ізраїлю, Македонії, Нідерландів, Німеччини, Польщі, Росії, Словаччини, Чехії, Швеції, Фінляндії, Угорщини, України. Журі присудили кращим роботам низку дипломів та призів. Частину фільмів-лауреатів було показано на фінальному огляді. Про них і мова…

«Плати й одружуйся». Режисер Атанас Ґеорґієв (Македонія) – конструює фільм за історією, що відбувається з ним. Автор стрічки живе у столиці Македонії Скоп’є, де ні він, ні його приятелі не мають роботи. Його мати у відчаї радить, щоб син не сидів удома, йшов працювати – хоч і в порнобізнес (де завжди є праця), але герой боїться там застрягнути. Весь фільм – низка авантюристичних, часом кумедних, але досить небезпечних реальних пригод, що трапляються з режисером та його друзями у Відні, де вони шукають австрійок, щоб отримати відповідні документи та, врешті, права на працю. Режисер перебуває переважно в кадрі, веде перемовини про ціни, пізнає тонкощі дій міграційних служб, що запобігають нелегалам, занурюється в атмосферу буднів поліцейськіих відділків, адвокатів, повій, і навіть – родички члена Комуністичної партії Австрії, якій теж потрібні гроші. Сцени знято динамічною, іноді прихованою камерою, що спостерігає події. Всі герої – живі люди, які ніколи не втрачають почуття гумору та реальності. Стрічка отримала премію ім. Андрія Матросова від оргкомітету фестивалю та диплом журі Творчого конкурсу.

«Інша планета». Режисер-продюсер Ференц Молдовані, Угорщина. Метафорична назва вказує на наявність світу, про існування якого глядач переважно і не здогадується. Фільм складається із семи новел, головними героями яких є діти, що вимушені заробляти на життя. На екрані – історії хлопчиків та дівчаток з різних країн та континентів – Камбоджі, Еквадору, Конго... Вражають кадри сміттєзвалища на околиці Браззавіля, де дітлахи, намагаючися не потрапити під бульдозер, із сьомої ранку до п’ятої вечора перегрібають кочережками пластикові пакети, вишукуючи метал – мідні та алюмінієві бляшанки. Дорослі їх дурять, щоразу обважують – одна дівчинка скаржиться, що мати дуже б’є, якщо увечері не принесе один долар. А півтора на день – заробляють лише відчайдухи! Автор безсторонньо розглядає «дно», ніби іншу планету: зізнання дівчинки-повії, яку позбавив невинності американський дядечко, хлопчика, якого назвали відьмаком, і він мусить тяжко працювати на цегельні; розгортає історії інших хлопчаків, яких муштрують із справжніми скорострілами. Окремі кадри автор естетизує, використовуючи мінорний звук труби чи інше вишукане музичне оформлення – але хіба для того, щоб дужче вразити глядача, викликати у нього розмисли та узагальнення, на тлі яких усі цивілізаційні міркування про успіх та багатство втрачають сенс. Фільм дістав Спеціальний приз від засновника фестивалю – Української Гельсінської спілки з прав людини.

Фільм «Бірма ВЖ – репортаж із закритої країни» режисера Андерса Естерґорда (Данія) охоплює час від 1988-го, коли під час мирної демонстрації військові вбили три тисячі маніфестантів, до 2008 року. На екрані – новітня історія, що триває й тепер. Репортажі озвучені небайдужим, іноді досить схвильованим закадровим голосом журналіста, який оперує поняттями «ми» (журналісти, студенти, ченці, що протестують) і «вони» (хунта, влада). За кадром – авторський монолог, часом у мінорній тональності: минають роки, – а в країні нічого не змінюється, кожна людина, а особливо з відеокамерою – підозріла; люди вимагають звільнення політв’язнів, прагнуть бути почутими владою, яка вже два десятиліття електризує суспільство страхом, сексотами, переслідуваннями... Цей монолог переривають несподівані розмови по мобілці з колегами-операторами, які йдуть знімати наступний кадр, ризикуючи потрапити за ґрати або й життям, заради можливості (через Інтернет, ВВС, СNN) достукатися до світу, розповісти, що сьогодні відбувається у їхній країні. «Вони» також з’являються на екрані: спростовують журналістські «наклепи» на свої «демократичні» дії. Автор монтує зняті потайки кадри: солдати, що вистирбують із вантажівок, брутально хапають студентів, ченців, які масово (а в країні 400 тисяч ченців-буддистів) вийшли у молитвах підтримати своїх громадян. Переважна більшість сюжетів вражають жорстокістю – викинутий у латаття болота, весь у синцях, уже неживий ченець; посеред вулиці вбито японського журналіста; сцени із застосуванням сльозогінного газу, розстріл демонстрантів, вояки у касках із білими п’ятикутними зірками – ці сюжети викликають недвозначні алюзії: тоталітаризм – суспільна хвороба, що поширюється, наче грип, і не знає кордонів. Наприкінці – кадри людських страждань від тропічного циклону Наргіс, що 2–3 травня 2008 року забрав життя понад ста тисяч мешканців Бірми, завдав збитків півтора мільйонам людей, до яких влада не прийшла на допомогу... Закінчується стрічка без оптимізму, характерного для більшості картин про революції. Викликає захоплення громадянська мужність тих, хто всі ці сюжети зняв, – переважно, любительськими DV-камерами. Картина отримала Головний приз Правозахисного конкурсу.

«Мама померла в суботу на кухні». Режисер Максим Васянович, Україна. Головний фокус автор наводить на тата, Муза якого перебуває між творчістю професійного диригента й захланністю провінційної буденності, що нівелює мистецькі поривання. Зоровий ряд становлять кадри-спостереження, зняті упродовж тривалого часу: тато – на репетиціі оркестру, на власному ювілеї у філармонії, на могилі дружини, вдома – перебирає ноти... Автор – ніби оголений нерв, розповідає за кадром про себе й свою родину, надзвичайно відвертий у прагненні самопізнання внутрішнього світу засобами кінодокументалістики. Фільм нагороджено Головним призом Творчого конкурсу.

Пощастило мені побувати на майстер-класі – «Коли документальний фільм зустрічається з історією» – голови журі, французького режисера Патріка Барберіса (Patrick Barberis). Режисер наголосив, що не має готових рецептів, і все – «ніби вперше складаю іспит на права». Розповів про свою «кухню», де приготування страви можливе, коли на столі – усі інгредієнти. І подальша робота з матеріалом схожа на процес написання музики Дебюссі: композитор працював більше гумкою, аніж пером, прибирав зайві ноти задля прозорості звучання головної теми. Наголосив, що завжди мають бути авторська зацікавленість, скромність (режисер має «розчинитися» у фільмі), повага до глядача. Процес створення стрічки порівняв із коханням, яке можеш втратити, хоча маєш і гроші, і час; переживаєш наодинці матеріал, а закінчуєш фільм, коли для глибшого занурення вже бракує повітря, і мусиш мати достатній його запас, щоб виплисти. І що режисура – це гра з глядачем, намагання його втримати.

Патрік Барберіс показав фільм «В’єтнам, зрада ЗМІ» (2008). Головний пафос стрічки: якою мірою зоровий ряд війни визначає її долю, наскільки зображення адекватне обличчю бійні? Автор розгортає історію воєн останніх п’ятдесяти років у контексті стосунків між військовими та мас-медіа. Жоден із воєначальників не дасть інтерв’ю, поки не узгодить свою позицію з керівництвом. Такі засади нині в усіх арміях світу. Воєнні новини дозуються у наш час на основі піар-технологій набагато прискіпливіше, аніж у в’єтнамську кампанію кінця 60-х ХХ ст., коли неупередженим кореспондентам і телеведучим вдалося вплинути на тодішнє американське суспільсво, на президента Джонсона, й зупинити наростання конфлікту. Днем раніше відбувся перегляд стрічки цього ж режисера «Роман Кармен – фільмограф революції», що викликав жваву дискусію в аспекті адекватного екранного відображення історії й «дозволеної хоробрості», яку проявляв провідний радянський кінодокументаліст заради зйомок «експорту революції». Особливо, якщо порівняти прикрі наслідки такого «експорту» та мужність кінематографістів, що фільмували події стрічки «Бірма ВЖ – репортаж із закритої країни».

У передостанній день відбулася ще одна важлива дискусія: «Мистецтво належить народу?», де йшлося про дотримання авторських прав, використання продуктів інтелектуальної власності та можливість діалогу між кінодокументалістом і просвітником, що несе ці фільми, переважно добродійно, з пізнавальною метою і в школи, гуртожитки. Наголос на фільмах, що знімаються без державної підтримки, у яких автор схоплює суспільний нерв, на тому, що такі фільми ніколи не покаже телебачення, але вони, як вітамін, украй потрібні для формування громадянського суспільства. Патрік Барберіс малював фломастерами схему трипотокового фінансування й просування таких фільмів у Франції, але, схоже, режисера не почули, і він покинув конференцію.


Корисні статті для Вас:
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2010:#4

                        © copyright 2017