Анна Погрібна Перейти до переліку статей номеру 2011:#1
Там бути щуролову


Восени київський театр «Вільна сцена» запропонував дві премєри - «Там бути тут» за повістю «Стара» Даниїла Хармса і «Щуролов» за новелою Олександра Гріна. Обидва твори не дуже шановані українськими постановниками, та причини цього зрозумілі: похмура сугестивна проза, в якій майже відсутні діалоги, видається настільки самодостатньою, що її інсценізація ризикує перетворитися на профанацію. Проте труднощі перекладу такої прози на мову театру ніколи не відлякували Дмитра Богомазова і його творчу групу. В інтервю режисер сказав, що говорити на сцені текст - це найскладніше завдання в театрі. І все ж він любить структуру тексту, любить працювати з нею, брати звідти не сюжет й емоції, а смисл.

Текст як центр вистави не означає її літературоцентричність. Радше виникає ситуація не ілюстрування слів діями актора, а майже тілесної присутності тексту в сценічному просторі, співтривання промовленого слова, руху, а іноді й звуку чи візуального зображення. Над виставою «Там бути тут» працювали одразу два режисери - Дмитро Богомазов і Лариса Венедиктова. Венедиктова цього разу не вибудовувала постановку суто на пластиці, не ускладнювала її хореографічними етюдами, але її метод відчувається у відшліфованих рухах, жестах, міміці акторів. Режисери розклали монолог героя-наратора повісті Хармса на двох акторів, створивши розколотого персонажа, який постійно веде діалог із внутрішнім «я». Олександр Комаренко й Ігор Швидченко перебувають у зовсім порожньому просторі, не відділеному від глядачів навіть світлом. Відсутність сценографії та музичного супроводу не відволікають від гри акторів і максимально оголюють текст Хармса. До сюжету «Старої» режисери додали трохи теорії: назва «Там бути тут» відсилає до вірша «Нетепер», уривки з якого обрамлюють виставу, і філософського трактату «Про час, про простір, про існування» Хармса. Так глядачам пропонується інтелектуальна вправа: співвіднести на позір зрозумілий сюжет повісті та логіку звязків «Там не тут. Там те. Тут це. Але тепер там і це і те. Але тепер і тут це і те». Можливо, це спантеличує, але дозволяє виставі ввести повість у ширший контекст хармсівських ідей.

У «Щуролові» Дмитро Богомазов, зберігаючи особливу увагу до тексту, обирає інший спосіб його подачі. Романтизований психологічний текст Гріна режисер доручає Олександру Форманчуку, актору театру ім. І. Франка. У його грі не помітно жодних штампів академізму, що не дивно, оскільки актор мав досвід роботи в експериментальних моновиставах, як-от «Голодний гріх» за Василем Стефаником. А в «Щуролові» він підтримує ставку «Вільної сцени» на умовну гру. На противагу попередній виставі тут зроблено великий акцент на художнє оформлення. Художники Олександр Чамросов і Анна Звягінцева буквально ілюструють все, про що оповідає Олександр Форманчук. Одночасно з його розповіддю перед глядачем розгортається процес створення мінливих декорацій: художник малює образи, що проектуються на екран за спиною актора, потім одразу стирає їх для того, щоб створити нове середовище - тло для перебування актора. У сценічному просторі, як реальному, так і намальованому, лише два кольори - чорний і білий. Білий екран водночас є і єдиним джерелом світла. Фінальним «кадром» і нібито розвязкою вистави стає розгорнута старовинна книга, текст і гравюри якої відкривають «таємницю щурів». Мотив щурів, починаючи з легенди про гамельнського щуролова, зайняв місце у творчості не одного митця і набув багатьох конотацій. Новелу Гріна повязували і з викриттям руйнівної сили тоталітаризму, і з підтекстом психіатричних теорій. «Щуролов» Гріна став такою собі універсальною лакуною, що здатна вмістити безліч змістів. Складно сказати, чи Богомазов вкладає у свого «Щуролова» конкретний зміст, наголошуючи на актуальності сюжету сьогодні, чи залишає його відкритим.

Здавалося б, ці вистави обирають різні стратегії, проте вони багато в чому перетинаються. У програмці «Там бути тут» вказано жанр вистави як фантасмагорії, що цілком поширюється і на «Щуролова», визначеного як 3-D книга. Валерій Подорога порівнює читання текстів оберіутів із тілесною партитурою і вказує на тілесне задоволення, момент становлення читача в тексті. У випадку вистави «Там бути тут» його слова про тілесне читання можна перефразувати на «тілесне слухання». Текст, який промовляють актори, захоплює глядачів, а відсутність виокремлення сценічного простору світлом створює ситуацію «злипання». Але це не в катарсично-міметичному розумінні, а в тому сенсі, що все настільки близько, що відчуваєш це шкірою. Популярний в кіно 3-D формат передбачає приблизно таке ж кінетичне задоволення від перегляду. І цікаво, що для такого ефекту в «Там бути тут» не знадобилися новітні та й взагалі жодні технології, а в «Щуролові» 3-D книга залишилася лише ефектною назвою. Можливо, в обраному визначенні ховається актуальне для «Вільної сцени» питання. 3-D дозволяє створити обємне зображення, а в «Щуролові» екран допоміг хоча б ілюзорно розширити простір сцени. Маленький сценічний простір і зала на 30 осіб хоч і стають іноді каталізатором експерименту, але очевидно, що й обмежують його. Проте маємо надію на розширення простору для експериментів «Вільної сцени».


Корисні статті для Вас:
 
Степан Коваль: «У пошуках нових форм»2010-06-11
 
«Пророк»: варіанти тлумачень2010-02-11
 
«Біла стрічка»2010-02-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2011:#1

                        © copyright 2017