Віра Кандинська Перейти до переліку статей номеру 2003:#3
Олександр Денисенко: історія зі спогадів і документів
 
Денисенко Олександр Володимирович
  Денисенко Олександр Володимирович  
 


Денисенко Олександр Володимирович — український прозаїк, драматург, актор, режисер, телеведучий. В 1981 році закінчив акторський факультет Всесоюзного інституту кінематографії у Москві (майстерня Сергія Бондарчука). Згодом — кінорежисерський факультет Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого. Як режисер поставив фільми: «Що записано в книгу життя» (лауреат Міжнародного кінофестивалю Матері – Ізраїль, Хайфа, 1989 р. та Всесоюзного фестивалю «Дебют» – Москва, 1989 р.), «Повіяв вітер січовий», «...І почалась революція», «П’ятий рік: пробудження», «Замість Бога» та інші. Як актор виконав ролі у фільмах: «Високий перевал» (Ґран-прі Міжнародного фестивалю «Молодість», 1982 р.), «Леґенда про княгиню Ольгу», «Помилуй і прости», «Совість», «Казки старого Арбату», «У привидів у полоні», «Українська вендета», «Сльози капали» та інших. Автор низки романів, повістей, оповідань та кіносценаріїв, п’єси «Оксана», за якою поставлено спектакль «Божественна самотність» (2003 р.) у Національному академічному драматичному театрі ім. Івана Франка. Член Спілки кінематографістів України, Асоціації українських письменників.

— Олександре Володимировичу, чому в своїй п’єсі «Оксана» ви звернулися саме до останнього періоду життя Тараса Шевченка?

— Мене завжди хвилював вірш «Чи не пора вже нам, небого?». В цьому вірші проглядає взагалі вся історія, описана в п’єсі. Тут і звернення до музи, яка вела поета по життю, і Україна, до якої він прагнув, і береги Стікса як береги Дніпра, і пісня, яку він хотів заспівати разом зі своєю музою. Десь у 70-х – 80-х роках я чув виступ артиста, провідного актора театру «Березіль» Йосипа Гірняка по радіо «Свобода». Він читав поезії Тараса Шевченка. Цей вірш Гірняк прочитав настільки глибоко і просто, по-своєму геніально, що він запав мені у душу, і я звернувся до цього періоду в житті поета і до історії, яка потім виписалася зі спогадів і документів.

— На які матеріали ви спиралися в своїй роботі над п’єсою?

— Матеріали я збирав у різних архівах: Центральному історичному, у рукописному відділі НБУ ім. В.Вернадського, у фондах музею Шевченка. Вивчав особові справи Тараса Григоровича Шевченка, листи до нього, справи ДЖУ (державного жандармського управління), справи п’ятого таємного столу щодо Григорія Честахівського й Миколи Костомарова, видані і невидані у дев’ятнадцятому столітті розповіді та спогади різних людей, в тому числі й брульйон Марка Вовчка про Ликеру Полусмакову й Честахівського, що не друкувався в журналі «Основа», який є у чорновому відбитку верстки у бібліотеці Центрального історичного архіву. Можливо, не вся інформація безпосередньо стосується п’єси, яку я написав, тому що в процесі роботи я набрав матеріалу значно більше, ніж на один твір, близько десяти великих зошитів і альбомів, працював над цією п’єсою два роки. Взагалі, я замислював дилогію. Можливо, другу п’єсу під назвою «Марія» я згодом напишу, вона буде присвячена періоду після смерті Тараса Григоровича, дія розвиватиметься на Тарасовій горі. В основу будуть покладені матеріали, які я зібрав у Каневі, де працював у фондах меморіального музею Тараса Шевченка.

Окрім того, є дуже багато речей про Тараса Шевченка не виданих за радянської влади, скажімо, спогади Миколи Костомарова. Між іншим, журналіст Віталій Жижера у своїй статті в газеті «Столичные новости» десь за кінець березня цього року, не пригадую точно числа, мені закидає, що я не вивчив життя Костомарова, а виписав його у п’єсі, і що «історизм» персонажів нерідко бачиться автором, тобто мною, очима булгаковського Бунші. На це можу відповісти, що Костомарова я не тільки детально проштудіював, а й документально опрацював і законспектував і твори, і листи, і спогади. Принагідно хотів би порадити панові Жижері, щоб він перед тим, як критикувати п’єсу, хоч би для початку її прочитав, якщо він фаховий журналіст. Спогади Миколи Костомарова проливають світло на багато невідомих моментів із життя Тараса Григоровича, подробиці їхніх дружніх стосунків. Скажімо, такий цікавий момент, що Костомаров, надзвичайно заклопотаний своїми справами в Петербурзькому університеті, нерідко казав своєму другові, котрий приходив до нього у гості, приблизно таке: «Тарасе, не турбуй мене, ти мені зараз заважаєш. Зайди пізніше!» Ця відповідь у моїй п’єсі лягла до певної міри в основу стосунків Шевченка з Костомаровим, напівпаном-напівкріпаком за походженням, як і його короткозорість (я наполягав, щоб у виставі актор, який грав Костомарова, обов’язково був в окулярах). Є ще одна цікава згадка, друкувалась вона в «Северной пчеле» – на якій побудована одна зі сцен моєї п’єси: одного разу, навідуючи Шевченка у його квартирі в Академії мистецтв, Костомаров крізь напіввідчинені двері побачив якусь жінку, яка прибирала, розпалювала скалки, гріла самовар, накривала на стіл. Тарас Григорович розмовляв з нею дуже приязно, немов із рідною. Коли ж Костомаров зайшов до кімнати, виявилося, що це лише найнята Шевченком повія, яка «грала для нього сем’ю». Побачивши друга, поет засоромився й цю жінку одразу ж попросив вийти. Це показує, наскільки Шевченкові в той час бракувало сімейного затишку. Сцена з повією Тою, що Сама цілком по-іншому потрактована у виставі «Божественна самотність» (назва належить режисерові Олександру Білозубові, я ж наполягаю на своїй назві – «Оксана»). Мене, відверто кажучи, приголомшило, що багато цікавого й художньо вартісного, яке є в моїй п’єсі, не увійшло у виставу театра ім. Ів.Франка, і тому журналісти, які тільки бачили виставу, а не читали «Оксани» (що була видана двічі у 2002 році – у часописі «Кур’єр Кривбасу» й збірнику «Наша драма»), роблять безпідставні висновки стосовно її змісту. Скажімо, Алла Чердинцева, знов-таки зі «Столичных новостей», у своїй статті «Особова справа Тараса Шевченка» говорить про те, що у моєму тексті описане кровозмішувальне кохання поета до його родички Оксани. Як, яким чином це може прийти у голову людині, що читала мою п’єсу? Як я міг таке написати, займаючись Шевченком усе життя? Такі висновки журналістки свідчать про повну необізнаність ані з життям Шевченка, ані з п’єсою «Оксана». Тому що у п’єсі навіть дійової особи, родички Шевченка на ім’я Оксана просто немає, не існує. Це його муза. Це відома усім культурним українцям подруга його дитинства, про яку він лише згадує. Але мені все ж таки приємно, що для пані Чердинцевої після вистави «Божественна самотність» («Оксана») сам «Шевченко стал гораздо ближе».

— Чи велика роль вимислу у вашій п’єсі? В першій ремарці ви вказуєте на її умовність.

— Безперечно, у моїй п’єсі чимало домислів і вигадок, бо це художній, а не документальний твір. І такого, чого, зрозуміло, ніколи і не траплялось із Шевченком. Хоча в основу багатьох картин, як я вже сказав, все ж таки покладено реальні факти. Скажімо, ім’я «Та, що сама», яке у моїй п’єсі носить одна з героїнь, я запозичив безпосередньо у Шевченка. У нього є такий офорт «Сама собі в своїй господі», де зображено повію, що після роботи спочиває в себе на ліжку, курячи цигарку. Цей образ настільки вразив мене, що я подумав: це ж могла бути одна з тих дівчат, яких поет ототожнював зі своєю музою, своїм першим коханням Оксаною Коваленко, котра, ще раз підкреслюю, в жодному разі не була його родичкою. За однією версією Оксана начебто була з іншого села, за другою – донькою сусідів, старшою за Тараса на 2 – 3 роки. Раджу пані Чердинцевій звернутися до відповідних джерел і ще раз зазирнути у Шевченківський словник.

— Я зрозуміла, що образ Оксани є ключовим у вашій п’єсі. Недаремно його винесено в назву. Чи не могли б ви детальніше розкрити його значення?

— Коли я читав повість Шевченка «Наймичка», написану російською мовою історію покритки Лукії, яка народжує дитину і підкидає її до заможної родини літніх людей, а потім стає їхньою наймичкою, інкоґніто виховуючи свого сина, я несподівано натрапив на образ іншої жінки – Оксани, теж покритки, що в лахмітті, з поголеною головою, вагітна бреде за валкою якогось російського полку, де в головах валки видно карети офіцерів, народжує дитину десь у степу вночі і, розриваючи руками землю, закопує туди своє немовля, а потім увесь вік наймитує в шинку, п’є горілку й закінчує життя під лавою напівбожевільна і вічно п’яна. Ця історія зринає в «Наймичці» несподівано й нізвідки. На постать Оксани також натрапляємо і у Павла Зайцева в його працях «Життя Тараса Шевченка» та «Жінки в житті Тараса Шевченка». Не раз з’являється цей знаковий образ і в Шевченкових віршах.

— Чому на основі зібраних матеріалів ви вирішили створити саме п’єсу, вам не здається, що вони більш придатні для повісті або кіносценарію?

— Ні, гадаю, що це аж ніяк не прозовий твір і не кіносценарій, а саме п’єса-хроніка. Не хочу себе порівнювати з Шекспіром чи з Крістофером Марло, але в їхніх драматичних хроніках колосальна кількість картин, обсяг деяких п’єс сягає 120 чи 150 сторінок, це більше, ніж у мене («Оксана» має 103 сторінки). І, до речі, ці п’єси ставляться без будь-яких великих скорочень і зараз. Як режисер я задумував ставити «Оксану» як безперервний хепенінґ з великою кількістю персонажів, тобто події мали відбуватися на сцені, потім, залишивши глядацьку залу, глядачі б наштовхувалися на окремі дії п’єси, розігрувані просто у фойє під час антракту. Я розумію, що це неможливо в театрі ім. Франка, ні з фінансового, ні з організаційного боку, в наш час взагалі непросто зробити таку постановку. На це я і не розраховував. Був згодний на певні скорочення моєї п’єси. Але в «Божественній самотності» поряд із цікавими режисерськими знахідками наявне таке обрізання мого тексту, через яке втрачається причинно-наслідковий зв’язок, що для глядача повинен бути безсумнівно чітким і логічним, інакше людина просто не розуміє, що відбувається. Тому я назвав би цю постановку своєрідним поетичним монтажем моєї п’єси «Оксана», яка, на мою думку, залишилася нерозкритою в багатьох аспектах. Хоча виставу я не засуджую. Багато акторів грає добре і режисерське прочитання загалом цікаве. Хоча є і прикрі моменти, приміром, сцена з Костомаровим чи сцена Шевченка з Забілою та Ганною Барвінок. Ці персонажі неправильно потрактовані режисером. Я ніколи не зображав ці видатні українські постаті у ґротесковому світлі. На мій погляд, це дуже суттєва режисерська помилка. Іще раз хочу наголосити, що однією з найголовніших ідей моєї п’єси є духовна любов поета до своєї музи, а не плотська. І у п’єсі немає жодного натяку на Шевченкову хіть чи непогамовне сексуальне бажання, якраз навпаки.

— Я знаю, що ви зараз пишете роман.

— Я вже створив роман. Він називається «Містич» і буде надрукований у «Кур’єрі Кривбасу» цього літа. Твір ніяк не пов’язаний із Тарасом Шевченком, це історія сучасного бізнесмена, що живе у нашому місті. В мене є роман, пов’язаний із шевченківською тематикою, який має назву «Дромос», написаний про події 1939 року на основі опрацьованих мною документів, але я його хочу видати за власний кошт, окремою книжкою. І я, в принципі, волію передчасно не розкривати того, що поки що є лише у моїх рукописах. А п’єси відтепер писатиму якомога коротші, щоб їх не можна було нікому з режисерів скоротити наполовину.


Корисні статті для Вас:
 
Незагублений скарб2003-06-01
 
Мамай невмирущий, бо Мамай — це кожен з нас2003-06-01
 
Микола Француженко: стати символом весни2003-06-01
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2003:#3

                        © copyright 2017