Лариса Брюховецька Перейти до переліку статей номеру 2011:#1
Ялта вшановує Чехова


З 10 по 18 вересня в Ялті тривав ІІІ Міжнародний фестиваль «Театр. Чехов. Ялта», в якому взяло участь 14 вистав. 150-річчя з дня народження Антона Павловича Чехова - неабиякий привід ще раз уважно перечитати його твори. З вистав за Чеховим і почнемо.

«Чайка», як відомо, у найпершому виконанні провалилась, адже була твором новаторським, розрахованим на активність, «співтворчість» читача/глядача - не даремно один з її персонажів - молодий письменник Костя Треплєв так палко декларує необхідність нових форм.

Саме на Треплєві зробив наголос постановник вистави в ТЮГу міста Макіївки Олег Александров. Не тому, що цей персонаж усіх затінив, ні, тут усі виконавці яскраві, виразні, чітко окреслюють характери. Радше, щоб підкреслити завжди актуальне зіткнення молодого таланту (самого Кості) з носіями усталених стереотипів (Тригорін та Аркадіна). Старші й визнані не хочуть поступатися місцем молодшим. Відчувається завзяття й молода енергія, якою наснажив колектив режисер, його бажання нічого не пропустити, бо й справді, слова Чехова влучні, виразні й актуальні. Про підтексти чи приховані смисли не йдеться, акцентуються тексти. Тригорін: «Але ж усім вистачить місця - навіщо штовхатися?» (це він Маші про ситуацію в середовищі письменників). Маша: «Жінки п'ють частіше, аніж ви думаєте. Меншість п'є відкрито, як я, а більшість ховається...» (Машин спосіб боротьби з нерозділеним коханням). Костя - Аркадіній: «Ви, рутинери, захопили першість у мистецтві і вважаєте законним і справжнім лиш те, що робите ви самі, а решту ви пригнічуєте й душите!». У п'єсі кружляє хоровод безнадійно закоханих: Маша - в Костю, Костя - в Ніну, Ніна -в Тригоріна. Й Аркадіна - в Тригоріна.

Чехов назвав цей твір комедією. Всі, хто її ставив, цього визначення не приймали: адже головний герой убиває себе через нещасливе кохання. Тому й грають її як драму, до того ж тлумачать Ніну Зарічну як жертву Тригоріна, який її спокусив і покинув. Насправді, якщо Зарічна й жертва, то власного марнославства. Вирішивши, що вона актриса, й головне - прагнучи слави, вона йде напролом до своєї примарної мети. Й те, що Костя позбавляє себе життя через неї, якось проходило непомітно, а от над Ніною-«чайкою» треба проливати сльози. Чехов же, роздвоївши образ жіночого марнославства (Аркадіна вже досягла слави і нею насолоджується, Ніна ж тільки прагне успіху), сміявся над цим. Як і над Тригоріним, хоча в його вуста вклав і свої гіркі роздуми про психологію творчості, зокрема про те, що він не відчуває власного успіху, свідомість його зайнята іншим: його память фіксує вислови і спостереження, які можуть згодитися для майбутніх творів, бо, закінчивши один, він тут же починає працю над іншим. Але цього не драматизує, навпаки, над усіма творчими муками, як і над надмірностями кохання, мудро іронізує. Тригорін не спокушає Ніну, вона його заманює, обравши безвідмовну для завоювання чоловіка зброю, - захоплюється його успіхами і славою. Та постановники не звертають увагу на ці нюанси, на жанр комедії, і йдуть давно протореним шляхом.

Для свого часу «Чайка» була «дивною» пєсою, сповненою символів. У час її появи як слабкість «сценічної техніки» автора розцінювалась така суттєва риса чеховської драматургії, як «зниження» традиційних театральних ефектів і перенесення подій за межі сценічного майданчика, відсутність прямо означених мотивацій взаємин персонажів.

Постановник «Чайки» в Макіївському театрі прагнув буквалізму і запропонував «озеро», закцентувавши увагу на захопленні Тригоріна рибалкою, - в останній дії на сцені зявляються водойми і жива риба. Актори в довгих плащах ходять по тій воді, а рибу Тригорін ловить просто руками, і вона бється в його руках, очевидно, аби зайвий раз нагадати про Ніну (тепер уже як рибину, яка піймалась на гачок?). Ніна у виставі вирізняється тим, що грає її актриса не надто привабливої зовнішності, але наділена неабиякою енергією, в тому числі внутрішньою - тому її монолог із пєси Треплєва експресивний, тому й переконлива у здатності спокусити чоловіка знаменитого і збалуваного успіхом у жінок.

Сценографія (художник Володимир Ведмідь) загалом більше виражає матеріальне становище самого театру, аніж реалії чеховського середовища. Але й бідний театр може бути стильним, а тут сцена захаращена й навіть хаотична. Відчуваються намагання молодого режисера компенсувати бідність візуальну акторським завзяттям. Та й не середовище важливе сьогодні для нього, а, повторюю, влучні фрази. І все ж, хотілось би бачити Чехова в усьому комплексі його художніх сил. Тим більше, що якоїсь власної художньої системи режисер не запропонував. Та спасибі й за те, що не переінакшив тексту, адже нині режисери беруть на себе й таку сміливість, чомусь вважаючи, що напишуть краще за класика і, головне, що глядач, стероризований телевізійним кічем, усе «проковтне».

«Вишневий сад» - п'єса зрілого Чехова-драматурга, що мала безліч інтерпретацій, адже це один із наулюбленіших творів театру ХХ століття. Та й нині він не сходить зі сцени. Бо в цій, знову-таки за Чеховим, комедії - гіркота життєвого підсумку Любові Раневської, яка жила безоглядно й опинилася на порозі краху перед лицем невблаганних змін, які відбуваються в суспільстві і перед якими виявилися безсилими представники дворянства, що сходило з історичної арени. А оскільки впродовж ХХ століття зміни відбувалися безперервно, то п'єса завжди була актуальною. На фестивалі її показав Львівський театр «Воскресіння» під керівництвом Ярослава Федоришина. Чехова грали українською, і це додавало своїх барв. За авангардним трактуванням, захаращенням сцени недоречими атрибутами, які, схоже, перекочували сюди з вуличної версії вистави, прочитується чітка режисерська візія. І насамперед, хоч як це дивно в контексті попередньої фрази, - у просторовому вирішенні вистави. Підкреслена домінанта вишневого саду, чудове квітування демонструється через проектор на стіну, а саме сценічне середовище - це функціональні шафи, що виступають не тільки як предмети, а і як символи усталеного життя, традиції, тим більш значущі, що всьому цьому загрожує крах. На рівні сценографії виражено чимало смислів - це туга за красою, яку ось-ось знищать, і контраст між мовчазною красою природи і людьми, які через суєту не здатні знайти насолоду і щастя в цьому земному житті. Вистава відзначається опрацьованістю образів - вони виразні й передають чітке соціальне розшарування, що його закарбував Чехов: на зміну не здатному до практичної дії «панству» приходить, з одного боку, капіталіст у першому поколінні Єрмолай Лопахін (Володимир Губанов), який схиляється перед Раневською (Алла Федоришина) і навіть готовий їй допомогти, а з другого боку могильник лопахінського капіталізму - Петя Трофимов (Андрій Душний), революціонер, який словесним демагогічним потоком спокушає 17-річну Аню (Галина Стричак). Чехов констатував глобальні зміни через людські долі, а в людській психології і суті бачив вульгарність і показував, як вона підточує суспільство, позбавлене надійного захисту. У виставі театру «Воскресіння» демагогія «вічного студента» Петі Трофимова увиразнена і страшна, адже він не здатний зробити нічого конструктивного, зате блискуче втопить все в словесному потоці, з великою насолодою зруйнує зроблене іншими.

Єдине, що заважає цій, безперечно, цікавій виставі, це її невідпрацьований ритм: час від часу дія починає топтатися на місці, випробовуючи терпіння глядача і, відтак, починаючи знецінювати добротний сценічний твір.

«Скучна історія»

Сценічну версію її (разом із вмонтованим у неї твором «Вороги») під назвою «Таємні записки таємного радника» запропонував Московський театр «Ермітаж» як фейєрверк акторської майстерності російського традиційного психологічного театру. Це твір пізнього Чехова, його філософія екзистенціалізму, його осмислення проблеми пошуків сенсу життя, життя на порозі смерті. Відлуння «Історії» можна знайти в багатьох творах європейської культури, зокрема й у знаменитій «Суничній галявині» Інґмара Берґмана. Уже перед смертю герой усвідомлює власний егоїзм, відчуження від дружини і доньки заради карєри, те, що жив він неправильно. Задумується тоді, коли вже нічого змінити не можна. У виставі «Ермітажу» акцент зміщений на інше - як змінюється характер, світосприйняття людини, яка усвідомлює, що незабаром помре. Актор Михайло Філіпов грає хворобу, яка змінила людину, її стосунки з близькими, грає страждання людини, яку не хочуть зрозуміти, якій не співчувають, оскільки власні проблеми здаються їм суттєвішими. До речі, в зображенні психології хворої людини твір письменника значною мірою автобіографічний і особистісний - Чехову-письменнику допомагає у зображенні не тільки тілесних хвороб, а й душевних мук Чехов-лікар. Герой твору, як і вмонтованих «Ворогів», - лікар, що в Чехова трапляється нерідко Астров, Іонич, - однак серед галереї невтомних трудівників-рятівників герой «Скучної історії» вирізняється тим, що зробив неабияку кар'єру, про що свідчить титул «таємного радника». Чехов свідомо понижує свого героя, немовби кажучи: досягнувши вершин, викладаючи в інституті, ставши генералом, але не здобувши духовної близькості з людьми, він приречений на життєву поразку. Смерть нікого не щадить... З одного боку, Чехов бачив, як у глушині пропадають, морально деградують або спиваються чесні й благогодні люди, а з другого - підсумок життя людини, яка зробила карєру: в родині немає ні взаєморозуміня, ні співчуття, бракує грошей, донька звязалась з авантюристом виникають нездоланні бар'єри між близькими людьми. Герой потрапляє в пастку самотності, від якої його не може врятувати навіть спілкування з гарною і приємною Катею (Ольга Левітіна), його підопічною, яку він любить, але не розуміє її поривань на сцену, як і її критичного ставлення до театру.

Режисер Михайло Левітін іде за Чеховим, але вистава, навіть психологічно глибока, не повинна бути немилосердно затягнутою. Звісно, можна припустити, що режисер саме так передає стан смертельно хворої людини, в якої відбувається збій життєвого ритму. Епізод-монолог головного героя на основі «Ворогів», сам по собі вражаючий, не зовсім вписується в концепцію вистави і виглядає зайвим.

«Листування»

Виставу «Как солнце в вечерний час...» театру «Острів» із Санкт-Перербурга можна назвати виставою з певною натяжкою, це просто читання листів: актор читає листи Чехова до Ольги Кніппер-Чехової, актриса - її листи до Чехова. Тут листування 1903 року - часу написання «Вишневого саду». Тут найцікавішими є самі листи (послання Чехова - чарівні, його ніколи не покидало почуття гумору). Актори Т. Ісаєва та А. Болотін не розігрують, не інтерпретують, а просто читають. Скромно і без претензій. Іноді голос пропадає, погано чути, що вносить певний дискомфорт. Але іноді тексти стають інтенсивними, магічно заволодіваючи увагою глядача.

«Наречена»

В основі вистави - пізнє оповідання Чехова, в якому йдеться про молоду дівчину, яка мала ставати під вінець, але, спокушена розмовами революціонера, покинула нареченого і пішла вслід за коханим, котрий невдовзі помирає від сухот. Вистава цікава тим, що зіграна вона в Іспанії - в Камерному театрі ім. А.П. Чехова (Мадрид). Його очолює режисер Анхель Гутьєре - дитя іспанської війни, привезене разом з багатьма іншими до Радянського Союзу. Тут Анхель здобув театральну освіту і в 1950-х роках почав працювати. Невдовзі його визнали дисидентом і вислали в Іспанію. Вистава зачаровує саме режисерською ностальгією - у ній усе - від сценографії й музичного оформлення і до манери акторського виконання - з часів юності, тобто з 1950-х років. Вистава побудована на розмовах, і якщо врахувати, що перекладу з іспанської не було, то сприйняття її вимагало додаткового терпіння.

«Дуель для слабких створінь»

- комедію у двох діях - запропонував продюсерський центр «Класичний проект» (продюсер Михайло Виноградов, режисер Володимир Салюк), до якої увійшло три твори Чехова - водевіль «Ведмідь», «Розповідь пані NN» та водевіль «Ювілей». У двох із названих глядачі мали змогу насолодитися блискучою акторською майстерністю Катерини Васильєвої, яка перевтілилась у різних, протилежних за суттю, персонажів. Елегійну «Розповідь пані NN» вона прочитала, зануривши глядачів у драму людської самотності, а в «Ювілеї» перетворилася на стару нахраписту й нахабну бабу Настасію Федорівну Мечуткіну, від якої ніяк не міг відкараскатися ювіляр Шипучін, вона замучила його вимогою повернути недоплачені гроші її чоловіка, хоча він до цього не мав жодного стосунку. Іскристе, абсурдно-веселе видовище доповнювали актори Аристарх Ліванов, Євген Киндінов та інші.

Вистави не за Чеховим.

Розпочався фестиваль виставою «Одруження» за Миколою Гоголем Національного театру ім. І. Франка. Це українська версія гоголівського твору (переклад Остапа Вишні), а тому персонажі показані в умовно-психологічній манері. Це означає, що ми їх сприймаємо як живих людей, пізнаваних і складних, і разом з тим актори створюють певну дистанцію, аби персонажі не виглядали аж надто реалістично, аби було зрозуміло, що це гра, що персонажі узагальнюючі, певною мірою навіть фантастичні, що вони плід авторської (і відповідно - акторської) уяви. А проникнення акторів у суть авторського задуму - цілковите, на відміну, скажімо, від однойменного фільму 1978 року режисера Віталія Мельникова, де персонажі оглуплені (власне, діапазон Гоголя безмежний, і кожен трактує його як вважає за потрібне). Валентин Козьменко-Делінде запропонував дію життєрадісну з непіддатливим Подкольосіним Олексієм Богдановичем, який панічно боїться втратити свободу, з енергетично наснаженою Свахою (її грає Любов Кубюк), з гумористично потрактованими женихами (Василь Мазур, Володимир Коляда, Олександр Логінов) і звабливцем-Кочкарьовим, який феєрично демонструє мистецтво спокушання, за будь-яку ціну бажаючи одружити свого приятеля Подкольосіна. Вистава франківців феміноцентрична, тому диван - центр сценічного простору - переходить від Подкольосіна до Агафї Тихонівни. Якщо до головної героїні додати несподівано юну тітоньку й настирливу сваху, то це жіноче тріо, що клопочеться довкола влаштування родинного життя заможної купецької доньки, таки стає домінантою. Ірина Дорошенко в образі Агафї Тихонівни облагородила свою героїню: вона грає так, що справді віриш - вона не прикидається, коли говорить, що їй соромно виходити на оглядини до женихів, які прийшли її сватати, й разом з тим віриш у її кокетливість і людську гідність.

Ще дві вистави заслуговують на увагу - «Емігранти» Славоміра Мрожека у виконанні німецького театру університету Людвіга-Максиміліана (Мюнхен) та «Сволочна любов» за Павлом Санаєвим Вільнюського російського драматичного театру.

«Емігранти» німецькою мовою (на щастя, виставу забезпечили титрами над сценою) - це чоловічий дует у постановці Катрін Кацубко. Робітника-остарбайтера, до речі, грає актор з Києва Юрій Шульган, який влучно розкрив суть і характер свого нещасливого героя. Актор Максиміліан Шпекетер грає інтелігента, легко передаючи стан байдужої зверхності у спілкуванні зі своїм співмешканцем, демагогію і бажання манюпулювати його свідомістю. Обидва вони, немов у пастці, - і це підкреслює сценографія вистави. Мрожек дає матеріал для обігрування різних побутових деталей (чайник, консерви для собак, розпивання пляшки горілки, зрештою, іграшка-песик, де остарбайтер ховає зароблені гроші), й актори цей побутовий зріз реальності старанно розігрують. Плюсом вистави є те, що в ній прочитується і глибший, метафоричний зміст, і тут без їхніх монологів не обійтися. Тема друзів-ворогів притаманна театру абсурду, і на ній все будується. Незбагненне притягання-відштовхування як універсальну властивість міжлюдського спілкування у виставі подано органічно і без педалювання - обидва персонажі покидали один одного і робили це для того, щоб нікуди не піти. Вистава постулює песимістичну філософію, безвихідь у тому, що людську природу не переробиш...

«Сволочна любов» - це ретельно виписаний монолог девятирічного хлопчика, точніше, спогади про своє дитинство внука відомого радянського актора Всеволода Санаєва. Ось де память! Так зберегти найменші побутові подробиці, потік лайливої лексики своєї бабусі, яка його «виховувала», - це неабиякий дар! Вистава нова, випущена в березні 2010 року. Вона змусила згадати, який сильний литовський театр і що його сила в правді, в точній передачі людської психології. Режисер Агнюс Янкявічюс узяв інсценізацію повісті Павла Санаєва «Поховайте мене за плінтусом», здійснену Марюсом Мацявічюсом. Ця безумна назва виражає безумність тексту. Актриса Інга Машкаріна, яка грає бабусю - Ніну Антонівну, максимально натуральна і пізнавана. Під час евакуації в неї помер маленький син, а що психіка в неї й так була нестійка, то ця травма поглибила і її неврівноваженість, і негативну енергію. І хоча вона (як випливає з тексту) й лікувалась у психіатричній лікарні, - це не допомогло. Всі нерозтрачені почуття вона віддає онукові. Від безкінечних монологів бабусі неможливо абстрагуватись, це якесь виверження вулкану. Така поведінка - це спосіб її життя, що створює ГУЛАГ в одній окремо взятій квартирі. Бабуся-монстр - продукт жорстокого суспільства, а її любов до свого онука гірша за відверту тиранію. Вся вистава тримається на акторах, сценографія мінімальна. Зате актори працюють неперевершено. І це було, мабуть, найсильнішим враженням фестивалю «Театр. Чехов. Ялта».


Корисні статті для Вас:
 
Життя оперети «Мікадо» Артура Салівана2010-06-11
 
З листування Йосипа Гірняка та Юрія Лавріненка2010-04-11
 
Територія ідей. Українське кіно в контексті європейського* Частина І2010-02-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2011:#1

                        © copyright 2017