Сергій Марченко Перейти до переліку статей номеру 2010:#6
Довженко знімає в Яреськах( "Землі" - 80 років)


Дух перехоплює, коли стоїш на Сорокалітовій горі села Яреськи, перед глибоченним проваллям над Пслом. А вдалині -луки, ліси і ліси аж до обрію. Сільські хлопчаки бувало свої картузи покидають в урвище, а вітер їх повертає! Мені не раз доводилося приводити сюди гостей з Києва чи з Торонто - люди завджи вражені побаченим краєвидом, і водночас здивовані, чому таке фантастичне місце не згадано ніде у путівниках?

В історії української культури село Яреськи посідає особливе місце. Шукаючи натуру до «Звенигори», ці місця показав Олександру Довженку художник Василь Кричевський. Згодом режисер знімав тут знамениту «Землю» (1929), епізоди до «Івана» (1932), «Щорса» (1937). Приїздив сюди між постановками, і, певно, не раз стояв над урвищем перед цим краєвидом, що не увійшов до жодного його фільму. Та можливо ця головна «вертикаль» тутешньої природи і пронизує усі його фільми. Це село не раз називали «штабом української кінематографії» (зокрема і через близькість до залізничної станції). Й у наш час тут знімали, зокрема Юрій Ткаченко «Вечори на хуторі біля Диканьки» (1983).

Ще одну, цілком містичну, деталь приховують Яреськи: тут у 1791 році народилася мати Гоголя. Село ж - майже в центрі гоголівського «космосу» Диканьки, Великих Сорочинець. А зовсім поруч - маєток батька Гоголя - село Василівка, де не було церкви, і родина на Божу службу їздила сюди. Саме у Яреськах чотирнадцятирічний підліток (майбутній тато письменника) побачив семимісячне немовля - дівчинку Марію, у якій упізнав риси, що ввиділися йому уві сні, де Цариця Небесна пророкувала: «Ось твоя дружина». І поки вона виростала, парубок Василь, натхненний отаким пророцтвом, приїжджав сюди, годинами грався з дівчам, чим надзвичайно дивував родичів. А коли дівчині виповнилося тринадцять, попросив її руки та благословіння батьків. Через рік вони повінчалися - все це відбувалося у Яреськах(1). Отож, задовго до народження Миколи Васильовича Гоголя, його дух витав саме тут. Нині також витає - підійдіть до урвища, відчуєте. А вночі з гори відкривається Всесвіт, нічні світила угорі, і внизу - відбиваються у плесі. Володимир Вернадський певно на цих кручах виношував ідею ноосфери, мав садибу у сусідніх Шишаках, де щоліта, звісно, до революції, відпочивав з родиною. Тож немало коренів переплелося довкола Яреськівського гнізда.

Мені пощастило побувати тут у серпні 1975 року, зустрітися з людьми, які знімалися у Довженка, знали і пам'ятали його. Парубки і дядьки, яких бачимо на екрані, давно б поставали дідами, якби не війна; вродливі дівчата - вже бабусі. І коли у яреськівському клубі іноді показували «Землю», бабусі вдягали свої празникові сорочки і вкотре йшли дивитися на себе й на тих, кого вже давно немає. Я зібрав тоді гурт бабусь, які добре знали Довженка. Попросив згадати Олександра Петровича: який він був, про що розповідав, яких пісень любив співати? За точністю деталей, за силою емоційного враження, здавалося, що зйомки закінчилися якщо не вчора, то зовсім недавно. Була серед них Маня Мацюця - дівчина, що у перших кадрах «Землі» стоїть поряд із соняшником. Коли ми йшли на город фотографуватися, жінка прихопила стільчик, розповіла, що як знімали той кадр біля соняшника, її поставили на такий же, бо була невисокого зросту. Знялася і в іншому епізоді, де при місячному світлі вона сидить з парубком, своїм майбутнім чоловіком... У дні відзначення 90-річчя О.Довженка у Москві, я читав ці розповіді у товаристві Івана Козловського Юлії Солнцевій, яка розповіла, що у 1929-му працювала асистентом режисера у «Землі», і саме вона знайшла серед яреськівських дівчат Маню для кадру з соняшником. Згодом Микола Вінграновський радив цей матеріал занести до «Літературної України». Та зявився він у часописі «Жовтень».(2)

Квартирував Довженко у хаті Ганни Іванівни Корсун - вона й почала згадувати: «Коли святкували 75-річчя Довженка, то ми з Манею Мацюцею їздили до Києва. На кіностудії біля пам'ятника Олександрові Петровичу його друзі килим послали, яблук з його саду нарвали, мітинг відкрили. А потім яблука ті роздавали. То ми набрали тих яблук і повезли бабам у Яреськи.

Манько, ти не пам'ятаєш, якої пісні любив Довженко співати чи хоч слухати? Він cам не дуже співав, голос у нього був несильний, а просив співати «На вгороді верба рясна». Все мугикав: «Садок вишневий коло хати, Хрущі над вишнями гудуть...». Казав: «Слова з пісні не викидайте, усе підряд співайте». З роботи прийде - і босоніж. Каже: «Як стану босою ногою на вашу землю, так аж сили мені додається. Яка хороша земля!» Любив землю. Він у клуні в нас усе відпочивав. Чоловік мій з роботи йде - Довженко виглядає його, сяде на одне коліно: «Заходь, Федоре Тадейовичу». А я чоловікові: «Та ти б хоч руки помив!» Довженко сміється: «У хлібороба руки чисті!»

Баба Пилипиха і дід Гадюшний в нього перші артисти були. Якось Довженко одного дядька побачив, що підійшов йому для зйомки. Зарослий, патлатий, замурзаний той чоловік, а він йому й каже: «Неодмінно приходьте, буду вас знімати». Якби ж Довженко сказав, щоб саме отаким той прийшов. А чоловік поголився, вимився, мабуть, жінка ще й халявою набила щоки, щоб червоніші були. Приходить він на зйомку, а Довженко побачив і за голову схопився: «Такого не треба! Тиждень побудьте вдома, щоб ви нічого собі не робили, тоді приходьте».

Він до самих Шишаків, по той бік Псла, скрізь берегами ходив, поза кущами обдивлявся, де хороше місце знімати. Як йому що треба зняти - хлопці поведуть, покажуть ту місцинку, - вона. Каже: «І не вчені люди, а розуміють усе!»

Як знімали «Землю», коли тракториста Василя убили куркулі, Семен Свашенко артистом був. І саме його ховали. У труні він лежить на площі, де в нас парк тепер. І ждуть, поки люди зійдуться, а воно - мало людей.

- Бодику, будуть люди? - питає Довженко. (Бодик Лазар був у Довженка асистентом).

- Зараз річкою тектимуть!

І так стали люди йти, що Довженко радий, все ходить коло труни, де лежить Сенько.

- Як ти там почуваєшся?

- Нічого, добре.

- Ми після цієї процедури поведемо тебе до річки й обкупаємо!

Якось Довженко доручив Бодику одібрати людей, що співають. А всі хочуть зніматися. От Бодик і каже: «Хто співає -убік». Так вони всі у бік, усі чисто!

- Олександре Петровичу, вони всі співають!

І такий простий Довженко був, так з людьми він умів говорити, що всі його поважали. Каже було до мого хазяїна, він поранений був дуже, а ми робили вже в колгоспі: «Ви не робіть уже. Ви своє одробили, вам відпочивати час». Я й кажу: «Ви ж самі вже не здорові, чого ж ви робите? Чи вам грошей треба багато?» А він: «Ні, мені грошей не треба. Я хочу багато й багато дечого для народу зробить...». І не встиг.

Добре йому тут було знімати картини. Місця такі були йому підходящі: дуб ріс, то він питався, чи не знає хто, скільки йому літ, тому дубові? Він завжди під ним любив спочивати, коли знімали.

А як із Яресьок іти під праву сторону - верби в два ряди були, що й не налюбуєшся. Приїхав Петрицький, малював ті верби, картина в мене є. Як горіла хата, я у погріб її вкинула. А тоді вже, потім, верби на паливо дядьки обчухрали. Довженко приїхав, - і берег, каже, поганий, і Псьол не такий. Усе жалівся: «Верби мої, верби, хто вам чуби поголив!» Там раніше і лелеки жили, і сови... А він сов боявся...

Коли знімали в «Щорсі», як беруть в армію, хлопець прощався з матір'ю. А в тієї жінки - селянку знімали - сина вбито вже. Той хлопець казав: «Нам треба розходитися, а мати та вчепилася так, що я й не одірвуся, плаче і держить мене».

Він чоловік був добрий, напучав людей. Та й мені каже: «Не годуйте так добре, бо ви мені попереводили артистів. Мені треба, щоб уздовж були довгообразі, а ви поробили їх упоперек довгообразими. Ви так готуйте, щоб вам за труд оставалось».

Площа посеред села була чиста. Потім посадили дерева там, а Довженко, як приїхав, каже: «Перевели Яреськи, вид же отакий був!» Село перемінилося. Тоді млини були, хати, тини, перелази, а тепер нові будинки повиводили. Німці ж все понищили, не було ніде нічогісінько, усе пожарищем стояло. Після війни жили - там хатка, там. Так люди і купчилися. А Довженко розповідав: «Наші вже наступають, а я дивлюся з Харкова - горять білі хатки в Яреськах, палять їх німці».

- А хіба можна з Харкова Яреськи побачити? - питаю у нього.

- Може, я так думаю, по небу можна.

А так би він не раз ще приїхав сюди, якби був живий. Йому тут місце було красиве. Тепер, як приїздять що знімати в Яреськи, то вже у групі хлопці шкодливі, по городах лазять, там курей, там яблука крадуть. А він казав - я за своїх людей ручаюсь! На моїх людей можете все довіряти. Тепер таких, як Довженко, і нема, і артистів немає, і кіногруп, - як просвячені були! Його немає - про нього слава йде. То він, бува, каже: «Ану, дівчата, заспівайте! Тепер у нас уже голоси помінилися, постаріли ми...»

І сиві бабусі заспівали:

На вгороді верба рясна,

Там стояла дівка красна.

Вона красна, ще й вродлива,

її доля нещаслива...

1 Соколов Б. Гоголь. Энциклопедия. - М.: Алгоритм, Эксмо, Око, 2007.- С. 209-211.

2 Марченко С. Довженко у Яреськах. - «Жовтень».- 1986. №7.- С. 81-83.


Корисні статті для Вас:
 
Мей Вест – кінодіва-бунтарка2017-11-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2010:#6

                        © copyright 2017