Федір Стригун Перейти до переліку статей номеру 2011:#2
"Івана я боготворив..."


У театральному інституті я навчався на два роки раніше за Івана, тому там ми не були знайомі. Завершивши навчання, я приїхав до Львова і працював у театрі імені Марії Заньковецької. 1968-го, влітку, ми перебували на гастролях в Івано-Франківську, а Боря Івченко знімав тоді в Карпатах «Анничку», де й Іван грав. Потрібні були актори для епізоду, коли розстрілюють партизанів, з цією метою вони приїхали до нас. Борю львів’яни зустріли дуже тепло, бо він виріс серед них: його батько, Віктор Іларіонович Івченко, тривалий час працював у нашому театрі актором і режисером. Віталій Розстальний – тоді актор нашого театру – добре знав Бориса, навчався з ним у ті ж роки. Обидва підійшли до мене і запропонували знятися в тому епізоді. Я відповів: «Ради Бога. Якщо будете привозити на виставу, то я готовий». Отоді-то на зйомках я близько познайомився з Іваном, ми зрозуміли, відчули один одного – з одного інституту, хлопці молоді, задерикуваті, з підтекстами, розуміли, що в цьому світі все не так просто. Тобто ми однією мовою говорили.

Мене в Іванові вразила одна річ: я відчув, що зустрів чоловіка, який абсолютно не страждає комплексом меншовартості. Він ніколи не був вторинним, не відчував цього. Я, наприклад, приїхавши з села, виховував у собі чоловіка: коли ішов Хрещатиком, насував кепку на очі й простував, щоб нікого не минати. Іванові в Чернівцях велося добре – до нього там чудово ставилися. Він завжди був гордий, що він з Чернівців, з Буковини, зі своєї Чорториї – тож ніякого комплексу! Йому поталанило: він навчався у Віктора Івченка, який на той час був іще й художнім керівником кіностудії імені Довженка. Тим паче, Іван почав зніматися студентом і потрапив у дуже цікаве оточення. Вже не кажу про «Тіні забутих предків», взяти той же «Сон» Володимира Денисенка (а це паралельно знімалося): поруч Мілютенко, московські й ленінградські артисти – Михайло Державін, Копелян та інші. Він покрутився між ними і набрався отого волюнтаризму. Це Сергій Данченко так нам казав: «Я вас в кіно не пущу – ви там набираєтесь волюнтаризму…» Бо воно так і було. В шістдесятих роках кінематографісти – це, можливо, єдина професія, де була свобода. Навіть якщо фільм не виходив на екран, свобода жила в експедиціях. Ми знали, що в кожній кіногрупі є «стукачі», але так кучкувалися, що люди могли відверто висловлювати свої думки. Згадати хоча би Володю Денисенка (у нього я бував на кінопробах) чи Сергія Параджанова (у нього я також пробувався у фільмі «Українська рапсодія» – ми там із Наталею Наум мали зніматися).

Так-от, Іван був самодостатній. Я ще на «Анничці» зрозумів, що ми «з одного села». Я з його думками був згоден, ніколи з ним не сварився, між нами ніколи не виникало конфліктів. Він виявляв делікатність у ставленні до мене, а я його просто боготворив. Нас єднала чоловіча дружба. Нам було приємно вдвох – не потребували більшої компанії, завжди мали про що говорити.

Літо 1972 року. Я вдома, і раптом дзвінок: «Тут ми сидимо…» А потім чую: «Дай сюди! – і вже до мене. – Це Миколайчук. Ми подивилися твої кінопроби. Боря зніматиме «Пропалу грамоту», і ми беремо тебе – з тих проб, що знімав Гресь, єдиний ти підходиш нам. Ми подивилися сценарій – потрібен той, хто міг би Василеві спину прикрити. То, певно, найкраще це ти зробиш. То приїжджай». Я погодився. Тим паче, що обійдеться без проб, адже мене пробував на головну роль Віктор Гресь, який мав «Пропалу грамоту» знімати. Але в нього щось не склалося, а план студії горів, тому запропонували знімати Борисові Івченку. Коли він запросив зніматись у «Пропалій грамоті» Івана, той спершу відмовлявся, бо вже десять років не був у відпустці. Та, звісно, погодився.

Пригадую, ще перед зйомками сидимо ми – Боря Івченко, Іван, Боря Брондуков, Кость Степанков – у студійній кімнаті «Пропалої грамоти», випили по 50 грам, куримо. Боря каже: «Відчиніть вікно, а то батько прийде, влетить нам!» Вони ще не так давно закінчили навчання, були за віком його дітьми, а Віктор Іларіонович строгий був. Ми зачинились на ключ, і раптом стук у двері. Вино відразу під стіл, всі присмирніли. Заходить Віктор Іларіонович: «Що? П’єте? Курите? Замість того, щоб ділом займатися». Мораль почав читати. «А це хто?» – показує на мене. «З театру Заньковецької». Тут він відразу полагіднішав, поцікавився: що там, у театрі? Я сказав, що граю у його виставі «Вій, вітерець!» «Невже й досі ця вистава йде? – здивувався. – Ну, передавай привіт усім заньківчанам». І раптом такий текст: «Хлопці! Я не кажу, не пийте, бо це все одно не допоможе. Але менше заглядайте в чарку. Вам випало щастя – зняти кіно про козаків. Запам’ятайте: після цього фільму на цій студії ніхто більше не зніматиме фільмів про оселедці. Я не знаю, як складеться доля вашої картини, але я дивився проби – матеріал дуже хороший. Тому будьте розумні – а ви всі розумні і хороші хлопці. Працюйте». І пішов. Він уже тоді знав, що в Україні грядуть зміни, тож і попередив. Так, то був чоловік!

І ось приїжджаю на перший знімальний день. Знімали під Києвом, недалеко від Феофанії – епізод, коли ми повертаємося з Петербурга. Стоїмо, дивимось у далечінь, обидва коні поруч – Кімат і Дублікат. І так нам гарно! Сподівалися ще один план зробити, але в мене увечері вистава в театрі – мав грати Миколу Садовського. Кажу: не встигаю. Але до третьої години зняли, привезли мене в аеропорт – о четвертій літак на Львів. Сіли в літак, прилетіли у Львів, покружляли і вернулися назад – немає посадки через погоду. Сиджу в аеропорту в Києві, вже ось-ось шоста, а о сьомій тридцять – завіса. Сиджу і думаю: «Господи, якщо ти є на світі! Якщо о шостій оголосять посадку, то я ще встигну…» Тільки стрілка на шостій – оголошують. Летимо, але дивлюсь, не встигаю, я тоді до стюардеси – так, мовляв, і так. Вона мене підводить до пілота, і я йому пояснюю, що в мене вистава і що можу запізнитися. «Добре, я попрошу коридор, через сорок хвилин будемо у Львові». Приземлилися, я вискочив з літака, не чекаючи трапу. Кинувся до таксі, ще й в аварію потрапив. Влітаю в театр, а там ніхто не загримований, бо ж чекають на мене, а надворі буря. Я до них: мовляв, ви чого виставу не починаєте?.. Колись Іван жартував: «Тобі добре. Ти о 7.30 відкриваєш завісу – в тебе театр. А я в кіно відкриваю і закриваю завісу, коли хочу».

Ось таке щастя прийшло. Тоді ж син у мене народився, Назар. І ще один збіг – наш театр їде на гастролі до Москви, я у виставах зайнятий. І хлопців підвести страх як не хочеться. Дуже складно театральному актору зніматися. Нарешті приїжджаю в Красногорівку Полтавської області на зйомки. Мене привозять у закритому рафіку (чи то ліхтваген, чи тонваген, не пригадую), відчиняються двері – і я з гори бачу цей полтавський краєвид, колишній маєток Капніста. Краса неймовірна! Псло тече, стоять дівчата в українських костюмах – Марічка Миколайчук, Ніна Матвієнко і Валентина Ковальська, немов свічечки. Думаю: хто такий горизонт намалював? – я ж мислю театром. Не повірив, що може бути така краса. Я колись жартома казав Іванові: «Ви там тільки й знімаєте, на студії «Гуцулфільм»… Ви ж іншого не бачите, тільки в Карпатах і в Карпатах». А він мені: «Я тобі доведу. Це буде ще краще, ніж у Карпатах!»

Було враженння чогось світлого. А середовище! Іван, Боря Івченко, Леонід Федорович Биков. Коли я приїхав, майже відразу почали обговорювати, як завтрашню сцену знімати. Сиджу коло них, слухаю, не дуже встряю, бо сценарій то я знаю, але ж не знаю їхніх задумів. А Леонід Федорович: «Ти чого мовчиш?» Я відповідаю, мовляв, ще не в курсі справи – тільки учусь (справді, це був мій перший фільм) і кіно в принципі не знаю. «Все ти знаєш!» А Іван додає: «Вони в театрі там – поки зерно не знайдуть…» Я ж у відповідь: «Ще яку глупость скажу...» А Іван: «Ти кажи. Ото знаєш – тричі скажеш глупость, потім ми до неї ще одну глупость, потім ще одну, та розкрутимо. Потім глупості відкинемо та щось залишимо. Треба фантазувати!» І я зрозумів, що треба брати участь у цьому. Бо талант є талант, здібності є здібності, але є ще найголовніше – фантазія. Іван, звичайно, був великий фантазер. Я знаю десятки варіантів його фантазій. Іван був дивний чоловік. Боже, як я його любив!..

І ми почали обговорювати. Коли група людей – однодумці, вони дихають одним повітрям, відчувають одну мету, в них одна група крові. Були там Толя Барчук, Вова Шакало, Мишко Голубович, Боря Савченко, Василь Симчич з Коломиї, Лідочка Вакула з театру Заньковецької, дівчата із тріо «Золоті ключі», директор фільму Таня Кульчицька – дуже гарна компанія. Мені там так сподобалось! А Леонід Федорович! Я так поважав цього чоловіка! Яка в ньому була чесність, порядність, благородство! Він був свій чоловік. На жаль, вибув зі зйомок – вискакував на коня і зламав ногу. Хоча я досі, зізнаюсь, не вірю в зламану ногу. Річ у тім, що він довго виношував «У бій ідуть тільки «старики»». Довго не давали дозволу, і нарешті саме тоді – дозволили. Йому треба було розв’язатися з цими зйомками. Знайшли заміну – Володю Глухого з нашого театру, все нормально. Героїню привіз Мишко Голубович – з Цахіловою вони в Кишиневі разом знімалися. Хороша жінка, її чоловік був аташе в посольстві десь там в Африці, й вона привезла американські сигарети «Мальборо». Згодом подарувала Іванові – де то таке в нас було? Іван сідав, поважно прикурював (ми навіть не посягали): «Так, не розмовляйте зі мною – я курю американську сигарету! Не чіпайте мене, а то кайф пропаде». Ну, як діти були! Це ж щось говорить про Івана…

Я тоді зрозумів, що потрапив до людей, яким треба повністю довіритись. Перед тим я прочитав Олексу Стороженка – чорт у нього там зображений. Дивлюся, в нашому сценарії діалог схожий до Стороженкового. Драч писав сценарій, не треба Івана Федоровича в цьому звинувачувати, грамотний чоловік, знайшов те оповідання «Зачарований чорт», щось звідти взяв, щось сам додав…

Якщо говорити про щасливі дні в моєму житті, то ці два місяці – липень і серпень – були дуже щасливі. В театрі я вже грав головні ролі, а тут ця надзвичайна роль козака Андрія. А костюми! Якось під час зйомок треба було їхати до Києва – так не хотілося джинси вдягати! А ще ж ота свобода: говорили, що хотіли, нікого не боялися, фантазували. Поки готували якийсь об’єкт, ми з Іваном ішли в пшеницю або в посадку і – співали. Ми таких пісень співали! Нам так подобалось! Тоді не пили зовсім, хіба що ввечері, коли робота закінчувалась і ми обговорювали наступний день. Пам’ятаєте у фільмі ця Іванова фраза: «Мо, горілка поможе?». Іван був центром усієї компанії.

Ніколи не забуду один епізод. Виникла проблема – наскільки серйозна, можуть тільки кіношники зрозуміти. За сценарієм на початку фільму мав відбутися бій козаків з татарами і поляками. Приїжджає Таня Кульчицька і каже, що грошей нема. Кінноти теж нема, бо у Вишеньках Єжи Гофман знімає «Потоп», і кавалерійський полк з «Мосфільму» – там. Кульчицька їздила домовлятись, але кіннота коштувала весь кошторис нашого фільму. Всі глибоко задумались – що ж робити? Тут Іван до Кульчицької: «Премію випишеш?» –«А що, Іване?» – «Я завтра скажу. Ми знімемо це тисяч за п’ять. Мені присниться…». Таня зраділа, долучилась до нашої компанії, Боря не вірить, переживає – горить сценарій. А на фільм усього дали якихось 450 тисяч. Бідні були. Іван каже до Борі: «Ти знімеш бій так, як у Голлівуді?» – «За ці гроші, що в нас?...» – «То, може, і знімати не треба?». А тоді: «Не треба нам ніяких коней. У нас два є, ще п’ятеро-шестеро візьмемо в колгоспі. Дві гарби сіна…» Боря слухає. Він дуже любив Івана (Іван навіть іноді кпив над ним – Боря все терпів. Те саме й Брондуков. Іван теж віддячувався їм такою ж любов’ю). Отож Іван пояснив, що за кадром повинні лунати крики «Рубай!», брязкіт зброї, одне слово, звуки бою. І раптом все стихає, іде панорама: коні бродять по полю битви, трупи лежать, круки очі викльовують. Починає звучати пісня «Чорна рілля ізорана ще й кулями засіяна…» «Трупи сіном притрусимо – всіх задіємо зі знімальної групи, ще з села візьмемо людей – так і буде в нас поле після бою». Всі погодилися: переконливо! По тому полю їдуть поволі двоє козаків на конях. Один каже: «Шапку загубив. Знову моя стара буде лаятись. Казатиме: ні для чого ти не здатний, тільки для приплоду. А ти вже оженився?» Обертається, а кінь без вершника: лежить побратим на землі, підходить до нього, піднімає, а той: «Уже оженився» – і падає мертвий (я ж там три ролі грав). Коли Іван розказав – нам усім це так сподобалось! І взялися до роботи. Іван уявляв, бачив, відчував те, що мало бути на екрані. Іноді нам здавалося – вигадує здуру. Ні, все насправді. Якось поверталися ми зі зйомок, і він побачив чудовий захід сонця. Гукнув Борі, щоб зняли: й епізод увійшов до фільму – ми удвох на конях на тлі сонячного диску. Іван питає побратима: «У тебе брат був?» Коли зняли, радів: «Це ж ковбойський фільм!» Фантазія в нього загоралася миттєво.

Знімали епізод, коли ми галопом скачемо на пшеничне поле битися з панами. У нього Кімат – арабський скакун, а мій Дублікат – уже старий кінь. Знімають дубль, мій Дублікат обскакує Кімата, вдруге – те саме. Іван до режисера: «Борю, ти це виріж!» Треба знати Івана, він через таке переживав. Але в кіно так і залишилося.

Мій герой – Андрій – уперше з’являється біля переправи. Миколайчук каже: «Як подивляться цей епізод, нікого не запам’ятають, тільки Стригуна, як по воді танцює…» У тому нашому спілкуванні з Іваном (коли козак Василь каже: чого це він дибає, як муха по сметані?) я теж у відповідь мав якусь злу фразу промовити, але Іван хитрий, заявляє: «Ти не говори цього». Та найсмішнішою вийшла історія з нашими костюмами. Раковський, художник фільму, похвалив мій костюм. І Йванові він також сподобався. (Костюми наші шили на студії, а мені підібрали, шапка, до речі, в мене й досі є – Іван мені її подарував. Я двадцять років у ній ходив, шлик зашивши всередину.) Отже, знімаємо в корчмі, фантазуємо, імпровізуємо, з горілкою, піснями, а Боря ходить, вимірює хронометраж. Ні, – каже, – задовго. Ми тоді (а бешкетні були): ну, якщо задовго, робимо за 40 секунд… Боря дивується, що вклались. А ми: «Якщо треба, ми й за 15 секунд зробимо». Боря: «Які ви молодці, який ритм хороший!» А Іван, коли почув, що в мене костюм вдалий, яку придумав штуку. Мінятися костюмами в корчмі – пам’ятаєте? А мені подобався його костюм. «На тобі мою сиву шапку, до твого кутасика вона пасує». Тобто на ходу це придумали. І в Петербург вже прискакали в інших костюмах.

Коли я приїжджав до Львова і розповідав хлопцям, як ми знімали, то були концертні номери! Не тільки Іван видавав творчі ідеї – всі актори переживали піднесення!

Ще важливе: Боря не міг би без Івана цього зняти, він усе-таки асфальтне дитя, а в Івана свідомість українська вроджена, і був він такою собі динамо-машиною. Дивні речі з’являлися саме завдяки імпровізації. Ми довго думали над тим, як після чарівного озера перейти до пекла. А я кажу, не надаючи якогось значення цим словам: «Фур-фур, та й дома». Іван тут же підхоплює: «Здорово, десь там був, із криниці вискочив – сухий і вдома». Іван на льоту це хапав. Він не робив з цього проблеми. Я боявся, що пекло взагалі виріжуть – там було чимало натяків на владу. Його дуже порізали. А ще придумали це обрамлення («Твій дід був брехун, а ти ще більший…»), щоб перетворити все на анекдот.

Шкода, що багато вирізали, наприклад, у фіналі, коли люди запитують: «А мені що цариця передала?», там були досить гострі відповіді, але їх не залишилося. Та головне – фільм є. Колись Олексій Ріпко, режисер і педагог нашого театру, казав, коли тексти вистав різали і викидали: «Запам’ятай, Федоре, є твір – відрубають руки, ноги, аби не відрубали голову». Так само вийшло з «Пропалою грамотою» – як її не хотіли покалічити, фільм залишився і живе й досі. А скільки пережив Боря Івченко, і той же Іван! Адже всі казали, що, навіть якщо приймуть фільм, все одно на полицю покладуть. Уже в тонувальний період знали, що так буде…

А ще підкралося нещастя: під час зйомок Віктор Іларіонович помер, ми саме в Петергофі знімали, коли прийшла телеграма. Поїхали всі на похорон. Боря й Іван це дуже тяжко пережили.

Я коли згадую Івана, то думаю: витримати те, що він витримав, – це треба було велику силу духу мати. Адже його не затвердили на один фільм, на другий, третій… Наприклад, у «Марині» Борі Івченка, а це ж була його роль. Тоді йому взагалі не дозволяли зніматись.

Але його творча суть все одно проявлялася. Як багато цікавих історій він розказував! Якось їдемо в машині – всю дорогу він розказує, а коли приїхали, вийшли, я й кажу: «Навіщо ти все це розказуєш? Ти колись знімеш фільм – бережи це все». – «Ти знаєш, – відповідає. – Зі мною щось відбувається. Чим більше я розказую, тим більше воно з’являється…» Це як гроші: якщо ти сьогодні комусь віддав чи позичив, розвернувся, а тобі вже інші прийшли. Він казав: «Я не можу ходити вагітний. Воно в мені перегорає, я від цього мучуся, не сплю». Коли читаєш його кіносценарії, бачиш багатство його творчого духу.

Я був свідком, коли він писав «Білого птаха» – яке це було натхнення! І яку треба було мати мужність, адже роллю Ореста, яку писав для себе, він поступився іншому актору. Заради того, щоб фільм відбувся. Тобто був чоловіком не егоїстичним, не про себе, свою кар’єру дбав, він думав про загал, про кіно, про Україну, про мистецтво, а не своє місце в ньому.

Чого я вийшов на сценарій Миколайчука «Небилиці про Івана»? Молодий режисер Сікорський підійшов до мене з пропозицією поставити румунську п’єсу. Вже вона десь іде. Я слухав, слухав (це ж потрібно ще про дотримання авторського права подбати), і запропонував йому: а прочитай ось цей сценарій. Тож маємо нову виставу, яка йде з великим успіхом, її запрошують всюди, ми вже грали в Івано-Франківську, Тернополі, щойно з Коломиї повернулися. І до Києва плануємо повезти до Іванового 70-річчя. Я уявляю, як би Іван зняв це кіно! Не кажу, що в нас усе вийшло у виставі. Та все ж – це пам’ять про Івана. Його твір тепер живе на сцені.

Львів. 25 грудня 2010


Корисні статті для Вас:
 
Мей Вест – кінодіва-бунтарка2017-11-11
 
Лист Міністру культури і відповідь Міністерства2018-01-01
 
Біографія як видовище2018-01-01
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2011:#2

                        © copyright 2019