9 листопада 2010 року Перейти до переліку статей номеру 2011:#2
Багатогранність творчості Юрія Іллєнка і його внесок у світове кіно


«Круглий стіл», проведений Центром кінематографічних студій Національного університету «Києво-Могилянська академія»

Участь узяли: Ганна Чміль – доктор філософських наук, в.о. директора Національного центру Олександра Довженка, Олександр Коваль – кінорежисер, академік АМУ, Анастасія Пащенко – студентка НаУКМА, Людмила Лемешева – кінокритик, сценарист, Марія Тетерюк – студентка НаУКМА, Роксоляна Свято – філолог, кінокритик, Сергій Якутович – художник, академік АМУ, Ірина Фаріон – доктор філологічних наук, Людмила Єфименко – актриса, Пилип Іллєнко – юрист, директор компанії «Іллєнко Фільм», депутат Київської облради, Андрій Іллєнко – філософ, депутат Київської облради, Михайло Іллєнко – кінорежисер, член-кореспондент АМУ.

Ведуча – Лариса Брюховецька

Лариса Брюховецька. З 15 по 22 жовтня 2010 року в кінотеатрі «Київ» відбувся Тиждень кіно Юрія Іллєнка, організований компанією «Іллєнко Фільм», на якому вперше в Україні показали фільм «Молитва за гетьмана Мазепу. Нова версія», а також сім найкращих фільмів Юрія Іллєнка, відреставрованих і записаних на дисках. Сьогодні пані Ірина Фаріон презентує упорядковану нею книжку «Криниця для спраглих. Афоризми та сентенції Юрія Іллєнка». І нарешті саме сьогодні вийшло шосте число «Кіно-Театру», присвячений пам’яті Юрія Герасимовича. Мета нашої розмови – не тільки згадати Майстра, а й спробувати осмислити творче надбання кінооператора, сценариста, режисера, науковця, педагога, письменника, громадського діяча Юрія Іллєнка, його внесок у світове кіно. А також визначити завдання в дослідженні й популяризації його творчої спадщини.

Пилип Іллєнко. Справді, Тиждень можна вважати успішним, фільми Юрія Іллєнка мали шалений успіх, глядачі штурмували каси…

Л.Б. Дуже важливо, що зроблено перший крок до глядача, що саме фільми Юрія Іллєнка прорвали багаторічну блокаду українських фільмів, у їх доступі до прокату. Питання, щоб фільми потрапили на ринок DVD дуже актуальне, і це буде наступним практичним кроком вашої компанії. Щоб з’явилася нова версія «Молитви» і щоб були реставровані фільми – цьому значною мірою сприяла Ганна Павлівна Чміль, яка тривалий час очолювала Державну службу кінематографії.

Ганна Чміль. На початку 1990-х Юрій Іллєнко організував «Укрфільмофонд». То – час ейфорії. Тоді робили багато проектів за участі талановитих людей з України, Болгарії, Чехії, Франції, Польщі. Юрій Іллєнко роздавав ідеї просто так. Вони в нього народжувалися безперервно. Іноді стимулювали їх якісь незначні фактори. Пригадую, Андрій Жолдак подав проект, у якому мали бути пофарбовані, як крашанки, свині. Це мала бути глибока соціальна сатира. Й раптом Юрій Іллєнко почав говорити про малюнки на писанках, і я бачила, як поступово присутні почали відходити від захвату, й ця ідея відпала сама собою. Можна згадати чимало ситуацій в його політичній діяльності, мистецького, соціального контексту. Великий Майстер кожним своїм твором вносив щось нове в цю буденність, порушував болото, спокій і рутину. За те одержував удари, в тому числі, від друзів і колег, не кажучи про партію чи владу. Бачачи це, я зробила висновок, що справжнього мистецтва не розуміють. З одного боку, воно вносить дисонанс у реальність, а з другого – порушує стан мистецтва, розширює межі, а відтак ті, хто в цих межах, протестують. Для самого художника удари від колег були найстрашніші. Я вже не кажу про те, що сталося на Берлінале. Ми підрахували: на «Молитву» надійшло 18 тисяч відгуків! Вони свідчили про одне – що це справжнє мистецтво, велике кіно, яке випередило свій час, запропонувавши нову мову, до якої глядачі не були готові, бо звикли до вербального контексту. Це викликало протест насамперед на кінематографічному рівні. Я вже не кажу про рівень політичний. Я бачила на прес-конференції, як накинулися на фільм росіяни. А коли ми повернулися додому, мені уже ніби за демократичної влади – це був лютий 2002 року – довелося ходити і в Адміністрацію Президента, і в Кабмін і вислуховувати, як, мовляв, посміли зробити таке кіно за державний кошт. Жодні аргументи – що це мистецтво, що це великий художник, що наступні покоління будуть заздрити нам – не діяли, і я чекала, що мене знімуть з роботи. Та коли керівник департаменту зовнішніх зв’язків Адміністрації Президента звинуватив мене в тому, що цей фільм зіпсував взаємини з Росією, я розсміялася: «На чому ж вони стояли, ваші взаємини, якщо один фільм їх зіпсував?». Доля великого митця драматична. Біда Гоголя була в тому, що він витискав із себе українця, а Юрій Герасимович був великим українцем, і ми повинні дякувати долі, що жили в один час із ним, що були з ним знайомі. Він, як кожна жива людина, був різним. Іноді, коли я бувала в них удома, переживала за Людмилу, бо Юрій Герасимович міг бути різким, давав оцінки однозначні. Після себе. Дякую вам, Людмило Пилипівно, за вашу толерантність, мужність, велику любов до нього і підтримку. Родина була для нього опорою. Якщо визначити одним словом, то в нього була месіанська роль. Він був багатогранною людиною, яка розвивала й актуалізувала багато важливого.

Нам, окрім видання дисків, треба озвучити його фільми у сучасній системі Dolby. Я розумію, що нині держава на це не піде, але, як Бог допоможе, то можна сподіватися, що будуть з нового року працювати нові положення Закону про кіно, що сприятиме фінансуванню кінематографа. Це не так і дорого. І потім запустити в прокат на великий екран. В Україні великих екранів уже понад триста. І це, на мій погляд, дасть змогу долучити більше людей до кіноспадщини: почати з Іллєнка, а тоді взятися й за решту фільмів поетичного кіно. Нагадати, що український кінематограф – потужний, що майбутнє в нього є.

Л.Б. Магнетизм особистості Іллєнка продовжує діяти: неможливо прийняти те, що його не стало. Його потужна енергетика дає відчуття, що він присутній. Багато років Юрій Герасимович викладав на кінофакультеті, готував зміну. Олександр Іванович Коваль працював поруч.

Олександр Коваль. Відома істина: не сотвори собі кумира. А я сотворив. І досі не розчарувався. Для мене Юрко – Цар і Бог. Юрка мені дуже не вистачає. Десь за місяць до його смерті я відвідав його, й він подарував мені три томи «Доповідної Апостолові Петру» (останній примірник, що був у нього). І на одній із книжок читаю напис Івана Драча: «Такої книжки в українській літературі не було. І не буде. Мусила вирости людина й пройти шлях від московської шпани до київського бомонду. Бути яничаром і роз’яничаритись, ковтнути баюри космополітичного багна і вийти до найчистіших джерел – води, що аж ломить зуби. Джерельна вода Юрія Іллєнка. 4.04.2009. Іван Драч».

Колись «Парадигму кіно» Юрко мені підписав так: «Сашкові Ковалю – брату по крові». А на «Доповідній» – дуже дорогі мені – його слова: «Сашкові Ковалю. Ковалі споконвіків кували ножі й рала… Гайдамаки – землероби – давали тим ножам і ралам раду. Споконвіку ти, Коваль, а я – гайдамака, так що ми з тобою на рівних відповідаємо за вироблення української споконвічної культури. Культура – продукт ножів і рал. Здається мені, що приходить час ножів…. Ю. Іллєнко. Червень, 2010».

Юрко входить у десятку найвидатніших українців. Напередодні його 70-річчя я хотів зняти фільм під назвою «Велет духу, символ волі й непокори». Це слова, сказані про Григорія Сковороду. На жаль, не вдалося.

Л. Б. Сприйняття світу в Юрія Іллєнка було рідкісне. Він не ідеалізував життя, бачив у ньому прекрасне, але майже в усіх його фільмах є лики зла, від Басаврюка до Петра І, а в окремих фільмах, як-от у «Солом’яних дзвонах», носій зла вийшов на перший план. Недаремно кажуть, що в перших своїх кроках художник – свідомо чи ні – моделює своє майбутнє. Не лише творчість, а й долю.

Пилип Іллєнко. Я б хотів нагадати, що Державну премію ім. Тараса Шевченка батькові вручили насильно. Тоді, 1990 року, він зняв фільм «Лебедине озеро. Зона», одержав за нього дві нагороди в Каннах, але цей фільм в Україні було повністю проігноровано.

Репліка з залу: «Лебедине озеро» не показали в Україні з вини М. Мороза.

Марія Тетерюк. «Лебедине озеро. Зона» Юрія Іллєнка варто розглядати як випадок спільного кіновиробництва в українському кіно 1990-х. З 1989-го по 1991-й, напередодні розпаду, в СРСР тривав кінематографічний бум, зумовлений довгоочікуваним зняттям політичної, сексуальної та історичної цензури. Тоді ж режисерів починає приваблювати перспектива співпраці з зарубіжними інвесторами та продюсерами. Така можливість була доступна в першу чергу відомим режисерам, які могли продемонструвати потенційним партнерам свої попередні фільми. Втім, навіть для них пошук іноземних партнерів був значно ускладнений відсутністю законодавчої бази щодо інвестицій у кінематограф.

Юрій Іллєнко був одним із перших українських режисерів, хто почав пошук іноземних партнерів. Наприкінці 1980-х він знайомиться з американцем українського походження Вірком Балеєм, композитором, фаховим знавцем українського кіно, театру та музики. Фільми Іллєнка справили враження на Балея, і він допоміг йому потрапити на Міжнародний кінофестиваль у Сан-Франциско, здійснити подорож по США та Канаді в 1987 році. На той час на основі розповідей Сергія Параджанова вже було написано сценарій фільму «Лебедине озеро. Зона» і розпочато роботу на Київській кіностудії ім. Довженка. Зацікавившись майбутнім фільмом, Вірко Балей почав шукати західну студію пост-продакшну. В Держкіно, незважаючи на перебудову, що тривала в СРСР, Іллєнкові заборонили співпрацювати з американцями, і тоді, як говорить сам режисер: «Я зробив неймовірний на ті часи крок: я повернув гроші державі, що дуже її здивувало. Гроші на це дали шведи». («Ми ще не вийшли на свободу...»: інтерв’ю з кінорежисером Юрієм Іллєнком Інетти Гриньок // Кіно-Театр. – 1995. – №2). Шведських партнерів, кінокомпанію «Swea Sov Consult», знайшов Вірко Балей, який відтепер став продюсером майбутнього фільму. Шведська сторона оплачувала зйомки, що відбулися поблизу Комунарська на Донбасі: Іллєнко наполягав, щоб у фільмі було зображено саме той табір, де перебував свого часу Сергій Параджанов. Першу версію монтажу Іллєнко завершив у Києві. Далі було налагоджено зв’язки з компанією «KOBZA International Corp.», заснованою 1989 року в Торонто. Головною своєю метою ця організація, очолювана канадським підприємцем Миколою Морозом, вважала просування української культури в Україні та на Заході; на той час вона вже створила студії звукозапису в Києві, організувала міжнародні гастролі українських виконавців, перший пісенний фестиваль «Червона рута». Того ж року Микола Мороз спільно з Вірком Балеєм засновують фірму «Video Ukraine Inc.», що мала займатися розмноженням українських фільмів на відеокасетах. «KOBZA International Corp.» та «Video Ukraine Inc.» спонсорували другу частину виробництва фільму: запис музики (автором музики до фільму, до речі, був Вірко Балей), звуку, остаточний монтаж, написання титрів, що проходило в Торонто. Субтитри (англійські і французькі) було зроблено на студії в Парижі. Прем’єра відбулася в Нью-Йорку, а 1990 року фільм було вперше показано в Києві. Тоді ж він узяв участь у Каннському кінофестивалі, де отримав одну з найпрестижніших світових нагород – Приз Міжнародної асоціації кінокритиків (ФІПРЕССІ), а також приз молодіжного журі як кращий фільм іноземного (не французького) виробництва. Фільм демонструвався у Токіо, Сан-Франциско, Торонто, Мюнхені, на Тайвані. Кевін Томас – відомий лос-анджелеський кінокритик – поставив «Лебедине озеро» на перше місце в десятці найкращих фільмів 1991 року, хоча загалом, за свідченням асистента продюсера фільму Марка Стеха, резонансу в американській та канадській пресі фільм не набув (Журба і радість: інтерв’ю з Марком Стехом / Розмову вела Віра Ке // Новий шлях. – 1990. – 11 серп.).

Після успіху «Лебединого озера» Юрій Іллєнко шукає можливості для копродакшену ще одного фільму, сценарій якого під назвою «Агасфер. Хроніка другого пришестя Христа» був надрукований у 1994 році. 1995 року координаційна рада кіностудії ім. О. Довженка, членами якої були Р. Балаян, І. Драч, Л. Осика, П. Мовчан та сам Ю. Іллєнко, ухвалили рішення про необхідність запустити фільм «Агасфер» у виробництво; 70 % коштів передбачалося отримати від інвесторів з Росії, Німеччини та США (інтерв’ю з директором Київської кіностудії ім. О. Довженка Миколою Мащенком / Розмову вела Катерина Смаглій // Кіно-Театр. – 1995. – №1). На жаль, проект так і не було реалізовано.

Історія створення фільму «Лебедине озеро. Зона» дає змогу поглибити знання про історію культурних зв’язків між Україною та українською діаспорою. Це історичний приклад плідності міжнародної співпраці, що засвідчує насамперед високий авторитет Юрія Іллєнка як митця й особистості, а також вказує на необхідність зусиль для створення механізмів такої співпраці в українському кіно сьогодні.

Людмила Єфименко. У 1990 році ми побували на різних фестивалях – у Сан-Франциско, Мюнхені, Торонто. Тоді ще існував Радянський Союз, і нас на прес-конференції приєднували до радянської делегації. Юра виходив і пояснював по-англійськи: «Я не маю жодного стосунку до Радянського Союзу. Радянський Союз мою поїздку не фінансував, я не відчуваю себе радянською людиною. Я – українець». Після чого йшов зі сцени. Тому прес-конференції ми проводили окремо. Фільм «Лебедине озеро. Зона» в Лос-Анджелесі ми показували під час путчу в серпні 1991-го, а в цей час по московському телебаченню показували балет «Лебедине озеро». Американці це знали, адже путч був головною новиною в Америці, й думали, що між цими двома фактами є зв’язок. Нас навіть запитували на прес-конференції, як ми це передбачили?

Л. Б. Сценарій «Агасфер» мав стати масштабною постановкою, в якій ішлося б про радянський тоталітаризм і не тільки. Але поставити цей фільм не вдалося. Чому?

Людмила Єфименко. Це дивна історія. Юра спілкувався з Голлівудом. Було зроблено професійний переклад англійською (вони не люблять, якщо англійською перекладає не носій мови) – Вірко Балей допоміг це зробити. Був і французький, бо тоді французи хотіли дати гроші на українське кіно. Вели перемовини з Мюнхеном, де мешкає Володимир Богдашевський, бо треба було знімати епізод у Європі. Потім – із Арменом Медведєвим, який тоді очолював у Москві департамент кіно, – прочитавши сценарій, він був у захваті – Росія вже давала кошти, бо там багато зйомок у Москві й Сибіру. Залишалося тільки одержати згоду від України, щоб вона стала офіційним гарантом цього проекту. Не домоглися.

Сергій Якутович. Він був, як вовк. Було щось вовче в його поставі – м’якість, справжня мужність. І радість, радість від того, що він творить. Пам’ятаю один із перших днів зйомок Мазепи (тоді теж була осінь): знімали епізоди з вибухами, чомусь не виходило. Він каже до Вадима Герасимовича: «А дай-но сюди». Той спокійно віддав камеру, і Юрій Герасимович пішов. Довкола щось вибухало. Ми гукаємо йому: «Стійте, стійте!». А він уже пішов за своєю ідеєю, за своїм баченням. Це фантастична річ. Це дуже добре, що виходять його книжки. І якщо залишились якісь документи – треба зробити фільм про нього. Не тільки тому, що це неповторно. Незбагненно те, що він робив, як жив, як боровся з собою і як перемагав себе. Останній його фільм я називаю «Харакірі на Майдані». Як справжній самурай, він виконав усі ритуали не лише як художник, а й як чоловік. Бо в художника як буває? То запій, то розлад розуму. А він своїм життям довів, що буває і не так.

Ніколи не забуду, як він у руках розтирав полин і казав: «Понюхай! Сильніше нічого не пахне». Я суб’єктивно кажу. Іншої такої по-справжньому красивої людини, перед якою я знімав капелюха все життя, я не знаю.

У житті ми рідко зустрічалися. Та кожна зустріч виявлялася етапною. І остання, по-справжньому велика зустріч, була в роботі над «Мазепою», коли він мене просто-таки витягнув за вуха. В мене тоді була апатія, криза. І раптом на батьковому ювілеї він підійшов і каже: «Я почав Мазепу». – «Я Вас вітаю!». – «Підеш?». –

«У якій ролі?», – здивувався я. «У ролі себе. Ти мені потрібен». І я зрозумів, що зі мною сталася метаморфоза.

Якось Роман Балаян – наш антагоніст – запитав: «Что вы там за КВН снимаете?». А в нас і справді був феєрверк ідей – того, що ми хотіли зробити. Я до цього ніколи не міг уявити, що таке робитиму. Коли Юрій Герасимович мені казав: «Ну, давай!», а я на це: «Не знаю, як», то він відповідав: «Якби ти знав, я б тебе не покликав. Думай!». То було щастя. Тільки за це я йому низько вклоняюся. Окрім того, що це велика творча і громадянськи значима особистість, я вклоняюся йому, бо він – мій Учитель.

О. Коваль. Європа не зрозуміла того фільму, а російські критики дуже добре зрозуміли. Як свого часу Блейман, який знав Іллєнка все своє життя.

Л. Брюховецька. Юрій Герасимович згадав Блеймана у «Доповідній»: «Міка Блейман упритул взявся за мене. Персонально. Спершу він встановив діагноз: професійна режисерська безпорадність на межі кінематографічної нездарності, аматорська драматургія, еклектизм художніх засобів, український буржуазний націоналізм як світоглядна диверсія проти соцреалізму, духовноє мракобєсіє, істерично млява гра акторів, операторський і художній несмак». Блискуче почуття гумору автора розкрилося в цій книзі! Українців що рятувало завжди? Почуття гумору. А яке майстерне володіння словом!

О. Коваль. Якщо людина талановита – вона талановита в усьому.

П. Іллєнко. До речі, про гумор: він поставив на городі опудало у вигляді «мідного вершника»: зв’язав його з дровеняк, надав їм форму...

Л. Єфименко. Рік тому, у зв’язку з річницею Полтавської битви, приїхали до нас із НТВ брати в Юри інтерв’ю. А він їм каже: «У мене теж є мідний вершник. Ходімо, покажу…».

Л. Брюховецька. Сьогодні ми побачили книжку «Афоризми і сентенції Юрія Іллєнка», упорядковану Іриною Фаріон. Враховуючи вашу активну політичну діяльність, роботу, ви досить швидко її підготували…

Ірина Фаріон. Щойно відбулися вибори в органи місцевої влади. Це були вибори Юрія Іллєнка. Те, скільки людей проголосувало за «Свободу», про це свідчить. Суспільна свідомість змінюється. І те, що діти Юрія Герасимовича стали депутатами, свідчить про вагу його ідей. «Я вже нічого не можу зробити, – казав він своїй дружині, будучи важко хворим. – Я значно більше зможу зробити, коли буду там, в іншому вимірі». Справді, він діє. Під час роботи над його текстами – а «Доповідну» я прочитувала тричі – змінювалися весь час думки: як це буде, як це згрупувати? І так захотів Іллєнко, щоб це згуртувалося за дев’ятьма розділами, які я виокремила, звичайно, суб’єктивно, але з огляду на те, які концепти вичитувала в Майстра. Назви розділів – «Життя і смерть», «Творчість як мистецтво», «Мова», «Історія», «Культура», «Кіно», «Інформаційний простір», «Політика», «Націоналізм». Що ще я тут зробила? Я посміла назвати кожну цю витинанку-сентенцію. Це моя асоціація до того, що писав Маестро. В кожного, хто це читатиме, буде своя. В цьому й полягає суть слова. Як казав великий Потебня, з допомогою слова неможливо передати достеменно комусь свою думку. З допомогою слова можна збудити в когось його власну думку. І це найкраща взаємодія, яка називається збудженням на рівні духу, на рівні енергії, на рівні ідеалів. Що ж до дизайну книжки, то це роботи Юрія Іллєнка.

Л. Єфименко. Малюнок, зображений на обкладинці, – це картина, де Юра намалював діда Тараса, бабусю Надю і свою маму маленькою.

Ірина Фаріон. Він дарував нам свої книжки. І яке щастя, що ми їх маємо в хаті.

Щастя, що він був нашим сучасником. Я спостерігала за ним під час політичних баталій. 2006 року наша передвиборча кампанія була найцікавіша, коли ми мали цікавих опонентів, коли з них треба було зривати травестійний одяг. Люди не сприймали нас, але ми з такою завзятістю, пристрастю й несамовитістю це робили. І завдяки Іллєнкові також. Ми мали на день по п’ять зустрічей – на одній могло бути троє присутніх, на іншій – п’ятдесят, але з усіма тими людьми було глибоке спілкування. Тому ми сьогодні й отримали такий результат. Сьогодні працювати менш цікаво, бо немає гідного опонента. Хочеться мати ідеологічного опонента, а не істоту, яка використовує політику як форму власного бізнесу. Про те, що політика стала формою бізнесу, якраз і говорив Іллєнко.

Ці афоризми й сентенції чистять нашу свідомість, підсвідомість, наше мислення, душі. Ми звикли мити руки, ноги тощо, а наскільки суспільство готове чистити себе зсередини? Власне, це «Криниця для спраглих». Вона для тих, хто розуміє, що нічого не буде без чистоти помислів, без найважливіших для тебе «чому». Чому пані Лариса вирішила провести цей «круглий стіл»? Чому шановні люди віддають свій час цьому спілкуванню? Це важливі речі. Тому книжка Юрія Іллєнка – про мотивацію буття людини. Людини, яка відійшла від нас дуже умовно: він неймовірно потужний у нашому просторі, й те, що є стільки про нього праць, і те, що робиться в контексті показу його фільмів, свідчить про неймовірну спрагу суспільства на Юрія Іллєнка. Думаю, ця книжка працюватиме на оздоровлення українського суспільства, й ми робитимемо те, чим так горів цей унікальний чоловік.

Андрій Іллєнко. Батько робив те, що він хотів робити. А в результаті виходило, що якісь особи перекручували зміст його творчості чи його громадянської позиції й використовували всі методи, щоб оббрехати його і не дати його творам дійти до людей. Тому вже після його смерті наш обов’язок – зробити те, що не встиг він: максимально поширити його творчу спадщину. Не треба штучно розділяти Іллєнка-режисера, Іллєнка-оператора, Іллєнка-художника, Іллєнка-політика, Іллєнка-громадянина, Іллєнка-літератора. Він не сприймав таких поділів – у всьому, за що він брався (зйомки фільму, написання літературного твору, виховання дітей, зведення будинку), викладався з однаковою самовіддачею. Після його смерті значна частина російськомовних ЗМІ дотримувалася – і в некрологах, і в згадках про Юрія Іллєнка – такої позиції: є Іллєнко-митець, який був колись у 1960-х, щось знімав у Карпатах, а є сучасний, який зняв фільм про Мазепу, що провалився в прокаті, якого на схилі літ понесло в політику. Очевидно, його життя не можна ділити на періоди, мовляв, тоді він був один, а в 1990–2000-х – інший. Насправді, то був логічний розвиток його особистості, про що він і написав у «Доповідній Апостолові Петру». Одна з головних тем цієї книги – тема роз’янечарювання. Своє життя він почав як молодий і перспективний імперський яничар, але відмовився від безпечної і комфортної перспективи жити в Москві, розуміти, що він з України, вишиванку носити, може, навіть пісню заспівати, але бути «классиком советского кинематографа». Він знімав би хороші фільми, але то були б не українські фільми, і він не реалізував би себе. Такі режисери були: Сергій Бондарчук, наприклад. Батько свідомо повернувся в провінційну на той час Україну. Його шлях – усе свідоме життя повертатися до свого українського первня – це і є логіка його особистого життя. Цей процес тривав не один день, а десятиліття, він був болісний, пов’язаний із втратою багатьох друзів, які вважали, що його українськість навіжена, для них вона була неприйнятна, гротескна, награна. Його батько, мій дід, був людиною комуністичних переконань, а мій батько прийшов до націоналізму свідомо у зрілому віці, саме внаслідок особистої еволюції. А коли хтось сьогодні намагається подавати Юрія Іллєнка як радянського дисидента, що в 1960-х зняв три фільми (які серед сучасників мало хто й дивився), казати, що на цьому він як митець вичерпався, – це злочинно. Якраз фільм «Молитва за гетьмана Мазепу», книжка «Доповідна Апостолові Петру» і його політична діяльність у «Свободі» – це три останніх акорди, які завершили його еволюцію від яничара до українського націоналіста. У своїй творчості він не намагався стверджувати ту чи іншу ідеологічну парадигму як певну даність. Той же фільм «Молитва» дає можливість варіативного, дуже різного тлумачення образу Мазепи. Йдеться про перехід Іллєнка на вищий рівень оповіді: без прямого втовкмачування в голову якоїсь думки, а стимулюванням, щоб людина сама прийшла до цього. В цьому й полягає цінність його творчості. Навіть один з ідеологів комуністичної естетики Плеханов писав, що, коли в творі є чиста ідеологія, то це публіцистика, а не художній твір. Художній твір починається там, де починається неоднозначність трактувань. «Молитва» – це абсолютно довершена естетична система, і при цьому абсолютно чітко видно її ідеологічні й політичні пріоритети, які режисер у новій версії розставив своїми коментарями. Він хотів перед смертю основну свою думку донести. Тому три основні твори, які завершили його життя («Мазепа», «Доповідна» і політична діяльність як ідеолога), – це те, чого не можна ігнорувати. Вінець його розвитку. Коли він завершував своє земне життя, то був навдивовижу спокійний, у нього не було відчуття, що він не на тій ноті завершив свою партію. Звичайно, він міг би ще знімати кіно, розвивати здобутки, але того, що він зробив, було достатньо, щоб його особистість, його дух в українській історії були сприйняті так, як він сам того хотів.

Михайло Іллєнко. Сьогодні рівень обміну думками унікальний. Ми вже звикли до того, що останнім часом кіно – це така суєтна, прагматична морока, яка вже не може викликати такого рівня спілкування. Причина такого рівня – і в шановному товаристві, і, звичайно, в режисері Юрієві Іллєнкові. Ледь не щодня продовжується його драматична, напружена боротьба. Те, що сьогодні звучить, має знайти свої канали, щоб люди почули. І книжка афоризмів – абсолютно унікальне видання, дуже важлива і серйозна репліка на користь розуміння важливих істин, в тому числі й професії. Сьогодні для мене прозвучало багато несподіванок.

Хочу звернути вашу увагу на кілька феноменів його творчості, на його душевну будову, які мене завжди вражали. На якомусь етапі мене вразило, як він програмує дійсність, яка ще не відбулася. Навіть тоді, коли він не режисер, а сценарист. На початку 1980-х я працював над фільмом за його сценарієм «Миргород та його мешканці», написаним за творами Гоголя. Це було замовлення Держтелерадіо СРСР. В часи, коли починалася робота, здавалося, що існуючий устрій – назавжди. В історії із простодушними старосвітськими поміщиками, Шпонькою та його тітонькою ми вивели на перший план другорядного персонажа Голопузя. Це історія стереоскопічна, яка мала проекцію на сьогодення і на близьке, але поки що нікому невідоме майбутнє. Це були узагальнені й алегоричні міркування та форми. Та хіба хто думав, що цей сценарій відбудеться в політичному житті величезної імперії. Голопузь сплів фантастичну інтригу між простодушними чарівними персонажами, і все перетворилося на якийсь кошмар. Раптом перетнулися їхні інтереси, й ці люди – всі по черзі – провалювалися в знамениту калюжу. А в процесі роботи над фільмом один за одним відходили в небуття генеральні секретарі компартії СРСР…

Пилип Іллєнко. Після смерті батька продовжуються випадковості. «Випадково» показали на Першому національному, очолюваному сирійським націоналістом Арфушем, фільм «Вечір на Івана Купала» російською мовою, при тому, що в Центрі Довженка є українська версія (відреставрована), і ще батько встиг її переглянути і «дати своє добро». У його житті випадковостей не було в принципі. І, продовжуючи думку Андрія про три заключні акорди його життя, скажу, що вони були тісно взаємопов’язані. Нагадаю ситуацію з фільмом «Молитва». Батько чудово знав, що знімає про імператора; я був присутній майже на всіх зйомках і пам’ятаю: шукали способів як переконливіше і гротескніше показати Петра І… А як це сприймуть у Москві, – він цим не турбувався. Єдине, чого він сподівався, – що на його батьківщині не знайдеться в 2002 році достатньо людей, які так само були би готові висловити своє ставлення до публічних міфів. Він недооцінив впливу тої імперії, який вона має і на Берлін, і на Київ. Фактично, коли, почувши про заборону з вуст Михайла Швидкого, тодішнього міністра культури Росії, ми посміялися: класна реклама! Ми думали: як може російський міністр щось заборонити в незалежній Україні? А виявилося, що може. І не тільки тут, а й у Берліні. Хоча тоді це ще не було так очевидно. В тій ситуації, коли твір, який став квінтесенцією усього його творчого шляху (там є і самоцитати, і повтори, і посилання на окремі епізоди своїх фільмів, і ті ж міфи, і таке інше), фактично було заборонено, він зрозумів: можна зняти ще один фільм, щоб перевести вогонь на нього, але свідомо цього не робив, бо не хотів знімати картину, яку знову покладуть на полицю. Він прагнув, щоб його фільми збуджували до дії. Саме тому в «Мазепі» стільки провокацій. Тому що розбудити це болото можна було тільки вибуховими речами. Тому й постає інша його діяльність, а також концепція інформаційного простору. Він чітко розуміє, що наступний фільм робитиме тоді, коли буде звільнено, розчищено інформаційний простір для фізичної можливості показати його фільм в українському кінотеатрі. Тому і книга. Він не міг не творити, творив постійно. Прокидався – і щось творив, навіть кран ремонтував творчо (сантехніки, прийшовши, дивувалися: хто це так придумав?). Був творчим у їжі, будівництві, вихованні дітей і ближніх. Тому всі ці акорди було зіграно в одній п’єсі. Далі вона може продовжуватися тим способом, що ми робимо сьогодні. Люди на Печерських пагорбах, які командують спадком української культури, бояться заборонити покази фільмів Юрія Іллєнка. Це відчувається – бояться людини, яка померла, бо діє її дух. Його фільми треба дивитися, навіть «Легенду про княгиню Ольгу», яку свого часу свідомо заборонили знімати українською. Повірте, якщо б фільм було знято українською, то Радянський Союз розвалився б на п’ять років раніше. Князь Святослав говорить: «Меч мой языческий, который раздвинул границы земель моих от Хазарской Белой Вежи до Дуная». Якщо б це звучало українською, було б зрозуміло, про яку Русь ідеться, і хто ці люди, хто князі, і хто їхні нащадки.

Людмила Єфименко. Юра хотів переозвучити «Княгиню Ольгу» українською.

Пилип Іллєнко. Правова система, за якою створювалися фільми до 1991 року, абсолютно не відповідає тим поняттям про право, які сьогодні є в нас і світі. Існувала соціалістична власність – ні державна, ні приватна. Приватної не було. Це саме стосувалося й авторського права. Вибору в автора не було: укласти договір на таких умовах чи на інших, чи гонорар такий отримати чи право на фільм залишити за собою. Була певна даність: хочеш знімати – буде так, а не хочеш – не будеш узагалі знімати. Тепер, виявляється, можна обґрунтувати певні правові позиції з точки зору сучасного уявлення про право і справедливість. Бо як у нас: одержав автор колись гонорар – і все. Добре, якщо б фільм належав державі, нічого поганого. Насправді держава – це тільки ширма, а спадщиною розпоряджаються окремі люди. Це стосується фільмів не тільки Юрія Іллєнка, а й усіх тих, хто творив «українське поетичне кіно». Питання: чому ми цих фільмів ніде не бачимо? Кажуть: їх ніхто не піде дивитися. Я вже маю доказ того, що підуть. І гроші заплатять. І заробити на цьому навіть можна. Буде проект, який приноситиме гроші державі, на які можна робити нові фільми і їх популяризувати. Та чомусь цього не відбувається. Відповідь у мене тільки одна (бо я не можу уявити, що хтось не захотів би заробити грошей): ці фільми продовжують залишатися небезпечними для цієї влади. Тому питання про майбутню долю фільмів Юрія Іллєнка залежить від нас із вами. Якщо ми змусимо владу дати хід цій справі, то буде українське кіно в кожній хаті, і в кінотеатрах, і на дисках, і не тільки в Україні, а й на фестивалях, і будуть дні української культури. А коли це робиться підпільно… Ганна Павлівна знає, як треба було маневрувати, щоб одержати право завершити фільм «Молитва за гетьмана Мазепу». Договір ми переписували багато разів протягом трьох місяців. За десять років юридичної практики я жодного договору не готував три місяці. Тільки через п’ять років після створення фільму з’явилася можливість говорити про завершення фільму. Тому що був негідник, який мав права на цей фільм. За всіма цими речами – конкретні люди, які не хочуть, щоб українські фільми побачили українці. Досвід показує, що кригу зламано: в кінотеатрі «Київ» пройшов Тиждень кіно Юрія Іллєнка. Всупереч усім прогнозам пройшов успішно, з аншлагами, навіть бійками біля кас за квитки.

Лариса Брюховецька. Робота з акторами – один із цікавих аспектів творчості Юрія Герасимовича, і сьогодні є нагода послухати актрису, яка знімалася в семи його фільмах.

Людмила Єфименко. У ВДІКу Юрій Іллєнко навчався на операторському, але хотів перевестись на режисуру. Йому не дозволили, але він самотужки здобував режисерську освіту. Професію сценариста йому допомагали опановувати його друзі – Геннадій Шпаліков та Павло Фінн. Секрети акторської професії для режисера не менш важливі. Юра вважав актора найуніверсальнішим інструментом. Він ходив на акторські репетиції, але участі в них не брав, тільки дивився. І от доля зробила йому дарунок. Режисер Вульфович запросив його на свій фільм «Вулиця Ньютона, будинок 1» оператором. Проте «ленфільмівські» оператори запротестували, мовляв, їм самим потрібна робота. А режисер давно шукав актора, й чимало відомих уже пробувались, та ніхто його не задовольнив. І він звертається до Юри: «Не вийшло взяти тебе оператором, гратимеш головну роль». Юра погодився за умови, що йому одна з викладачок ВДІКу дасть стислий курс акторської майстерності. Фільм критикували, але після нього Юра одержав сім запрошень зніматися. Він відмовився. А жаль, був би популярний актор.

Я почала зніматися 1973 року. Було непросто, адже оператор світло ставив так, що актор не міг вийти за намічену риску і, передаючи найвищу напругу емоцій, повинен був пам’ятати про ці риски. Коли я почала зніматися в Юри, він говорив: працюй як хочеш, куди тебе веде. Він любив знімати ручною камерою, щоб не заганяти актора у наперед визначені межі. Казав: «Актор – це найсвященніша корова з усього кінематографічного стада». Акторську професію мені дав актор МХАТу Бєлокуров, а зробив мене актрисою Юрій Іллєнко. Він хотів знати, як актор сприйняв сценарій, роль, партнерів. Є актори, які не вміють імпровізувати. А бували суперечки – він таких небайдужих акторів любив: підходив, тиснув руку, казав «Молодець!». Такими були Лесь Сердюк, Іван Миколайчук.

Людмила Лемешева. Людмила Лємєшева. Боюсь приблизних, неточних слів у розмові про Іллєнка, тому що Юрій Герасимович – найпарадоксальніша людина з усіх, про кого мені довелося писати. Цей художник стягнув на себе не тільки всі суперечності своєї епохи, але й суперечності людської природи взагалі. Його особистість – сюжет для роману, а не для круглого стола. Він був би ідеальним героєм для Достоєвського, який любив заглядати в безодні віри і безвір’я, добра і зла, які живуть у людській душі одночасно. Внутрішньо суперечливими, розтерзаними своїм болем і неприборканими пристрастями були й герої Іллєнка, і самі його фільми. На мій погляд, «Молитву за гетьмана Мазепу» трагічно не зрозуміла частина глядачів і критиків ще й тому, що режисер розправився там не тільки з хрестоматійною історією, не лише з Російською імперією, а й з Україною, а заодно з самим собою і зі своєю улюбленою поетикою. Щось на кшталт: «Я тебе породив, я тебе й уб’ю». Пилип правильно говорив про самоцитати в цьому фільмі, але там ще більше пародій і самопародій. Це дуже гіркий і чесний фільм, за всієї його змістовної та естетичної непослідовності. Я називаю його художнім терактом. Як і прощальну сповідь «Доповідна Апостолові Петру», скандально неоднорідну за своїм змістом і художньою якістю. В Іллєнка був незаперечний літературний дар, його тексти час від часу блискучі (також вважаю його родоначальником кліпової естетики, з часів «Вечора на Івана Купала»). Двома останніми грандіозними роботами як би завершився цикл його долі. Хоча залишився нереалізований його найбільш фантасмагоричний проект «Агн», задуманий як мегарежисура, як символічний акт, в процесі якого художник вступив би якщо не в суперництво, то бодай у прямий діалог з головним Деміургом, Творцем усього сущого. В Росії на таке відважувався пізній Андрій Тарковський, в Україні – Юрій Іллєнко. В найближчому майбутньому таких режисерів уже не передбачається (і не тільки в нас), тому що закінчилась культурна епоха, яка породила цей тип художника.

Лариса Брюховецька. Під час розмови прозвучали конструктивні пропозиції, одна з яких – створити документальний кінопортрет Майстра. Так само важливо перевести фільми у формат сучасного звуку, аби вони увійшли в сьогоднішній кінопрокат. Адже це фільми сучасної кінематографічної мови. Мало сьогодні говорилося про значення творчості Іллєнка у світі. Очевидно, потрібна низка наукових конференцій, досліджень, щоби заглибитись у цю тему. Дуже актуальною з юридичної точки зору є проблема про вихід кращих українських фільмів до глядача, адже сьогодні вони всі, на жаль, ще залишаються під арештом.


Корисні статті для Вас:
 
"Криниця для спраглих". Фрагмент спогадів майстра2011-03-15
 
Коли згадуєш Великого Майстра2011-03-15
 
На незабудь майбутньому "ілленкознавству"2011-03-15
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2011:#2

                        © copyright 2019