Роксоляна Свято Перейти до переліку статей номеру 2011:#2
Досвід одного прочитання «Доповідної апостолові Петру Юрка Іллєнка»


Звісно, Іллєнко для нас – передусім кінематографіст: режисер, оператор, зрештою, актор. І в такому світлі його літературна творчість опиняється, здавалося б, десь на марґінесах. Із іншого боку, саме через ці спогади більшою мірою, ніж через фільми, проявляється те, про що згадував Сергій Якутович, – динамізм особистості Юрія Іллєнка, відчуття реальної живої людини, яка за всім цим стоїть.

Як відомо, в 1960-ті роки Ролан Барт проголосив тезу про «смерть автора». Та вже з кінця ХХ століття в гуманітарних науках можна простежити поновний «автороцентризм»: дослідники знову вдаються до осмислення біографій митців, цікавляться психологією, і психоаналітикою, творчості тощо. І в такому світлі «Доповідна апостолові Петру» може бути цікавою також і кінознавцям, які вивчатимуть фільми Іллєнка.

Зазвичай до жанру мемуарів вдаються в тому віці, коли з’являється бажання поставити крапки над «і». Автор у мемуарах дуже часто постає в ролі власного міфотворця, акцентуючи увагу реципієнтів (не лише свого тексту, а, зрештою, й «себе-як-тексту») на тому, що видається найсуттєвішим.

Мемуари – це також найсуб’єктивніший з-поміж усіх жанрів. Навіть більше, – суб’єктивність становить саму суть спогадів, байдуже, в якій формі їх подано і якими були інтенції того, хто їх писав. Вочевидь, автор може вдаватися до осмислення подій не лише індивідуальної, а й колективної ваги, описувати свій досвід переживання історичних подій, та все ж і тоді матимемо не портрет доби, а портрет конкретної особи у відповідному часовому інтер’єрі. І що нестандартнішою є особа, то вагомішою – і для читача, і почасти для автора – буде саме суб’єктивний момент.

Іллєнко обирає для своєї «Доповідної» традиційну форму життєпису – писання в хронологічній послідовності, умовно, від перших проблисків свідомості в дитинстві й до актуального моменту писання. Та водночас спосіб розповіді про себе – і про всіх інших – в Іллєнка настільки химерний (даруйте, але жодне інше слово й справді не спадає на думку), що дати цьому жанрове визначення просто неможливо. Можна, звісно, задовольнитися авторовим поняттям «роман-хараман» – себто художній (а зовсім не документальний) текст про те, «чого не було і не могло бути». Хоча суть «Доповідної» така дефініція, чесно кажучи, мало пояснює.

Також автор кількаразово апелює до постмодернізму. Про це мали би свідчити фраґментарність мислення і писання (автор і справді страшенно легко перескакує від однієї думки до іншої, від однієї історичної епохи – до іншої, від політики – до кінематографа, власного життя, й навпаки), інтертекстуальність (подекуди навіть гіперінтертекстуальність, коли зважити на перенасиченість тексту Іллєнка іншими текстами), вільність вислову в усіх можливих сенсах (Іллєнко пише українською, цитує власні вірші російською; «стібаючись», транслітерує російськомовних персонажів; не цурається англійської, німецької; а про вживання автором нецензурної лексики говорили ще задовго до того, як друком вийшли перші уривки тексту).

Та якщо вже згадувати весь стандартний перелік ознак постмодернізму, то тут відсутня чи не головна – ателічність. В «Доповідній» телос не просто є – він, коли послуговуватися авторовим висловом, «стирчить» із кожного слова і речення. Ним, кінцевою метою й вихідним пунктом усього написаного і сказаного, є авторове «Я», забути про яке читачеві не дають навіть на один абзац.

Коли йдеться про ступінь еґоцентричності тексту (в тому розумінні, в якому еґоцентричним є кожен мистецький твір), то в процесі читання «Доповідна…» викликала в мене асоціації зі «Щоденником одного генія» Сальвадора Далі або ж зі «Щоденником» Вітольда Ґомбровича. Генієм Іллєнко називає себе не так і часто (здається, чи не єдиний раз – цитуючи розмову з Параджановим, коли він іменує себе «геніальним оператором»), але це можна домислити.

Та й здатності епатувати читача авторові, звісно, не бракує. Як і не бракує таланту утримувати увагу на своєму незвичайному «Я» упродовж майже півтори тисячі сторінок.

Утім, важливо й інше. Іллєнко не випадково пише про «гру в Бога» («На менше я ніколи не погоджувався, ніж грати в Бога. І не погоджуюсь. Ніколи. Азартнішої гри в світі не існує.

Вищих ставок не буває»). В цьому конкретному уривку йому йшлося про кіно, та не меншою мірою це стосується і його «Доповідної», а може, й усього, до чого він брався: в своєму тексті – в найширшому розумінні цього поняття – автор прагне перетворитися на деміурга, у волі якого робити все, що завгодно. Не випадковим є і рішення Іллєнка відмовитися від операторства на користь режисури: адже саме режисер є головним деміургом у кінематографі, на відміну від оператора (навіть геніального), який завжди гратиме підпорядковану роль.

Не надто панькається Іллєнко і зі своїм потенційним читачем, періодично наздоганяючи його, як снігова лавина, й валячи з ніг своєю шаленою енергією й безміром різнопланової інформації. Багато що читається з великою цікавістю. Для мене особисто найцікавішим був Іллєнко-кінематографіст, який пояснює власні роботи, свій відхід від операторства на користь режисури, своє розуміння простору й часу в кіні, Іллєнко-художник, а також Іллєнко-автобіограф, який, десь гіперболізуючи (але це й цікаво), робить себе дуже повнокровним персонажем. Чого вартують хоча б епізоди (так і хочеться сказати «кадри») про нереалізовану дуель між Параджановим та Іллєнком під час зйомок «Тіней забутих предків»; спогади про студентські часи – навчання у ВДІКу, перший похід у гості до Георгія Рерберга (тоді однокурсника, а згодом – видатного російського оператора), де відбулася сутичка зі «Славою» – Мстиславом Ростроповичем, родичем шанованого сімейства, тощо. Всі ці мікросюжети й справді читаються як захопливий роман чи, радше, – як сценарій авантюрного фільму.

Але, якщо бути до кінця відвертим, то не бракує в «Доповідній…» і таких моментів, коли з’являється бажання відкласти книжку й більше не повертатися до неї: так наполегливо автор намагається роздратувати. Та чим більше вчитуєшся – а три томи таку можливість дають, – то сильнішим є відчуття, що це бажання викликати читацький спротив цілком свідоме. Як тореадор, він викидає перед читачем «червону шмату» (до того ж, кожному свою – адже категоричним він є у дуже різних сферах). І спершу здається, що робить він це з однією метою – «роздраконити» й відштовхнути істоту, яка зважилася на нахабство «перехопити» текст, адресований самому апостолові Петру. Та повторюваність жесту спонукає шукати за цим і глибші причини.

Прикметно, що Юрій Іллєнко страшенно серйозно – це чи не єдине, про що він завжди пише без сарказму та іронії – ставиться до власної творчості та її рецепції. Він болісно – досі! – переживає кожен черговий «провал» своїх фільмів (а їх, інспірованих згори, як знаємо, в радянські часи було чимало; уже згадували і про неоднозначну долю «Молитви за гетьмана Мазепу»). Він уважно відстежує відгуки на свої роботи в пресі (в одному з томів автор подає чималий, на десятки сторінок, «витяг» із численних статей про «Молитву»). Всі ці моменти «провалів» у власній біографії не стають фактами минулого: всі вони є однаково актуальними для автора, не залежно від їхньої часової віддаленості. Тож автор ніби рухається концентричними колами, періодично повертаючись до того, що є для нього найболіснішим.

Аби врівноважити враження від сказаного, зауважу, що є в «Доповідній» місце і для людей, до яких Іллєнко відчуває особливий сентимент або любов: Свет Іванов, Василь Цвіркунов, Лариса Шепітько та чимало інших. З любов’ю пише і про свою родину. З симпатією, хоч і доволі оригінально, говорить про Вадима Скуратівського: «Скуратівський завжди здавався мені і здається досі – шагающім (крокуючим) екскаватором, що вгризається своїм велетенським ковшем (головою) в моноліт спресованих геологією базальтових чуток, що видають себе за науку і частково – за історію».

Таких «екстравагантних» формул, афористичних висловів, у тексті чимало.

Властиво, коли говорити про головне враження від «Доповідної», то ним є цілковита відсутність однозначного враження. «Роман-хараман» Іллєнка настільки суперечливий, що, здається, його мало би просто розірвати від різнознакових зарядів, від такої вибухової суміші конструктиву й деструкції.

Часом Іллєнко суперечить самому собі, певно, також свідомо. «Все, що міститься в цій книжці, – неправда. Всі події – лишень фантоми спорадичних фантазмів автора. Описане життя – маячня і навіть більше. Мемуари – це копія життя, копія в якої не було поручника (референта) в реальному житті». Це написано на початку першого тому. А вже всередині того ж тому читаємо цілком протилежний категоричний імператив Іллєнка – написати «ВСЮ ПРАВДУ ПРО СВОЄ ЖИТТЯ».

Або ж інший приклад. На початку Іллєнко досить складно й багатоступенево аргументує свій вибір адресата (бо ж логічно має виникнути запитання, чому саме «апостолові Петру» доповідає автор), а вже в «МеЖикниЖЖі» визнає, що останню частину записів (а книжку він писав десь упродовж шести років) адресує зовсім не апостолові, а звичайному, земному, читачеві.

Кілька слів варто сказати і про мову «Доповідної». Вона, як і все тут, неймовірно суб’єктивна. Скажімо, автор уперто вживає слово «натомість» у значенні «замість», використовує і деякі інші слова у власний, суто «іллєнківський», спосіб. А всі суперечки з редакторами (їх було двоє: перший – Богдан Жолдак, якого Іллєнко багатозначно скорочує «Бог.Жолдак», друга – Любов Голота, компліментів якій тут також не бракує) автор переносить безпосередньо в текст. Скажімо, пояснює, чому він не може замінити один матюк на інший, або просто від нього відмовитися; вживаючи слово «соша», неодноразово акцентує на тому, що не погоджується виправити його на «шосе» та ін. Ці «палімпсести», треба розуміти, не завжди підлягали кінцевому вичитуванню, тож навіть на мовному рівні текст лишає по собі складне відчуття. Хоча з часом призвичаюєшся і до цієї його особливості.

А насамкінець хотілося би звернути увагу ще на два моменти.

Перший – це Іллєнко-художник. «МеЖикниЖЖя», проміжний том, який насправді було скомпоновано наприкінці «Доповідної», містить чималу добірку візуального матеріалу, який не менше, ніж текст, формує історію життя автора. Є тут кінематографічне «малярство»: замальовки до фільмів, розкадровки, ескізи майбутніх кіноідей. Є і фото робіт, створених безвідносно до кінематографа: портретів, графіки, ікон, писаних на дереві або навіть рибинах. І, на мій суб’єктивний погляд, Іллєнко в цьому амплуа може бути дуже цікавим.

Сам текст «Доповідної» є, по суті, колажем різних історій, текстів, сюжетів, картин, світлин, але насамперед – кадрів. Так, попри бажання бути універсальним і говорити про все й братися за все, Іллєнко лишається таки кінематографістом – режисером та оператором, який бачить світ у прицілі об’єктива. В цій ролі він почувається найпевніше. Власне, тільки в цьому світі він є цілковитим господарем.

«Я пам’ятаю своє життя візуально. До найменших деталей. Не один раз під час монтажу фільмів я просив монтажницю – знайди мені кадр, де, скажімо, блік світла висвітив на фоні таку і таку деталь. Монтажниця починала говорити мені, що такого кадру не існує в природі. А я твердо знаю: те, що одного разу побувало в секторі мого зору, закарбувалося в пам’яті назавжди».

«Доповідну», як і самого Іллєнка, в єдності всього ним створеного, сказаного і зробленого, можна не сприймати, рішуче відкидати, або ж, навпаки, страшенно ним захоплюватися. Єдине, що неможливо, – залишитися до цього тексту байдужим. Такої розкоші автор читачеві не подарує.


Корисні статті для Вас:
 
"Криниця для спраглих". Фрагмент спогадів майстра2011-03-15
 
Коли згадуєш Великого Майстра2011-03-15
 
На незабудь майбутньому "ілленкознавству"2011-03-15
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2011:#2

                        © copyright 2017