Вадим Скуратівський Перейти до переліку статей номеру 2011:#2
Про кубанських козаків і «кубанських козаків»


Історична довідка

На схилку ХVIII століття мала місце напівдепортація – чи напівеміграція? – залишків запорізького козацтва (власне тих, які зосталися в російській імперії, а не втекли від неї в імперію османську за Дунай, «до турка», а то навіть і далі, «до Мальтиза!»): мало місце переміщення тих залишків на Кубань. Отак і постав там гранично своєрідний анклав України, відомий спочатку під назвою «чорноморців», а за тим – Кубанського козацького війська.

То був справді своєрідний український «субсвіт»: географічно-геополітично, етнічно, юридично-інституційно і т.д. І разом із тим, зовсім не ідилічно українські напіввигнанці, з волі імперії і водночас з необхідністю якось там та й самим вижити – понад півстоліття вели запеклі воєнні дії проти тубільців адигейців-черкесів. Піввікова війна проти них, карально-імперський фатум того війська, змушеного в безнастанному режимі інстинкту самозбереження, «вражого черкеса та прескурвого сина по кругах ганяти». Це – із Шевченкового листа від 5 червня 1857 року до його «закадишного» друга, наказного отамана Чорноморського війська (і письменника) Якова Кухаренка.

Черкеси-абадзехи жорстоко помстилися генерал-майорові Кухаренку за той його геноцид: Яків Герасимович – десь відразу по смерті Шевченка – потрапив до них у полон. І невдовзі помер у їхньому «зиндані» (ямі-тюрмі)…

А проте в імперський полон за тим потрапили і всі абадзехи. І чи не поспіль потім були виселені в Туреччину, разом із іншими черкеськими (близько півмільйона) племенами. Де немала частина з них невдовзі померла від голоду. Від незвичного клімату. Від ностальгії.

А в недавній їхній географії бадьоро й дуже зручно облаштувалися українці-кубанці.

А потому і їх спостигла тяжка карма історії. Починаючи з 1918-го, українську Кубань охопило полум’я щонайлютішої соціальної революції: питоме кубанське козацтво зійшлося тут у страшному класовому герці з українськими ж прибульцями-«іногородніми», які з’явилися тут аж колосальною масою із пореформеного – злиденного – українського села. Жорстокість цієї нині забутої українсько-української війни виокремлюється навіть із тогочасної повсюдної, революційно-контрреволюційної люті на «одній шостій», охопленій нещадною Громадянською.

Перемогли, з допомогою більшовиків з Півночі, нібито прибульці «іногородні». І невдовзі переможці теж таки розплатилися. «Колективізація»; страшний голод-1933 (і це на Кубані, з її найродючішою на всій Землі землею!); і нескінченні репресії-«розкозачення» проти всіх станів тамтешнього українського населення. Всіх. І за тим – уже нова надвійна. Друга світова.

Як узагалі уцілів там той одламок українського етносу?!

А вже насамкінець минулого століття – «Перебудова». Перші люті конфлікти поміж першими там скоробагатьками і плебсом уже нового історичного помолу. Вечірні газети цілого світу нині час від час подають «кримінальну хроніку» тих конфліктів, від якої аж стигне кров…

Кіно

Але трохи вбік від усієї цієї знавіснілості. У бік підрадянського кінематографа.

… У квітні 1936-го, коли кремлівський генштаб, унаслідок нечуваного демографічного спустошення тероризованої країни, раптом та й осягнув усю геополітичну небезпеку відповідно змалілих мобілізаційних її ресурсів, було вирішено зняти попередні мобілізаційні та інші обмеження для всіх козацьких теренів тепер уже радянської імперії – на їхню службу в радянському війську.

Отак було одразу і створено низку «козацьких дивізій», особливий різновид радянської кавалерії, одягненої переважно у мальовничі українсько-кубанські козацькі костюми-однострої. Черкеського походження.

Але ж треба було нову військову ситуацію «одягти» й ідеологічно.

Кінематограф, отже, як «найважливіше із мистецтв» радянського агітпропу. Отак і постала українсько-козацько-кубанська кінотетралогія радянського кіно. Довоєнна і повоєнна. Екранний лубок у чотирьох частинах, який мав засвідчити новонабуту граничну радянську лояльність «нащадків запорожців», які частинно були знищені під час революції. У всіх її страшних стихіях.

Але ж той етнічний український упертюх, хай теж частинно, але таки вижив.

Отож якраз перед початком уже цілком імовірної близької війни – чи то з ненависними «західними демократіями», чи то з конкурентною Третьою імперією – на замовлення імперії тутешньої, на Київській кінофабриці, і з’являється перша частина тієї тетралогії.

1. «Кубанці» (1939). Режисер Матвій Володарський та Микола Красій. Під прегарну музику Пилипа Козицького, знавця і конфесійної, і народної (і ось кубанського різновиду) української музики, свіжо колективізовані кубанці, з усіма їх і етнічними, і спеціально мовними акцентами, вправно тут джигітують, розводять красенів-коней, так само успішно фліртують і, зрозуміло, прегарно співають-танцюють. На екрані й Дмитро Мілютенко, і Семен Свашенко, і Валентина Івашова, і Борис Безгін. Всі-всі улюбленці тогочасного радянського глядача.

Словом, то вже ніби передвістя «Кубанських козаків», які, за своїм задумом, безперечно вийшли із тих «кубанців».

2. «Станиця Дальня» (1940). Режисер – Євгеній Черв’яков. Виробництво вже «Ленфільму». Знов-таки веселощі до краю лояльного українсько-кубанського колгоспного люду, який без кінця збивається з російської на рідну говірку. І так само до краю залюблений у рідні свої колгоспи. А також у рідну Червону Армію, яка поблизу одного із тих колгоспів якраз влаштовує свої маневри. Козаки-кубанці надягають свої мальовничі однострої, беруть батьківські кинджали і шашки-шаблі, сідають на тепер уже колгоспних коней, цілують своїх красунь-козачок і від’їжджають на ті маневри. Але їхні козачки, в азарті своєї суто жіночної радянської лояльності, теж мобілізуються! Всі-всі. Поза віком, поза сімейним станом, поза самою своєю жіночою фактурою. Непереможний той станичний у спідницях «ескадрон» то бере в полон «уявного ворога», то разом з тим якось встигає зібрати весь урожай. І навіть знаходить час для співів, танців, любощів. Фільм закінчується, отже, весіллям. За всіма козацько-кубанськими звичаями на тому весіллі. При цьому українська мовна стихія тут уже зовсім розливається національним соловейком. Схоже, російські актори – Микола Крючков, Зоя Федорова, «мейєрхольдівка» Єлена Тяпкіна та інші – під кінець знімального періоду добряче засвоїли ту солов’їну мову – у палких своїх монологах про щасливе кубансько-українське колгоспне життя.

Героїчна лірична кінокомедія «Станиця Дальня» стала радянським кінохітом, якраз в останній кіносезон перед 22 червня 1941 року. Переконуючи понадмільйонні тодішні аудиторії у непорушності «нашого» ладу, у надійності «наших» його основ, у щасливому бутті за того ладу співучих і працелюбних кубанських козаків, незадовго перед тим Кремлем урочисто «реабілітованих».

По війні. Середина тепер уже минулого століття.

3. «Кубанські козаки» (1950). Режисер – Іван Пир’єв. Питомий українофіл, родом, як і Василь Шукшин, з Алтаю. Понад усе любив український колгоспний лад («Багата наречена», «Трактористи»).

4. «Сміливі люди» (1950). Режисер – Костянтин Юдін. Теж любив Україну. Дуже. А щонайбільше – нашого земляка-геркулеса Івана Піддубного (поставив про нього фільм).

… Десь наприкінці 1950-х, у розпал «відлиги», Микита Хрущов привселюдно освідчився у своїй особистій зненависті до фільму «Кубанські козаки» (як і до фільму того ж режисера «Сказання про землю Сибірську»).

Хрущова в тій зненависті вповні можна було зрозуміти. Сталінський функціонер-«аграрій», який відповідав перед диктатором за ситуацію в повоєнному українському селі, якось зважився-таки доповісти тому, бодай «частинно», про пекло тієї ситуації. І почув у відповідь люте: «Ах ти, народник!» за тим – обіцянки такої кари, що їх він запам’ятав аж до кінця свого життя. ..

«Кубанські козаки», характерно, з’явилися, отож, десь невдовзі після тієї «розмови» Вождя з його українським тетрархом. Цей «кубанський» повоєнний фільм – то абсолютне стильове і сюжетне дзеркало довоєнних «кубанських» фільмів, їхній кольоровий римейк-сиквел. Тільки вже естетично побільшене дзеркало, себто вже при просто-таки «космічній» фальсифікації тамтешньої (та ще й повоєнної) реальності. Парадиз-пейзаж українсько-кубанського колгоспного буття! Під музику Ісака Дунаєвського…

…Молоденький тоді актор із того фільму Юрій Любимов пізніше, набагато пізніше, згадав, як під час зйомок кубанського колгоспного багатства-«изобилия» до нього підійшла якось бабуся-козачка і чемно його запитала: «Синочку, а з якого життя оця картина?». Ця фраза кубанської старенької просто-таки вдарила у свідомість, у саму совість московського актора – і відтак розпочалася та внутрішня робота митця, яка й скінчилася-завершилася створенням славнозвісної, визивно опозиційної «Таганки».

А «Сміливі люди» продовжують-завершують сталінську екранну сагу про «наше» кубансько-українське козацтво: герої тут, як у «Кубанцях», займаються конярством і хвацько джигітують; як у «Станиці Дальній», воюють з ворогом, але вже не «уявним», а «реальним» (але так само – ходульним), а в мирні дні – теж веселяться, фліртують і т.д. Тільки ось лінгвістично-характерно: жодного вже тут відгомону української говірки, яка ще так відлунювала в мовних партіях ошатного пир’євського голови колгоспу Гордія Ворона (нашого земляка Сергія Лук’янова, який прийшов у театр і кіно з тутешньої «художньої самодіяльності»).

Картина «Сміливі люди» дуже припала до вподоби глядачам в Ісландії…

Узагалі всі чотири фільми кубанської «тетралогії» можна розглядати в режимі певної комбінаторики їхніх елементів. Як один і той самий твір. Позначений очевидною режисерською, операторською, акторською, художницькою і т. п. «каліграфією». І водночас у своїй «семантиці», космічно далекій від трагічної кубанської дійсності-ХХ. Всеохопна її фальсифікація-містифікація-міфологізація. Мобілізація (тотальна) всіх кінематографічних засобів задля тієї «тоталітарної» мети.

Але є довкола цих фільмів і зовсім інша «комбінаторика».

Євгеній Черв’яков, вочевидь, талановитий режисер і актор, після марних пошуків за тих часів своєї манери екранізує («Ув’язнені»,1936) п’єсу-апологію сталінської каторги («Аристократи» Миколи Погодіна), славить там чекістську «педагогіку» тієї каторги – акурат перед 1937-м! По тому – і «Станиця Дальня» як продовження попереднього фальсифікату.

А в серпні 1941-го Черв’яков, відмовившись від «броні», вступає в партизанський загін і в лютому 1942-го – гине, смертельно поранений у бою. Уже не фантомному, а страхітливо реальному.

Микола Погодін, сценарист «Кубанських козаків» і тому подібних артефактів сталінської епохи, в останні роки свого життя вже невтомно і щиро працював над театральною і кінематографічною «відлигою».Чи не всі її провідні персонажі – його вихованці.

Композитор-полтавець Ісак Дунаєвський пише музику до тих «Козаків» і водночас – приватного листа, в якому запитує: «Коли вже нарешті закінчиться цей „воєнний режим” (його термін) у країні?!» Лист був напевно перлюстрований.

Режисер «Козаків» Пир’єв від олеографічних замальовок колгоспного «раю» кидається в «інферно» прози Достоєвського. Виходить, звісно, вже не дуже переконливо, і за день до смерті Іван Олександрович підходить до дзеркала, дивиться на себе – і проклинає себе. Ніби епізод із того, достоєвського інферно.

Один із сценаристів «Сміливих людей», колись драматург-сатирик із проблисками геніальності Микола Ердман, що його Сталін спровадив за теє – прямо зі зйомок «Веселих хлоп’ят» до Сибіру, після численних, по тому сценарних «артефактів» 1963-го взяв та й написав сценарій фільму «Каїн XVIII». Що про нього тоді студент (а згодом – засновник ліберально-демократичної партії України) подав лаконічну рецензію: «Та це ж – сатира на Кремль!».

Диво, але щось подібне, тільки, зрозуміло, в іншій (розлютованій) тональності сказав після перегляду того фільму керівник іншої партії… Той же Хрущов.

А автор бадьорої музики до бадьорих «Кубанців» потім, «для душі», працює над роботою «Спів і музика в Київській академії за триста років її існування» (надрукована посмертно). Словом, кожний із цих людей – при своїй особистій «кармі» за колись содіяне, при тому чи тому його спокутуванню.

А сама ж Кубань? Кубань, яка в «застійні роки» пройшла через бандитську там диктатуру кремлівського її тетрарха Медунова? А тепер увійшла в приховану, «в’яло текущую гражданскую войну» (вислів російського письменника Леоніда Латиніна)…

Нещодавно десь у канадській глибинці остання там інституція колись велетенської кубанської еміграції погодилася-таки передати на берег «рідної Кубані» головні клейноди кубанського козацтва – чи не з часів ще отамана Головатого, батька-засновника цього війська… Але за однієї умови: «Перейменуйте спочатку „ваш” Краснодар на „наш” Катеринодар». Ось так. Якась топонімічна символіка тамтешньої українсько-козацької безвиході.

Колись шанувальник України Василь Шукшин останній свій текст закінчив словами: «Що ж з нами всіма відбувається?»

А справді – що?


Корисні статті для Вас:
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2011:#2

                        © copyright 2017