Лариса Брюховецька Перейти до переліку статей номеру 2011:#2
Роман Балаян. Кіно як свято натхнення


Якось Гвідо Аристарко зауважив, що в історії кіно важливий не факт відкриття, а факт найбільш ефективного застосування відкриттів. Балаян прийшов у кінематограф тоді, коли всі технічні відкриття були вже зроблені. І все ж, саме в найпершому своєму фільмі – «Злодій» за однойменним оповіданням Марка Черемшини – Балаян здійснив відкриття: відкрив нове ім’я в кіно (його дипломна робота залишається на сьогодні єдиним фактом екранізації цього письменника). Стрічку відзначив Януш Газда в контексті проаналізованого ним напрямку українського поетичного кіно. І хоча режисер не любить згадувати свої ранніх фільмів, однак саме там здійснювались пошуки власного стилю, закладались світоглядні переконання й естетичні уподобання. Успішно захистивши диплом, Балаян постійно працював на Київській кіностудії ім. О. Довженка. І в останній період, дуже важкий для студії, зі своєю студією «Ілюзіон-фільм» розмістився у її приміщенні.

Щодо раннього стилю, переконань та уподобань можна не погодитись: Балаян на початку 1970-х різко змінив напрям руху – хоча жив і працював в Україні, творив у полі культури російської (чим знову-таки залишався своєрідним: народжений у Карабаху, живучи в Україні, творить російські – за мовою, за духом і за характером – фільми; на початку 1990-х відповідаючи на запитання автора цих рядків, підкреслив, що вдячний Україні за те, що вона надавала йому таку можливість і не обмежувала творчу свободу). Саме в літературі російській, у творчості Чехова, Тургенєва, Пушкіна, він знаходив основу для більшості своїх фільмів. В Росії знайшов колег-однодумців, з якими і після зйомок залишився у дружніх стосунках. Його акторами були митці дуже відомі, професіонали високого класу – Олег Табаков, Олег Янковський, Олександр Абдулов, Олег Меньшиков, Володимир Машков, Людмила Гурченко – перелік можна продовжувати. Мабуть, непросто було невідомому режисеру-початківцю здобути на головну роль маститого Олега Табакова – проте це сталося і про екранізацію чеховської «Каштанки» на Київській кіностудії московські критики заговорили як про переконливий успіх молодого митця, в якого є своя тема в мистецтві – внутрішнє життя людини. Спокійна, врівноважена, без якихось особливих кінематографічних ефектів, стрічка притягувала магнетизмом особистості, в ній панували невидимі світу сльози. Вже немолодий клоун, якому годилося «за професійним обов’язком» смішити людей, показаний як покинута людина, яка страждала від самотності. Звідси, від старого клоуна, починається наскрізна у творчості режисера лінія душевних метань. Що це – модель психологічної закономірності: на людях одягаємо маску, а самими собою буваємо тільки в самотині? Чи автопортрет самого постановника? Чи його уявлення про те, що митці є людьми з надміру чутливою психікою? Мабуть, яке-завгодно тлумачення підійде, але може бути ще одне, яке тоді, в часи «розвинутого застою» не могло навіть спасти на думку, а нині виглядає очевидним.

Балаян прийшов у кіно, коли воно було піку піднесення, коли студія продукувала шедеври – «Камінний хрест», «Вечір на Івана Купала» - і студійне товариство визнавало неформального лідера, довкола якого все іскрилось, перебувало в стані артистичного збудження, бо людина ця життя інакшим не уявляла. Йдеться про Сергія Параджанова, в орбіту якого потрапляли найталановитіші, найперспективніші. І диплом випускника Київського театрального – то був уклін майстру, який запліднив український кінематограф своєю буйною фантазією, умів перетворити роботу в кіно на свято. Правда, роботи Параджанову влада не давала, одначе він продовжував творити – колажі, усні сюжети, заражаючи довколишнє середовище творчим неспокоєм. Влітку 1973 змінюють керівництво студії, настає стагнація. А коли наприкінці того року Параджанов опинився в ув’язненні (влада знайшла спосіб здихатись некерованого і неслухняного режисера), стало очевидним, що кіно вже перебуває під суворим цензурним контролем і жодних фантазій бути не може. В образі чеховського клоуна і прочитується образ Параджанова, так само самотнього і в таких же непривабливих і тяжких умовах. Це, звісно, було в глибокому підтексті, а, можливо, нічого подібного й не малося на увазі, але твір на те і є художнім, щоб мати багато значень… У кожному разі небагато хто відважувався відвідувати в зоні Параджанова, а Роман Балаян і Михайло Беліков це робили. Бо вважали, що потрібно залишатися людьми, не афішуючи свою людяність. Вже наприкінці 1990-х Роман Балаян покладе свою квітку на могилу Параджанова – зніме фільм без слів «Ніч в музеї Параджанова», де тонкі алюзії розкриють не лише живу пам'ять автора фільму, а й його безсловесний діалог з Маестро, з його душею-пташкою, яка прилітає вночі до цього дому в Єревані.

Творча доля Романа Балаяна щаслива – він зняв 13 ігрових фільмів і кілька документальних. Інакше й не могло бути. Він належить до рідкісного типу режисерів, який любить людей, відкритий до них, а тому й до нього тягнуться. Він знаходить порозуміння і входить в душевні контакти не тільки з людьми свого професійного кола, а й з художниками, скульпторами, композиторами, критиками. Він один з небагатьох кінорежисерів, якого можна зустріти в театрі на виставах. Він щиро опікується дружиною Івана Миколайчука, шануючи пам'ять геніального українського актора, сценариста, режисера, бо особистість Івана Миколайчука для нього є також нагадуванням, що кіно – це священнодійство, азарт, горіння.

Особливою рисою інтелігента є бажання слухати іншу людину, але не байдуже, а входити в діалог. Роман Гургенович відзначається таким умінням, ніколи не нав’язує іншим своїх проблем, не тисне негативними емоціями. Але не треба думати, що це байдужість, зовсім навпаки, тільки свої глибоко заховані болі йому вдається екстраполювати на своїх персонажів, які нерідко нагадують його самого, бо зрозуміло, що письменники й митці у творах виражають і себе. Він охоче спілкується з журналістами, але ніколи не дає їм приводу для скандалів чи сумнівних сенсацій.

Зрідка Роман Гургенович виступав на сторінках журналу «Искусство кино», порушуючи проблеми мистецьких пошуків, які для нього нерозривні з етичними засадами професії – відомо, що кіно в усі часи повнилося конюнктурщиками, людьми, які спекулюють на потребі «задовольняти глядача» - чи то боями за революційні ідеї, чи потоками крові вкупі з розбещеністю, тобто сучасним «джентльменським набором». Цього він не приймав і не приймає, - думаю, з цих причин нині дехто вважає його фільми застарілими. Він традиціоналіст і не збирається відступати з обраного ще на початку 1970-х років шляху. Якби існувала нагорода за гуманність і чуйність до зображуваної людини, то Роман Балаян був би першим претендентом на таку нагороду.

Його найяскравіший герой – Сергій Макаров у «Польотах уві сні та наяву» - спільного творіння Віктора Мережка, Романа Балаяна і Олега Янковського. Герой, який переживає труднощі самореалізації в суспільстві неблагополучному і якому не дає спокою свобода, але він не може збагнути, яка вона і що це таке. Характерно, що про неблагополучність суспільства у фільмі прямо не йдеться. Та й героя доля не обділила – нормальна робота, хороші колеги, чуйні жінки, до яких він байдуже-небайдужий і вміло грає на їхніх слабостях, на відміну від Бузикіна з «Осіннього марафону», який також кохав крім дружини й іншу жінку, бажав обом щастя, але був жертвою їх обох. Макарова жертвою не назвеш – він сам кого завгодно доведе до нервового зриву. Тільки й самому від того не легше. Безперечно, цей персонаж багатьох дратував своїми вибриками – «з жиру біситься», мовляв. Та чому став таким популярним? Чим цікавий? Чому і злить і разом з тим викликає жалість. Неспроможність дати собі раду? Невміння дорожити людьми? Нічим закінчаться його бажання здивувати своїх колег – черговий раз недоладно розіграє, та й по всьому. Вони залишать його мокрого мерзнути в копиці сіна.

І все-таки, вміння режисера співчувати таким неприкаяним приваблювало. Як і вміння творити особливу атмосферу – її відчуваєш, нею проймаєшся, розуміючи, що якраз Балаян і є на майданчику деміургом.

Його творчість – це особливі випадки, мовчазні, замкнуті персонажі, життя яких часто невдале, й винних важко знайти. Хома з «Відлюдька» - крайній вияв самотності, покинутості, малі діти, неймовірні злидні. А «Поцілунок» з його офіцером-артилеристом Рябовичем, якого помилково в темряві поцілувала невідома жінка. Подій ніяких, власне ж, фільм за Чеховим, а в нього відсутність дії компенсується переживаннями, тонкими відчуттями. Балаян творив настрій у кіно. І досягав цього завдяки повному взаєморозумінню з актором Янковським. Мабуть, це був тандем за аналогією з Фелліні-Мастроянні, де актор виступав альтер-его режисера. І вже 2008 року в «Райських птахах» знову відгомін драми пораненої душі: талановитий молодий письменник, який страждає від переслідувань КДБ, а коли вирветься на волю, страждає від драми внутрішньої, від втрати творчої потенції. Біль цього героя схвилював режисера – інакше він би не брався за повість маловідомого автора, яку випадково побачив у книгарні в Парижі.

Кажуть, сьогодні Балаян завершив новий сценарій – написав його сам,треба думати, що знову актуальний погляд на людину. Його шанувальники чекатимуть появи нового фільму.


Корисні статті для Вас:
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2011:#2

                        © copyright 2017