Микола Мазяр Перейти до переліку статей номеру 2011:#2
Українське кіно: все ті ж проблеми


Уже минуло шість років відтоді, як 23 лютого 2005 року у Верховній Раді України відбулися парламентські слухання на тему: «Національна кінематографія: стан, проблеми та шляхи їх вирішення».

Слухання мали на меті привернути увагу суспільства і влади до вкрай критичного стану, в якому опинилася українська кінематографія. Відбулася гаряча, відверта дискусія. Було ухвалено, як здавалося, доленосні рішення, спрямовані на відродження українського кіно, дано відповідні доручення центральним і місцевим органам виконавчої влади. У кінематографістів з’явилася надія, що галузь нарешті вибереться із кризи.

В останні роки у нашому суспільстві значно зросла увага в засобах масової інформації до долі національного кінематографа, його існування в сучасному глобалізованому світі, коли глядач має широкий вибір і вільний доступ до будь-якого аудіовізуального продукту. Озирнімось навколо. Аудіовізуальна продукція посідає важливе місце в інформаційно-культурному просторі України. Кіно знову завойовує позиції як масове мистецтво. В Україні з’явилися сучасні технології виробництва і показу фільмів. Глядач повертається до кінотеатрів, тільки вже сучасних і комфортних, йому доступні будь-які фільми у домашньому вжитку, через торгівлю, телебачення, інтернет.

Але чиї фільми він дивиться? Чи доступне йому українське кіно? І взагалі чи є воно? На жаль, ми інформаційно-культурний простір нашого суспільства на 98% окупований іноземною кінопродукцією. Це – відповідь на питання, чи виконано постанову Верховної Ради.

Звичайно, можна це заперечувати, мовляв, українські фільми все ж отримують призи на міжнародних кінофестивалях. Ось і на останній «Молодості» фільм С. Лозниці «Щастя моє» удостоївся Гран-прі.

Не в призах суть. Підіть до кінотеатрів, ознайомтеся з їх репертуаром, перегляньте програми телеканалів. Ті ж таки два відсотки займає українське кіно.

20 років стагнації. Що робити? Жити спогадами про минулі досягнення українського поетичного, науково-популярного кіно, кінодокументалістів, українських аніматорів? Змиритися? Нехай годують нас та виховують наших дітей і внуків на чужій кіно культурі?

На тих парламентських слуханнях відповіді – що робити, було знайдено. Вони не втратили актуальності і сьогодні, тому що в основному залишилися поза увагою влади і не були виконані. А проблеми ще більше загострилися.

Спробуймо стисло їх повторити.

1. Виконавча влада в галузі кінематографії

Так і не створено самостійного центрального органу виконавчої влади в галузі кінематографії та відповідних регіональних органів.

Маємо сумний досвід, який свідчить, що практика об’єднання органів виконавчої влади культури і кіно призводила до нищення або занепаду останнього. Найбільші досягнення українське кіно мало тоді, коли цією галуззю керував Держкіно УССР (і це в часи партійно-адміністративного диктату!). Невже не зрозуміло, що економічний базис в кіно і в культурі різний. В усьому світі кіно, хоча й ризикований, але потужний бізнес, а культура – бюджетна сфера й існує за рахунок державного фінансування і дотацій: загальний і місцевий бюджети, меценатство, благодійність, лотереї тощо. Наші керівники галузі культури відповідають передовсім за стан справ у театрах, філармоніях, музеях, бібліотеках, заповідниках тощо. До кіно руки не доходять.

Мені заперечать: який бізнес у розваленій галузі? Це факт, та вихід є – формувати національну кіноіндустрію, створювати умови для притоку інвестицій в кіно з різних джерел – приватних і державних. Про це нижче.

2. Нормативно-правова база галузі кіно.

У рішенні Верховної Ради було заплановано прийняти більше десяти законів на підтримку української кінематографії. Ухвалено – один: Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про кінематографію» та інших законів України щодо підтримки виробництва національних фільмів» №1909-VI від 18 лютого 2010 року. В суспільстві це знайшло позитивний відгук. Але необхідно рухатися далі. На жаль, і ухвалений закон потребує доопрацювання. Треба уточнити порядок прийняття рішень з розподілу коштів загального та спеціального фондів Державного бюджету України на потреби кінематографії. Недопустима ситуація, коли громадська Рада з питань кінематографії розподіляє кошти виділені з Держбюджету на виробництво фільмів, а орган виконавчої влади – Державне агентство України з питань кіно – відповідає за їх використання. Цей закон потребує й інших уточнень.

Не прийнято важливого закону «Про збір на розвиток національної кінематографії», яким передбачалося значно розширити обсяги фінансування потреб кінематографії і перш за все з виробництва фільмів. Цей законопроект розроблено вже давно, та в органах державної влади його поклали під сукно. В ньому чітко визначено базу оподаткування, механізм справляння збору та порядок використання зібраних коштів. Враховано досвід європейських країн (насамперед Франції) з фінансової підтримки національних кінематографій.

Потребують дієвішого захисту й автори фільму, їх матеріальна зацікавленість в результатах своєї творчої праці: авторський гонорар має залежати від кінцевого результату, від тих коштів, які принесе глядач до кінотеатру чи магазину.

3.Продюсерська система

У рекомендаціях Верховної Ради чимало уваги приділено формуванню багатоканальної продюсерської системи організації та фінансування виробництва фільмів, тобто підтримці розвитку національного кінобізнесу. На жаль національна продюсерська система ще не сформована і без підтримки держави розвиватися не буде. Пора перейти від декларацій до конкретних дій і формувати сприятливі умови для залучення інвестицій у галузь кіно. Частково це питання спробували вирішити у згаданих доповненнях до Закону України «Про кінематографію» та низці інших законів щодо стимулювання надходження інвестицій до галузі кіно. Хочеться вірити, що пільги інвесторам кіно таки справді будуть. Утім, цього недостатньо. Потрібний комплексний підхід у справі залучення інвестицій для підтримки українського кіно. І такі пропозиції є, їх треба реалізувати.

Використання всіх можливих джерел фінансування фільмів неодмінно стимулюватиме збільшення виробництва. Щоб мати повноцінну кіноіндустрію європейського масштабу, необхідно знімати не менше 50 – 60 ігрових повнометражних фільмів, близько 100 серій мультфільмів, 500 – 600 неігрових (документальних, науково-популярних, пізнавальних) фільмів. Необхідно в десятки разів наростити обсяги українських серіалів. Така кількість вироблених фільмів забезпечить виконання передбаченої Законом України «Про кінематографію» 30% квоти показу українських фільмів у кіновідеомережі та на каналах телебачення України.

4. Де фільми показувати?

На території України в 1991 році налічувалося близько 22 тисяч кінотеатрів і кіноустановок. Сьогодні їх – 3 тисячі. В той же час швидкими темпами росте кількість нових кінотеатрів (сьогодні вже близько 300 кінозалів) з сучасними технологіями кінопоказу. Розташовані вони в столиці і великих обласних центрах. А що невеликі обласні центри, міста обласного підпорядкування, районні центри, сільські населенні пункти? Фахівці кіно розробили концепцію програми «Регіональний кінопоказ», в разі виконання якої кількість сучасних кінотеатрів зросте до 1500 – 1700 одиниць. Така кіномережа здатна забезпечувати повернення коштів вкладених у виробництво фільмів. Сьогодні вся кіномережа модернізується за кошти приватних інвесторів. Щоб прискорити цей процес, держава має створити відповідні умови для розвитку цього виду кінобізнесу: безкоштовно виділити майданчики для будівництва, надавати кредити, подбати про пільгові умови оренди кіноустановок, які ще діють, тощо. Поруч із достатніми обсягами виробництва фільмів потужна кіномережа є другою важливою складовою національної кіноіндустрії.

5.Модернізація матеріально-технічної бази Важливою складовою є також модернізація матеріально-технічної бази кінематографії. В Україні за 20 років з’явилося безліч приватних кіновідеостудій і навіть кілька потужних виробничих баз із сучасними великими павільйонами та численні сервісні підприємства, що забезпечують послугами технологічний процес виробництва і показу фільмів. Що робити з державними кіностудіями? Невже ліквідувати ці затратні підприємства, які потребують для підтримки їх життєздатності величезних коштів. Спроби приватизації Ялтинської та Одеської кіностудій не дали позитивних результатів. Настав час вирішити, в якій господарській формі і з найбільшою користю для кіно повинні працювати державні кіностудії. Необхідно якомога раціональніше розпорядитися набутим у минулому державним майном, пристосувати його до нових умов господарювання. Такі пропозиції і проекти вже багато разів розроблялися, та не були впроваджені. Необхідно повернутися до них, ще раз розглянути можливість їх реалізації.

6.Підготовка кінофахівців

Передбачено в постанові Верховної Ради і розробку нової концепції підготовки кінофахівців, реорганізацію навчальних закладів кіно та зміцнення їх матеріально-технічної бази. Її теж не втілено. Плани були грандіозні, аж до створення Національної кіноакадемії. Варто повернутися до них.

Залишилися невиконаними і багато інших пунктів постанови. Зокрема, так і не продовжили «Загальнодержавну програму розвитку національної кіноіндустрії на 2003 – 2007 роки», затверджену Законом України від 25 грудня 2002 року №361-IV на наступні п’ять чи десять років. А жаль. Тому що ухвалення нової програми дій на 2008-й і подальші роки стимулювало б розвиток національної кіноіндустрії.

Звичайно, в одній статті не охопити всі проблеми, розв’язання яких могло б забезпечити достойний розвиток національної кінематографії. Настав час повернутися до їх вирішення і суспільству, і владі.


Корисні статті для Вас:
 
"Укрхроніка" Держава знищує студію2011-03-15
 
Біографія як видовище2018-01-01
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2011:#2

                        © copyright 2018