Віра Доленко Перейти до переліку статей номеру 2003:#3
Династія Денисенко-Наум
 
Володимир Денисенко, Наталя Наум
  Володимир Денисенко, Наталя Наум
з дітьми Тарасом і Сашком
 
 


Коли мова йде про династії, в уяві мимоволі постає генеалогічне дерево з численними гілками. А ще можна уявити живий ланцюг, кожна ланка якого має свою ауру, свою біоенергетику. І саме вона частково й передається нащадкам. У кожного з них — своє сприйняття минулого. Адже все залежить від емоційного стану і темпераменту людини. Проте коли слухаєш зворушливу сповідь про складні, майже драматичні колізії у житті батьків, про вплив соціальних умов на їхні долі, — дивуєшся. Невже це реальні події? Скоріше, це схоже на сюжет для роману або кінострічки. Сподіваюсь, прийде час, і хтось цим зацікавиться. Отож, фрагмент розмови з режисером театру, кіно й телебачення, драматургом, актором Олександром Денисенком. А мова піде про ставлення до династії, про батьків, про нього самого та його дітей.

— В акторських династіях передаються і традиції, і знання, і секрети майстерності. Цього неможливо набути в жодному інституті. Все найкраще ми одержуємо, так би мовити, з молоком матері та з думками батька. Проте ми маємо і моральний обов’язок, тому що багато стосунків передається нам — мамі, мені, брату. Закони родини мобілізують і ставлять перед нами більші вимоги. Тому я завжди зважаю на те, як мої дії будуть сприйматися в контексті аури чи традицій родини.

Моя мама — Наталя Наум — народилася у Прикарпатті, в сім’ї хлібороба. Поруч було село швабських колоністів — Людвигівка. Там дідусь і знайшов собі дружину. Це була Гелена Майєр. Мій прадід не міг погодитися з тим, що його невістка іншої віри. Через це позбавив їх спадщини. Родина була дуже богомільна. Тринадцятою і останньою дитиною в сім’і дідуся була Наталя — наша мати. Її батьків забрала війна. Мати зростала в дитячому будинку. А згодом вчилася в ремісничому училищі на ткалю. Одного разу в Чернівецькому театрі ім. О.Кобилянської вона підшивала якусь завісу. І на неї впало око режисера. Він запропонував їй спробувати сили на сцені. Так і почалося акторське життя нашої мами. Про це не тільки вона розповідала, а й Валентина Іванівна Зимня, яка на той час грала у тому театрі. Тепер вона відомий викладач у театральному інституті, фахівець з акторської майстерності.

Незабаром почали запрошувати грати в кіно. Перша роль мами — у фільмі режисера Олексія Швачка «Земля», де вона грала разом з Амвросієм Бучмою. З багатьох фотографій він сам відібрав мамину і наполягав, щоб саме вона грала. На спогад він подарував їй перстень. Це були 50-ті роки. Мама часто згадує той час, свій перший фільм і з величезною вдячністю Бучму. Його перстень зберігається як реліквія. Дуже гарно маму розкрив режисер Віктор Іванов і в «Олексі Довбуші», й у фільмі «За двома зайцями». Щойно народивши мене, мама почала зніматися в цій картині. Іванов дуже тонко відчував маму як кіноактрису. Цікава співпраця була і з режисером Олексієм Мішуріним у кінофільмах «Літа молодії», «Абітурієнтка». А згодом прийшло запрошення від Юрія Іллєнка. У фільмі «Білий птах з чорною ознакою» мама грала літню жінку. Для цього вона змушена була накладати чимало гриму, і це їй страшенно дошкуляло. За сюжетом вона грала багатодітну матір. Серед її дітей були вже дорослі хлопці, зіграні Богданом Ступкою, Іваном Миколайчуком. Шлях актриси подібний до квітки, що поступово розкривається, а згодом в’яне та згасає. Це дуже болісний період. Тут необхідна внутрішня сила, щоб вміти перебороти себе і змінити з віком амплуа. Нещодавно мама знялася в серіалі за сценарієм Рогози «Дух землі». І дуже успішно.

Мій батько — Володимир Денисенко народився в сім’ї інженера, що працював на різних заводах, останнім був «Граніт». За вільнодумство у сталінські часи він зазнав переслідувань. Батько народився у Харкові на вулиці Сумській, в будинку письменників. Серед них були Хвильовий, Плужник, Ігор Муратов, Підмогильний... Це був 30-й рік. У дворі цього будинку діти закопали сімейні козацькі реліквії, бо мій рід тягнеться з дрібної козацької шляхти. Мої пращури ніколи не були кріпаками, мали свій хутір. Він називався «Денисів». Тепер там є вулиця Денисенка. Проте — не на честь батька, а від назви роду, який походить звідти.

Моя бабуся довго товаришувала з Поліною Петрівною Довженко. Вони разом працювали в Жовтневій лікарні. Часто ходили в гості одна до одної. Мій батько дуже любив Олександра Петровича. Вони познайомилися в тісному сімейному колі. Після війни, екстерном закінчивши школу, батько хотів вступити до ВДІКу і поїхав до Москви. Після 10-денного перебування у столиці повернувся ледь живий від голоду, чорний від диму. Адже їхати довелося на даху потяга. Як з’ясувалося, у нього не вистачило грошей і на харчування і на проживання. Доводилося пити воду та їсти рослини. Добре, що було літо. Проте того ж року батько вступив на акторський факультет Київського театрального інституту. А за рік, через віковий ценз, його переведено на режисуру. Ще через рік йому як найкращому студентові призначають найвищу, Сталінську стипендію — 100 карбованців. Це був 1948 рік — голодний в Україні. Тут все і почалося. На батька «настукали», сфабрикували справу і засудили. Казали, що ніби була рознарядка з Москви засудити у Києві близько 300 студентів за вільнодумство та антирадянську агітацію. А мій батько ніби чув якийсь аполітичний анекдот і про це не доповів куди слід. Ще батько писав вірші та один з них віддав кобзареві. А згодом вони чомусь опинилися в НКВС. Там мова йшла про Дніпро, про волю. Батько був упевнений, що всі його митарства пов’язані зі стипендією, бо її через день дали іншому студентові. До речі, він був закоханий у ту саму дівчину, що і мій батько. Батько був засуджений на 5 років.

У другій половині цього строку він працював у зональному театрі, де були і вахтанговці, і таїровці, і курбасівці, і артисти балету Великого театру — всього близько 300 митців. Це було у Горьковській області. Імпровізована трупа переїздила з «гастролями» від одного табору до іншого. Режисер-німець вчив батька акторської майстерності, хоча сам був трохи глухуватий. Він мав металевий стек. І якщо у актора щось не виходило, то він бив цим стеком. В умовах в’язниці все можна. Попри все, мій батько вважав, що це — найкраща школа, яка вибиває всю дурість.

Вертаючись додому, в Київ, батько зупинився у Москві, щоб відвідати О.Довженка. Режисер тоді жив на Кутузовському проспекті. Батько був неголений, острижений наголо, змарнілий, у куфайці... Подзвонив у двері — Поліна Петрівна відчинила і зачинила – не впізнала. Ще б пак, така особа могла перелякати будь-кого. Батько стояв і плакав, бо не знав, що робити далі. Раптом двері відчиняють, і на нього через ланцюжок дивиться Олександр Петрович... Нарешті впізнав батька і... теж заплакав. «Володю, це ви?» Ця зустріч була для батька визначальною. Минув час, і він закінчив театральну режисуру і стажувався у Довженка. Київський театральний інститут тоді, в 1955–1956 роках, не випускав кінорежисерів. Батько працював з Довженком, перекладав його оповідання українською мовою, був асистентом режисера у фільмі «Поема про море». Згодом завдяки Довженкові він познайомився з моєю мамою. Приїхав до Київського театрального, побачив її й відразу закохався. І головне, що знайшов привід для знайомства. Буцімто для кінопроб потрібна її фотографія, а до того ще й паспорт. Отже, все необхідне мама принесла на зустріч, що відбулася у Золотоворітському скверику, і відразу ж... до ЗАГСу.

Можливо, це — гарна легенда, проте мама від неї не відмовляється. У нас вдома зберігається один з останніх листів Довженка до батька. Це дуже дорога реліквія.

У батька було цікаве і насичене творче життя, через рік-другий виходила кінострічка. До цього мистецтва ставилися не так, як тепер, – кінорежисерам була зелена вулиця. Всього він зняв 12 фільмів, кращі серед яких «Сон», «Совість», «На Київському напрямку», «Високий перевал» — в останньому і ми з братом грали. І, безумовно, «Роман і Франческа», що зібрав 72 мільйони глядачів. Там грали Людмила Гурченко та Павло Морозенко. Найсильніші враження дитинства в мене пов’язані з актором Юхимом Копеляном. Він був частим гостем нашої сім’ї. Його щирість, доброту я пам’ятаю й досі.

Наш батько був людиною неймовірних знань. Він важко сприймав усе нове. Світогляд митця, вважав він, повинен будуватися на матеріалах, перевірених досвідом. Батько був переконаним матеріалістом, міг з пам’яті цитувати Чехова і навіть Леніна.

— А якби ви народилися в іншій сім’ї, який би фах ви для себе обрали?

— У школі я страшенно захоплювався рослинами. Коли б не моя родина, то, напевно, став би садівником або ботаніком. Мене дуже тішить буяння рослин. Серед них я б жив роками.

— Які захоплення у ваших дітей?

— Син цікавиться історією та мовами. Дочка Ярина вчиться у музичному училищі ім. Глієра. Я не втручаюсь у світ їхніх захоплень. Діти можуть наслідувати традиції батьків, якщо самі цього хочуть. А якщо ні — силувати не треба. Мені пощастило слухати розповіді Донського, Параджанова, Іоселіані про те, як робити кіно. Та батько забороняв мені навіть мріяти про кіно, погрожував, що виб’є зуби, якщо вступлю на акторський курс. І я пішов до політехнічного. Три роки життя віддав факультету кібернетики. З однодумцями ми створили театр «Біля колон», де ставили чимало цікавих п’єс. За постановку Вампілова нас викликали навіть у КДБ. Якось Наталя Андрейченко, дізнавшись про мої душевні муки, порадила таємно поїхати до Москви. Я заздалегідь взяв у лікаря довідку про гнійний отит, поїхав до столиці і вступив на акторський до Сергія Бондарчука. Така доля.

Спеціальність режисера О.Денисенко здобув у Київському театральному інституті ім. Карпенка-Карого. Останні його роботи пов’язані з театром ім. Івана Франка. Там він здійснив постановку п’єси Едуардо де Філіппо «Різдво в домі Куп’єлло», що з успіхом йде на малій сцені. А в березні за його п’єсою «Оксана» відбулася прем’єра вистави «Божественна самотність». А крім цього, О.Денисенко — завідувач відділу телерадіокомпанії «Київ».

Продовжує нашу тему молодший брат — кіноактор, заслужений артист України

Тарас Денисенко:

— В нашій родині була надзвичайно творча атмосфера. Можливо, через це я на мистецтві знаюся і все мені зрозуміло без слів. Хоча свідомо я не збирався бути актором.

А батько хотів, щоб я став актором, і мати теж. Але насправді в акторів жахливе життя, і я це розумів. Хоча мої батьки завжди чесно ставилися до творчості. Мені, напевно, пощастило – був український набір у ВДІК. Батько вирішив, що до режисури треба йти через акторство. Це правильний шлях, раніше так і було – на режисуру не брали без акторської освіти. Я потрапив до класу Олексія Баталова. Так сталося, що я почав учитися не як школяр або підліток, а як професіонал. Фільми з моєю участю вже отримували призи і на всесоюзних фестивалях, і за кордоном.

Мій старший син — Орест — мав нагоду знятися у кінострічці режисера Володимира Тихого «Мийники автомобілів». Фільм присвячений проблемам виховання дітей. Він брав участь у фестивалі в Карлових Варах, а також був показаний по телебаченню. Моєму синові10 років, і ще невідомо, яку професію він обере. Проте найголовніше для мене – щоб він був справжньою людиною.


Корисні статті для Вас:
 
Богдан Ступка. Акторська династія2002-12-01
 
Династія Сумських2003-04-20
 
Усмішка Марі Теречик2003-04-20
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2003:#3

                        © copyright 2019