Лариса Брюховецька Перейти до переліку статей номеру 2012:#4
Мазайло став Мазєніним. І що в результаті?


14–17 травня в аудиторії 409 навчального корпусу на вул. Щорса, 18, майбутні режисери телебачення Інституту екранних мистецтв НУТКТ ім. І. Карпенка-Карого звітували дипломною виставою «Мина Мазайло» за п’єсою Миколи Куліша (викладачі Василь Вітер і Віталій Савчук).

Вистава вразила своєю енергією, гумором, відчуттям стилю п’єси та її духу. Дух часів нинішніх виявився тотожним тому, що панував у другій половині 1920-х. То був період українізації. Влада усіляко декларує процвітання України, натомість країна зусиллями влади дедалі більше позбувається національних рис. Пружина дії розгортається довкола родинного конфлікту між Миною Мазайлом та його сином Мокою: один прагне русифікуватися, інший – віддано любить українську мову. Сьогодні конфлікт на мовному ґрунті також нерідко розриває суспільство по живому: довкола чимало переконаних у необхідності вивчення рідної мови, але багато і невігласів, непримиренних до неї. Хіба що прізвищ так активно не міняють; зате є інше яблуко розбрату: прагнення чужинців монополізувати українську православну церкву.

Нинішнім чиновникам цю п’єсу варто було б вивчати напам’ять і грати, аби побачити себе в дзеркалі талановитого і, на жаль, досі актуального твору. І вкотре виринає болюче питання: чому саме українців позбавляють права на власну національну ідентичність? Чому саме над ними, котрі в ХХ столітті в масштабах людства постраждали найбільше, безкінечно проводять експерименти в політичному, соціальному, інформаційному, ментальному вимірах, аби їх асимілювати, принизити, дебілізувати?

Микола Куліш змалював ситуацію довкола Мини Мазайла як комедію, підкресливши комізм малоосвіченої тьоті Моті з Курська, яка за аргумент у позбавленні української мови і культури права на існування бере булгаковські «Дні Турбіних». Через 90 років ситуація в Україні аналогічна – тільки тьотя Мотя вже вибилася в люди, стала Міністром освіти і науки, й, не приховуючи зневаги до всього українського, диктує характер знань та формує світогляд українських школярів.

Актуальність Кулішевого твору і в тому, що освітній ценз представників нинішньої влади, як і в тодішніх більшовиків, аж надто низький, проте енергії диктувати свої закони хоч відбавляй. Аргумент: «етого не может бить, потому что етого не может бить нікада», збагатився варіантами на зразок «сам дурак». Хоча нинішнім правителям не до дискусій – вони люди ділові й завзяті: все, куди сягає їхній зір, має належати їм. І якщо вже взяли вони Київ, що височіє над Дніпром, раз по раз постаючи з попелу, то під загрозою опинилися і пам’ятки, і сама географічно-рельєфна самобутність столиці – бульдозери вже вгризаються в його неповторні кручі, аби на їхньому місці височіла «недвижимость», аби гамувати ненаситну жадібність олігархів...

Куліш – і не лише в цій п’єсі, а й і в інших – зафіксував бездумну захланність тих, що при владі, й тих, хто ще тільки мріє підніматися по її щаблях і заради цього готовий позбутися і свого українського прізвища, і материнської мови, відкинути мораль і звиродніти.

Люди неосвічені, яких влада комуністів мала вивести на широку дорогу знань, чомусь виверталися потворним нутром. Тим, хто мімікрував у новому радянському суспільстві, де відкидалися традиційні національні цінності та звичаї, які трактувалися як «застарілі», вимальовується мета життя: чиновницька кар’єра, заради якої починають змінювати прізвища, наприклад, Минько Панас на Мінервина Павла, а Вайнштейн Шмуель-Калман Беркович на Вершиних Самійла Миколайовича. Мина Мазайло докладає для зміни прізвища неабияких зусиль. Він переконаний, що «нічого з вашої українізації не вийде, це вам факт, а якщо і вийде, то пшик з бульбочкою – це вам другий факт».

І диво-дивне, як у такого дегеренативного Мини Мазайла виріс такий ерудований, освічений син! Мокій у виставі розкритий як багатостороння особистість: він захоплений читанням, він ентузіаст нового життя, він юнак, трепетно закоханий в Улю. А його захоплення українською мовою!

«Яка у вас провінція, ах, яка ще провінція! Ой, яка ще темрява! Про якусь українську мову споряться і справді якоюсь чудернацькою мовою балакають. Боже! У нас, у Курську, нічого подібного!» – тьоті Моті національні амбіції українців здаються смішними, і вона не вгаває ось уже 90 років та ніяк не вгомониться, забороняючи сьогодні дубляж зарубіжних фільмів українською, не допускаючи в торгову мережу українських книжок і періодики, а тільки, щоб усе було на «общепонятном».

«Їхня українізація – це спосіб виявити всіх вас, українців», – вставляє своє слово в дискусії дядько Тарас. Як у воду дивився!

Цінність дипломної вистави в тому, що за характером – це гра, гра як забавляння, втіха. І разом з тим це глибоке розкриття змісту Кулішевої п’єси, де віртуозно й легко показано усю гостроту конфлікту в українському суспільстві, гостроту непроминальної проблеми.

Студенти-актори – а 15 травня, коли випало переглянути виставу, були задіяні Арсеній Бортник, (Мина Мазайло), Анастасія Костроміна (Лина Мазайло), Валерія Сочивець (Рина Мазайло), Нікон Романченко (Мокій Мазайло), Крістіна Танащук (Уля Розсохіна), Олена Марченко (Мотрона Розторгуєва), Андрій Кравченко (Тарас Мазайло) і Дмитро Забарило (Баронова-Козино) – були натуральні й природні в грі, вони втягували глядачів у її стихію, змушуюючи щиро сміятися і задумуватись над «вічною» проблемою. Вистава не тільки висміює ворогів української мови, вона розкриває причини живучості цих конфліктів: вони і в рисах самих україців: у короткозорості й угодовстві дядька Тараса, в бажанні вивищитися недолугого Мини, в надмірному завзятті заради ілюзорного світу його дружини й дочки.

Педагоги нинішніх випускників доклали творчих зусиль і педагогічного хисту, аби розбудити енергетичну спрямованість-переконаність студентів. Ситуацію, влучно змальовану Кулішем, ми бачимо очима молоді, яка живе в ХХІ столітті і якій смішною є суєтне безумство Мини, гротескно загострене постановниками і виконавцем Арсенієм Бортником задля зміни власної національної сутності. Це чітко означив так само гумористичний фінал, який творці вистави самі придумали: гряде час, коли люди втратять свої імена, адже вже тепер над людиною тяжіють номери: ідентифікаційний код, номер кредитної картки, номер машини, номер телефону, отож замість імені й прізвища людину зватимуть, наприклад, «містер 35». Глобалізація! Саме тому такими смішними є усі перипетії зі зміною прізвища, з вивченням «правильних проізношеній» російською, до чого докладає надзусиль Мина спільно з Бариновою-Козино. Не кажучи вже про тьотю Мотю, яка бажає «краще бути ізнасилованной, чем украінізірованной». Зрештою, з цих позицій тверезіше дивишся і на титанічні зусилля такого самотнього Моки утвердити українську мову.


Корисні статті для Вас:
 
Любов та інші "Бутерброди"2012-01-15
 
Харківська "Академія": учора, сьогодні, завтра2012-03-11
 
"Солодка Даруся": через автентику до "магії"2012-02-26
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2012:#4

                        © copyright 2017