Леонід Черевашенко Перейти до переліку статей номеру 2012:#5
Повторення минулого


У попередньому числі журналу «Кіно-Театр» опубліковано вправну рецензію А. Пащенко «“Гайдамака”: “театр історії...”» Авторка доскіпливо аналізує короткометражний фільм Р. Синчука, переважно зосереджуючись на естетичних аспектах кінотвору, і загалом непогано упоралася зі своїм завданням. Утім, здається мені, можна розширити формат і межі розгляду, тобто сфокусованість дослідження: поглянути на згадану короткометражку трохи пильніше, бо на це вона цілком заслуговує.

«Гайдамака» є направду вільна екранізація одного з ранніх оповідань В. Підмогильного, але всього лише частиною кіноальманаху, що зветься «Бог їх розсудить». Знято все це в об’єднанні «Дебют», і саме художньому керівникові «Дебюту» В. Гресеві належить задум – створити повнометражний фільм, що складався б з новел українських письменників, репресованих радянським режимом. Тематика запропонованих творів мала бути спорідненою, точніше – присвяченою періоду Визвольних Змагань 1918–1922 років: колись давно В. Гресь захопився був цією епохою, збирався навіть зафільмувати (за сценарієм В. Шевчука) «Чотири шаблі» Ю. Яновського. На тих починаннях усе й окошилося, – тим дужчим було прагнення відживити давні пошуки вже в новому, значно молодшому, кінематографічному поколінні. Фактично за нових історичних обставин, – так воно принаймні виглядало з погляду «об’єктивного спостерігача». Тільки де вони – цей об’єктивізм, а заодно супокійні виважені спостерігачі?

Я не можу погодитись аж ніяк з «об’єктивістським» твердженням, що «період громадянської війни ... досі був обійдений увагою у вітчизняному ігровому кіно». Це наукове непорозуміння: радше навпаки. Однією з напрямних радянського (в тому числі українського радянського) кінематографа була революція, доба громадянської війни (ми сьогодні це називаємо добою Визвольних Змагань). «Революційна» тематика була обов’язковою, тестовою, і мало кому з тогочасних режисерів пощастило уникнути суворого «іспиту на політичну зрілість». Екзамени доводилось публічно складати під проводом політичних наглядачів, доводилося користуватися ідеологічними шпаргалками й усними підказками. То був неминучий (неоминучий) процес, отже, мистецький результат передбачався наперед. Чи варто нині доводити, що псевдоісторичної міфології, відвертої брехні й наклепництва не лише на провідних діячів української революції, а й на рядових її учасників не бракувало у тих, витриманих у дусі «пролетарського інтернаціоналізму» фільмах-підробках? Обов’язковою для всіх настановою була вимога показати «звіряче обличчя українського націоналізму», а режисери-виконавці у пошуках хліба насущного, старалися з усієї сили, часом навіть передаючи куті меду. Короткими словами, якихось особливих, світового рівня лаврів український кінематограф не здобув (хоча, не будемо критися, винятки з правила все-таки траплялись). Але в час Незалежності наші кінематографісти опинилися перед необхідністю не лише художньо переосмислити революційну епоху, а й – ­передусім – уважно перечитати, простудіювати курс вітчизняної історії. Завдання, погодьмося, подвійної ваги.

Власне, задачу поставлено було чітко, а от шлях «дебютівських» першопрохідців виявився дуже непростим. Праця над альманахом (три завершені короткометражки) тривала цілих шість років – вишукувалися достойні сюжети, накопичувались варіанти сценаріїв, замінювались у змаганні претенденти на постановку, – то була ще та робота! Підтвердити це можу як безпосередній свідок подій: з самого початку В. Гресь звернувся до мене з пропозицією – допомогти сценарно режисерам-дебютантам. Я не відмовився, бо це відповідало моїм уявленням про майбутній український кінематограф. І сьогодні кажу щиро: честь і хвала об’єднанню «Дебют», яке, подолавши усі – моральні, фінансові, організаційні – випробування, вибороло кінематографічно відмінний етап у відтворенні громадянської війни в Україні. Вагомий, що й казати, здобуток.

Але, поза всіляким сумнівом, це лише вдалий початок. Українська література накопичила чимало оригінальних сюжетів, витворила цілу галерею яскравих національних характерів, викшталтувала свою систему образів, а тому передчасно було б ставити крапку в новаторських пошуках «Дебюту». Тим часом крапку ніби й поставлено: рішенням Агенції з питань кіно України заборонено знімати вже підготовлений до запуску літературний сценарій «Іван Босий» (за оповіданням того ж таки В. Підмогильного). Нинішнє керівництво Агенції визнало цей твір «несвоєчасним», «невчасним», «нецікавим», «позбавленим будь-якої професійної вартості» тощо. А підказала цей висновок «фахова» Комісія, спеціально утворена при Агенції (кажуть, у кількості двадцяти членів). Проте з висновком їхнім погодитись неможливо.

Річ у тім, що написане 1922 року під безпосередніми враженнями трагічних подій на Катеринославщині оповідання є чи не першим зародком філософського (і мистецького) напрямку, що дістав згодом назву екзистенціалізму. Тобто наш В. Підмогильний є прямим попередником і передвісником Нобелівських лауреатів А. Камю і Ж. П. Сартра, – і хоча б під цим кутом зору заслуговує на увагу і повагу наших сучасних кіномитців (будемо гадати, винятково талановитих). Це одне.

Втім, є й інший, особистісний момент. «Іван Босий» – чи не найперший твір, що його В. Підмогильний переслав за кордон до журналу «Наша Україна», редагованого В. Винниченком та М. Шаповалом. За цю зухвалу витівку В. Підмогильний, звісно, дістав суворої нагінки від тодішніх господарів Радянської України. «Іван Босий», до речі, значиться під першим номером у списку творів, вилучених у В. Підмогильного при арешті у грудні 1934 року. А далі, як ми знаємо, був Соловецький табір особливого призначення і розстріл у карельському урочищі Сандармох. Тут, отже, є над чим замислитись, перш ніж виносити вольове (волюнтаристське) рішення. Бо воно, як на мене, виглядає цілком кумедним. Кому неясно, що забудуть невдовзі про Агентство кіно, про «спеціалістів», що таємно виносять прокурорські висновки, навіть про К. Копилову, а «Іван Босий» таки залишиться. Як назавжди залишився в історії літератури В. Підмогильний.

* * *

Опріч професійних проблем (поза сумнівом, суттєвих), є ще одна: підготувати глядача (молодого насамперед) до сприйняття сьогоденної реальності. Адже зовсім не таємниця, що в нашому (неадекватному) суспільстві активно діють сили, спрямовані на конфронтацію, а в перспективі на розвал української держави. Досвід наших попередників – хай невдалий і трагічний, але повчальний – має стати помічним для нинішніх поколінь, передусім – повторюю – для молодої генерації. Через що надзвичайно цінним є приклад об’єднання «Дебют»: виховання молоді на засадах патріотизму, послідовного захисту як усіх українських цінностей, так і загальнолюдської моралі. Душа людини за обставин найдраматичніших, беззастережна підтримка тих, хто занепав чи схибив, не витримавши ударів долі – ось гасло, яке прикрашає бойовий прапор «Дебюту».

Бо, на превеликий жаль, з кінематографічним молодняком далеко не все так добре, як того хотілось би. Когось вабить оманливий блиск «Оскара» чи «Георгія». Той заздалегідь готує валізи, аби втекти до Ізраїлю, Йоганнесбурга, Лондона – куди завгодно, тільки подалі від Батьківщини. Цей збирається знімати порнографічне кіно. Той спеціалізується на відхиленнях від норми і рідкісних збоченнях. Ті – не без вагань – гуртують напрямок, відверто означуваний як «мудаки». Яка відвага! І який цинізм! Але кожний сам обирає цвяхи для власного розп’яття.

Для мене, скажімо (гадаю, і для об’єднання «Дебют»), провідною ж є ідея збереження, збагачення і розвитку національного кінематографа, без якого не буде ані українського народу (в європейському значенні слова), ані української держави. Ну, а те, що викреслюється з темплану В. Підмогильний, так вилучаються одночасно і М. Хвильовий, і Ю. Липа, І. Франко, ба навіть Т. Шевченко. Нічого не вдієш: раптом підібрався (підібрали) дивовижний колектив вельми сумнівних «знавців», що дбають не стільки про національне кіно, скільки про власні преференції й амбіції. Так, це вони судять і засуджують. Якась «ініціативна група» вирішила, приміром, ліквідувати кінотеатр імені О. П. Довженка властиво і споруджений для прем’єрних показів українських фільмів. Що ж, тепер на цьому місці стирчить багатоповерховий «прибутковий дім» – як поминальна свічка. Подейкують, що на черзі вся кіностудія О. П. Довженка: хтось уже намірився набудувати ще один квартал отих «свічок». Тенденція зрозуміла й очевидна – знести з лиця землі те, що нагадувало хай віддалено про українську культуру, про Україну. Обернути все на безлику, безличну прибуткову територію.

Але, як писав поет М. Вінграновський, «є народ, в якого є прокляття, страшніші від водневої війни».

Не забувайте про це!

Не забуваймо!


Корисні статті для Вас:
 
"Гайдамака": "театр історії" в українському короткометражному філ2012-07-16
 
Лист Міністру культури і відповідь Міністерства2018-01-01
 
Біографія як видовище2018-01-01
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2012:#5

                        © copyright 2019