Розмову вела О.Велимчаниця Перейти до переліку статей номеру 2012:#5
В.Губа: "З Леонідом Осикою у нас була естетична спорідненість"


Володимир Губа – композитор, народний артист України (1999), лауреат премії ім. М. Лисенка (1997). Закінчив Київську консерваторію ім. П. І. Чайковського (1977, клас Б. Лятошинського, А. Штогаренка). Був музичним редактором студії «Укркінохроніка». Автор музики до художніх, мультиплікаційних і документальних фільмів: «Та, що входить у море» (реж. Л. Осика, 1965), «Всюди є небо» (реж. А.Войтецький, 1966), «Хто повернеться – долюбить» (реж. Л.Осика, 1967), «Як козак щастя шукав» (реж. В. Дахно, 1969), «Іду до тебе» (реж. М. Мащенко, 1971), «Захар Беркут» (реж. Л. Осика, 1971), «Олеся» (реж. Б. Івченко, 1972), «Сказання про Ігорів похід» (реж. Н.Василенко, 1972), «Майбутнє починається сьогодні» (реж. Р.Синько, 1973), «Тривожний місяць вересень» (реж. Л. Осика, 1976), «Як козаки сіль купували» (реж. В. Дахно, 1975), «Свято печеної картоплі» (реж. Ю. Іллєнко, 1976), «Відлюдько» (реж. Р. Балаян, 1977), «Женці» (реж. В. Денисенко, 1978), «Вчилась я у природи» (1980), «Колесо історії» (реж. С. Клименко, 1981), «Вклонись до землі» (реж. Л. Осика, 1985), «Увійдіть, стражденні» (реж. Л. Осика, 1987), «Данило, князь Галицький» (реж. Я. Лупій, 1987), «Голос трави» (реж. Н. Мотузко, 1992), «Гетьманські клейноди» (реж. Л. Осика, 1993), «Секретний ешелон» (реж. Я. Лупій, 1993), «Сім сльозин» (реж. Ю. Терещенко, 2000), «Любов небесна» (реж. Ю. Терещенко, 2001), «Вічний хрест» (реж. Ю. Терещенко, 2002) та ін.

– Нещодавно у концертному залі студії звукозапису відбувся концерт «Музика українського кіно». Вашу музику також виконували, і не дивно, ви чи не найбільш знаний композитор українського кінематографа. Які ваші враження від цієї події?

– Дуже позитивні. «Музика українського кіно» – важлива та унікальна сторінка в нашій культурі. Такий концерт треба було влаштувати вже давно. І от завдяки молодому українському диригентові – художньому керівникові симфонічного оркестру Українського радіо, заслуженому діячу мистецтв України Володимиру Олександровичу Шейку – цей концерт нарешті відбувся. Він довго планував програму, шукав різні твори, але, на жаль, багато партитур, особливо періоду 1930–40-х років, не збереглося. Саме він запропонував мені включити до програми музику з кінострічки «Данило, князь Галицький», у мене вона має назву вокально-симфонічна повість «Данило, князь Галицький» (слова Д. Павличка та В. Губи). Також на концерті звучала музика Бориса Лятошинського, мого вчителя з композиції, до фільму «Тарас Шевченко», Мирослава Скорика до «Тіней забутих предків», твори Володимира Гронського, В’ячеслава Назарова. За рік до цього концерту я звертався з подібною ідеєю до директора філармонії Дмитра Остапенка. І хоча він схвально поставився до пропозиції, але вона залишилася на стадії розмови. Треба ще організовувати концерти музики для театру, зробити такі заходи постійними. Гадаю, цим могло б зацікавитися Міністерство культури України, а також різні музичні заклади України. А твори, що виконуються, треба записувати на диски і розповсюджувати в мережах, як і всі твори музики різних жанрів.

– Чим зацікавив вас як композитора кінематограф? Як розпочався ваш шлях у цьому напрямі?

– Коли я просив тата, маму або свої знайомих читати вірші чи оповідання, я уважно слухав, а потім тихенько підходив до німецького піаніно Diderix, яке тепер у народної артистки Раїси Недашківської, торкався клавіш, і музика одразу ж народжувалася. Це нині називається мелодекламація, але тоді я цього не знав. Такий ось перший дитячий досвід. Уже згодом у мого друга Леоніда Гендельмана з’явилася маленька кінокамера, і ми з ним ходили вулицями, знімали документальні епізоди життя. Ясна річ, коли дивишся, то сідаєш за інструмент і душевно реагуєш на побачене. Згодом мене запросили до лялькового театру. До речі, невдовзі буде прем’єра спектаклю «Веселі ведмежата». Я написав цю музику десь у 1960-х роках і вже й забув про виставу, але несподівано головний режисер Юрій Сікало запропонував поновити її… Все це поступово надзвичайно впливало. Потім до мене несподівано, як Божий знак, подзвонив Леонід Осика і попросив написати музику до його курсової роботи «Двоє». Він тоді переходив з третього на четвертий курс. Картина в повному розумінні унікальна, неповторна, яку не тільки за моїм визначенням можна було назвати провісником, проліском поетичного кіно. Вона вся зв’язана з музикою. Гадаю, я реалізував усе дуже несподівано навіть для самого себе. Не було жодних нарікань, побажань від Леоніда Осики. Мені чомусь здається, що він сам був здивований. На превеликий жаль, невідома доля цього фільму, мабуть, лежить у когось з кінематографістів удома. Є надія, що колись віднайдеться. Картиною «Двоє» надзвичайно захоплювався Сергій Параджанов, і не лише він. Далі була дипломна робота Осики «Та, що входить у море». Світова несподіванка в поетичному кінематографі – я б її так назвав. І вона дуже недооцінена, бо поза увагою багатьох кінознавців. Хоча початок цієї картини був дуже феєричний, у той час вона спричинила неймовірний естетичний вибух серед митців Києва. Натхнений фільмом, після перегляду, Сергій Параджанов пророкував: «Треба називати кіностудію Довженка ім. Осики». Там є один кадр, який видається закодованим шифром «Саят-Нови», де бачимо шукання Параджанова у пластиці, рухах, барвах, коли актор не має великого концептуального навантаження, а тільки покликаний пробуджувати несподівані філософські асоціації.

– Який це кадр?

– Коли акторка Антоніна Лефтій лежить з догори піднятими руками, вся у мушлях. Це закодоване звернення до небес, образ Богоматері. Є підстави думати, що цією картиною Параджанов був естетично опромінений на все життя. Якось у саду кіностудії ім. О.Довженка Параджанов почав у мене випитувати, чому я обрав ті, а не інші тембри, чому використав той чи той інструмент (іноді дуже настирливо). І я почав з ним поступово спокійно ділитися, разом з тим, осмислюючи це і для себе.

– У «Та, що входить у море» ви звернулися до органу. Чому?

– На моє тодішнє переконання, в цій картині обов’язково мав лунати орган. За словами Моцарта, це найвеличніший інструмент з усіх інструментів. У нього є можливості досить часто завдяки своїй могутності та різним барвам виражати те, що не завжди під силу симфонічному оркестру. Багато композиторів використовували орган для дуже ніжних, цнотливих звуків. З перспективи нашого часу можу сказати, що в мене орган звучить ніжно, узагальнено, поетично, досить зворушливо. У фільмі «Та, що входить у море» орган ніби обрамлює, бере в обійми всю його концепцію. Так на початку поступово, з-під мікшера, звуки органу починають заповнювати епізод, коли мати (А. Лефтій) несе своє дитя світу. Вони поступово перекривають всі документальні крики пляжу. Так само наприкінці фільму. Після фінальної частини та титрів залишаються філософські роздуми і надія, що дитя, яке подарувала світу Мати, – в надійних руках людства… А скільки зусиль пішло, щоб записати орган! Ми записували в оперному театрі, вночі, ледь випросили у дирекції доступ до нього. За дві години мали зробити якісний запис, правильно встановити мікрофон, домогтися абсолютної тиші. І нам вдалося це зробити. Картина «Та, що входить у море» спричинила великий естетичний вибух, галас, можливо, навіть революцію. Всі були дуже збентежені, здивовані, а дехто навіть пригнічений, адже відкривалися нові горизонти, а люди звикли до свого обжитого мистецького простору, ділянки, яку не хотіли кидати заради цих естетичних горизонтів. На превеликий жаль, у ВДІКу Льоня отримав за цю роботу погану оцінку, її не прийняли, адже вона не відповідала вимогам соціалістичної естетичної методології. Хоча перед показом стрічки у ВДІКу вона була схвалена на художній раді кіностудії ім. Довженка. І хвала Всевишньому, в той час була велика людина – Василь Васильович Цвіркунов, директор кіностудії ім. Довженка, який після страшенної «невдачі» у ВДІКу довірив Осиці зняти повнометражне кіно – «Хто повернеться – долюбить», точніше дозняти фільм за сценарієм Ліни Костенко «Звірте свої годинники», за який спочатку взявся В. Ілляшенко. Осика не взяв жодного кадру з уже відзнятого матеріалу, переписав сценарій і з експедиції привіз новий матеріал. І Леонід Осика з першої спроби підняв цю штангу. Далі пішли інші картини: «Захар Беркут»», «Тривожний місяць вересень», «Увійдіть, стражденні», «Подарунок на іменини», «Гетьманські клейноди» та найкращий фільм українського кіно, на думку Ю. Іллєнка і не тільки, – «Камінний хрест».

– І ви композитор у всіх цих фільмах? Леонід Осика вже нікого іншого не хотів запрошувати?

– У нього не було на це часу. У нас обох не було часу навіть просто поспілкуватися: на якісь обговорення, пропозиції, поради. Була довіра, якась естетична спорідненість – без слів, без зайвого. Взагалі я дуже вдячний Леоніду Осиці за те, що він завжди мене запрошував із собою в експедицію, бо там я перебував у цьому природному середовищі, серед акторів, і матеріал сприймався значно об’єктивніше, ніж коли просто читаєш сценарій. Також у фільмах Осики у мене була можливість фіксувати себе як піаніста. Це для мене важливо, адже реалізувати себе ще і як виконавця чи диригента практично неможливо у наших соціальних умовах.

– Крім Осики, ви дуже продуктивно працювали й з іншими режисерами, у різних жанрах…

– Після «Камінного хреста» одразу пішло багато замовлень. Все було цікаво, тому й відмовлятися не міг. Як можна було відмовитися від роботи у фільмі Миколи Мащенка про Лесю Українку «Іду до тебе»? І це тільки один приклад. Іноді на студію з’являтися було ризиковано, бо одразу хтось запропонує подивитися свій матеріал для роботи. Бували ситуації, коли не спав кілька ночей поспіль. Кіно – це виробництво, є графіки, потрібно вкладатися. І все було таким різним, що повторюватися, навіть якщо й хотів, то не було можливості.

– Вам хотілося скрізь себе спробувати?

– Вимушений був. От, наприклад, анімаційний фільм досвідченого режисера Ніни Василенко «Сказання про Ігорів похід». Студія науково-популярних фільмів, зважаючи на серйозність теми, надала мені можливість використати повний симфонічний оркестр. Як від цього відмовитися? В ті часи вже було важко використовувати повний симфонічний оркестр, зважаючи на фінансовий бік справи, хоча він дає можливість експериментів. Наприклад, чим більше у художника на палітрі барв – тим більше можливостей. Те саме, але з точки зору використання тембрів, стосується і професії композитора. Надзвичайно цікавою була співпраця з Юрієм Іллєнком. Якось він зняв кінофільм «Свято печеної картоплі». Мене трохи насторожувала ця назва, я йому ризикнув запропонувати іншу – «Обличчя Анни». Але вже було пізно щось змінювати. Його зняли з екрана. В той час у Києві була проблема з картоплею, а по всьому місту, уявіть, – афіші «Свята печеної картоплі». Приїхав хтось із чиновників, побачив у цьому небажаний соціальний натяк, знущання, і фільму не показали. Взагалі про Ю. Іллєнка – це окрема розмова, я думаю, про нього будуть ще багато писати, про його мужність, незламність, витримку, нескореність, як він у своєму житті досягав, незважаючи на невизнання офіційних вельмож. Ця людина нікому не корилася. Одна з його зразкових рис – мистецьке виживання через терпіння.

– У вас теж, наскільки я знаю, були труднощі з офіційними колами?

– Багатьох композиторів, вельмож-комуністів почав дратувати Губа, який і фронт не проходив, і членом партії й спілки не був, та ще й з консерваторії його виключали (а це було за пошуки, модерністичні настрої). Я таки закінчив консерваторію, але через років 10–15, і вже не в Бориса Миколайовича Лятошинського, бо він на той час відійшов у інший світ. А саме він багатьох композиторів завжди захищав як міг, хоча сили були нерівні. Він був один проти всієї комуністичної кафедри. Так, я перебував у надзвичайно екстремальному життєвому стані, ритмі емоційних напруг, але мусив усе встигати і триматися на достойному рівні.

– А яка сьогодні ситуація у вашому творчому житті?

– Кілька наших кінорежисерів подали заявки і включили мене у свої проекти. З кіностудії, каналу «Культура», також Михайло Ткачук, Леонід Мужук, і вони, як рибалки, закинули вудочки, і ми чекаємо улову – запуску. Власні концерти чи виступи нині організувати фактично неможливо, все впирається у фінансову складову: оренда приміщення, оплата оркестру, хору, поліграфічні витрати тощо. Для мене нині важливою є також поезія. Галина Стефанова продемонструвала на каналі «Культура» мою поетичну творчість.

– Ви дуже багатогранна творча особистість.

– Поезія і музика – це для мене, як крила мистецтв. Вони сприяють оновленню душевних станів. Поезія, як і музика, впливає передовсім на підсвідомість, яка живиться невимовним. Невимовним з точки зору конкретизації якихось визначень. Музика не має пояснювати, вона може давати емоційні орієнтири у сфері асоціацій, і кожна людина може сприймати їх по-різному. Такі тенденції і в сприйнятті поезії, на мою думку. Високої поезії, не надто конкретизованої і життєво-справжньої. Чим більше у митця пензлів, фарб, тонів, півтонів, тим більшою є можливість зосереджуватися на найтонших чуттєвих станах людської душі і виявах неповторних емоційних спектрів. Усі види мистецтва для митця надзвичайно важливі. І не тільки мистецтва. Також і філософія, наука допомагають уяві, фантазії, аналогіям, несподіваним професійним знахідкам, розширюють естетичні виміри. Сьогодні митець не може бути носієм тільки своєї професії. Композитор має бути обізнаний в акторському мистецтві, в режисерському, операторському, в усіх професіях кіно і не тільки – це сприяє творчому пошуку.

Травень, 2012


Корисні статті для Вас:
 
Мирослав Скорик: музика забутих предків2012-07-26
 
Сергій Якутович: "Все,що ти вигадуєш..."2012-04-16
 
Юрій Помазков: "Золоте правило реставрації - не нашкодь"2011-06-06
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2012:#5

                        © copyright 2019