Світлана Дзюба Перейти до переліку статей номеру 2012:#6
Непросвітлена порожнеча


2010 року в Київ на «ГогольФест» привозили виставу Михайла Угарова «Життя вдалося» за п’єсою Павла Пряжка, білоруського автора «нової драми». Так відбулося знайомство українців із цим модним скандальним автором. Мені довелося побачити у Мінську постановку його п’єси «Замкнені двері» в рамках фестивалю університетських театрів «Театральний Куфар» («Koufar-to-Stage»). Режисер її – Калев Куду(1). «Замкнені двері», мабуть, єдина п’єса Пряжка без нецензурної лексики. Але тут є інша складність для постановки. Існує літературний жанр «п’єса для читання», який не передбачає втілення на сцені. Схоже, з появою «нової драми» цей жанр перебуває у розквіті: «читання» стали самостійною формою театральних вистав. У «Замкнених дверях» реплік мало порівняно з ремарками. Тож мене зацікавило: як таке можна поставити? Пошук в інтернеті дав санкт-петербурзьку виставу, де актори читають текст, а тим часом життя персонажів показують у відеоряді. І я вирушила до Мінська – дивитися виставу Калева Куду.

Імітація

Багато хто, напевне, пам’ятає пісню «Машини часу»:

…Время выключить свет, стиснуть зубы и спать,

Чтоб хотя бы лет пять не очнутся от сна,

Её дома как бы ждала её мать,

Его дома как бы ждала жена.

Имитация…  

Про ту ж «імітацію життя» ідеться й у п’єсі «Замкнені двері». Тільки пряжківські «імітатори» пішли ще далі: в їхньому житті не тільки кохання, навіть сексу немає. Вони і торкатись одне одного бояться.

У п’єсі – дві (чи три?) сюжетно не залежні одна від одної історії. Перша та третя дії розгортаються в торговельному центрі мегаполіса, прототипом якого став мінський підземний центр «Столиця». Наташа там продає каву та чай, Валера обмінює валюту. «Ця робота – просто нісенітниця, вісім годин – лише рух туди-сюди. А ці дівчата… вони просто сидять, навіть клієнтів немає. Звичайно, вони народилися не для цього», – каже режисер.

Валера розігрує перед батьками «нормальне» життя, тому що вони стурбовані його занадто здоровим способом життя: син не п’є горілки і навіть чаю, випиває два літри води протягом дня, їсть сиру моркву і любить тишу. «Я люблю, коли мій мозок відпочиває», – ось життєве кредо Валери. Але мозок не може тільки відпочивати, коли батьки занепокоєні, тому Валера вступає в ділові стосунки з Наташею. Він нібито зустрічається з нею, знайомить її з батьками, вона нібито вагітніє (ходить із накладним животом в обмін на дорогі парфуми), нібито піднімає важке, в неї нібито стається викидень, вони нібито розлучаються. Імітація... Зате батьки спокійні: в сина була дівчина.

Друга дія – паралельна сюжетна лінія – в іншому офісі, на околиці міста. Це магазин будматеріалів, де Оля, Діма і Слава виписують накладні, п’ють чай, сперечаються, кому йти за печивом, та балакають про пусте. Так минає робочий день. Імітація...

Виставу про «людей-роботів», що виконують свої службові обов’язки (і на цьому все), було поставлено за 20 днів зі студентами Білоруського державного університету, які пройшли суворий кастинг. А ідея постановки з’явилася у Калева Куду, коли він прочитав п’єси Павла Пряжка і виявив, що цей автор вельми актуальний сьогодні. «Він реєструє життя і сатирично утрирує його».

«Це така п’єса-сатира про тупе життя, – говорить режисер. – Люди гадають, що вони роблять щось важливе, а насправді переймаються дурницями, отак вони стають роботами. Найстрашніше, що вони самі стають товаром, який можна купити або продати... ХХІ століття – складне, технологія перевищує людяність. Люди не помічають, як вони стають жертвами цієї технології – мобільних телефонів, інтернету тощо. Молоде покоління не читає книг, не розуміє, навіщо взагалі потрібні вчителі в школі, адже можна про все дізнатися з інтернету. Спілкуються в соціальних мережах, це легше, ніж кудись їхати, зустрічатися. Крім того, герої Пряжка – це люди, яким не треба стресів, нічого не треба, це релакс-люди».

І все ж, можливо, не варто суворо засуджувати Валеру і на нього схожих? Адже їхній стиль життя було задумано (коли вони ще думали) як спроба спротиву. До цього логічно прийти, якщо відчути, як нас ловлять з усіх боків – у мережах маркетингу, політичних партій, релігійних рухів і т.п. Природна реакція особистості – я не з вами, я не в цьому... І так – до всього в житті. На якомусь етапі ці люди припустилися помилки, і їхній шлях привів у глухий кут. А як же треба було? Думаймо...

Ключова ремарка, яка не раз лунає в п’єсі щодо різних персонажів: «...І ні про що не думає». Напевно, найбільш «жива» серед них – Наташа, у якої таки є захоплення: арабські танці та культура арабських країн. Валера, незважаючи на мозок, що відпочиває, все ж має його в голові (хоча, можливо, і не хотів би цього), його емоції просто повинні кудись прорватися, от він і «відтягується» на любові до нової пари взуття. Куди наступного разу?

…Є декілька епізодів і в третьому місці дії – Будинку інвалідів. Покинута всіма, самотня людина співає щось під баян, пускаючи слину. Ось це вже не імітація.

Відпочинок мозку чи сон розуму?

На сцені Ліцею БДУ – напівтемрява. Все починається із залізничного гудка, і потім першу і третю дії (в торговому центрі) супроводжує монотонний ембієнт. Серед двох прямокутників з написами «Відчинено» (його періодично перевертають на «Зачинено») й «Обмін валют», кількох чорних тумб рухаються персонажі, як у напівсні. Вони, справді, наче сомнамбули чи інопланетяни. Їхні обличчя не виражають нічого – таким є задум режисера, і так намагалися грати молоді актори.

Ці обличчя знімали на камеру та в реальному часі показували на великому екрані. Чи виправданий такий прийом у «Замкнених дверях»? Як новаторство – так. До речі, режисер обійшовся без довгих ремарок – їх замінила «атмосферна» пластика...

А студенти-актори тим часом імітують повсякденне життя: сидять у кіно з попкорном, дивляться «Поле чудес», ретельно їдять. І раптом – усі, услід за мешканцем Будинку інвалідів, починають виконувати танець інвалідів – штучний, дивний. Калев Куду підкреслює, що всі вони – під владою системи... Підкорення системі людини, яка не бажає думати самостійно, – одна з улюблених тем режисера.

Друга дія – ще одна грань бездумності. Цей офіс – не такий елітарний, як перший, і трійця співробітників у ньому дещо ближча до життя, тепліша і реальніша. Контраст підкреслює і режисура: тут «нормальне» освітлення, немає музики, не враховуючи ту, що її слухає на комп’ютері Слава (в молодого виконавця вийшов яскравий комічний образ програміста «не від світу цього»). Звукове тло створює базікання робітників. Якщо «в центрі» обходилися майже без слів, то «на околиці» їх, навпаки, хоч відбавляй, та тільки сенсу немає ні там, ні там.

Камери, що фіксує обличчя, тут теж немає. Точніше, і камера, і музика з першої дії з’являються раз, на кілька хвилин. Щоб сутнісний зв’язок Центру та Околиці був зримішим?

Те, що відбувається «На околиці», можна побачити в будь-якому схожому реальному офісі. Люди заклопотані, відчувають власну значимість, а порожні дні летять і летять... Одна глядачка після вистави сказала: «Здається, я живу з ними в офісі з дня його заснування...» Може, Околиця – це перший ступінь роботизації людини, а Центр – уже наступний? Що далі?

«Обережно, двері зачиняються» – і знову шум потяга. Це метро переносить нас із Центру на Околицю і назад. У п’єсі його немає. Для Пряжка замкнені двері – символ внутрішнього світу людини, яка відгородилася від світу зовнішнього. Порожнеча, або сон розуму, що породжує «чудовиськ» із Будинку інвалідів…

Утім, іноді за «замкненими дверима» виношується щось геніальне. Графічний символ вистави – мозок усередині скляної банки. А закінчується вона маловідомою першою піснею Алли Пугачової «Роботе, ти ж був людиною», де наприкінці лунає заклик «знову стати людиною»...

Еволюція планктону

Люди, які не хочуть думати, жили в усі часи, і до них приглядалося мистецтво. Чим же нинішня «поросль» відрізняється від своїх попередників? Пращурів чіпати не будемо, скажемо лише про недавні «нульові» або «десятиліття жадібності» – до першої економічної кризи. В ці відносно благополучні часи на сцені і в літературі виникла інша порода офісного планктону, в якого все ж була сильна пристрасть – кар’єра. Відомою є прекрасна постановка п’єси Інґрід Лаузунд «Безхребетність. Вечір для людей із порушеною поставою» київського театру «Дах». Такі трудяги, увічнені в книгах Ф. Беґбедера «99 франків», С. Мінаєва «Духless» та ін., пройшли переможним маршем багатьма серіалами. Планктон зразка 2010-х пристрастей не має...

Слід визнати, що Павло Пряжко та Калев Куду показали дещо екзотичний різновид тих, хто відпочиває мозком (у торговому центрі), – «целулоїдні», анемічні люди, а в реальності частіше зустрічаємо таку бездумну масу, яка п’є, палить тощо. Отже, напрошується класифікація людей, які не вміють думати... Нещодавно А. Звягінцев зняв страшний фільм «Олена» – про людей без книг, без духу і сенсу, лише з пультом у руці. Калев Куду згадує: «Я опинився якось у дуже великій квартирі, і мені стало якось страшно, тому що там не було жодної книги. І не треба запитувати чому...»

Ті, хто знає про буддизм із чуток, можуть поцікавитися: може, в «Замкнених дверях» показано ідеал буддистів – ту саму порожнечу? Калев Куду заперечує: буддисти досягають стану «шуньяти» якраз за допомогою граничної концентрації розуму. («Шуньята», або «суньята», не дуже точно перекладається з санскриту як «порожнеча»). Режисер пояснює принцип шуньяти на прикладі: щоб поставити квіти, потрібна ваза, тобто простір, але й ваза сама по собі не iснує, вона iснує, як ваза, завдяки квітам. Між ними – причинно-наслідковий зв’язок. Шуньята – це можливість існувати для усього. «Люди вважають, що речі, особистості, події існують самі по собі, але помиляються. І страждають через ці помилки». А щодо героїв Пряжка, то в них лише розумові лінощі та брак будь-якої концентрації. Тож це – цілковиті протилежності...

Однак чимало глядачів назвали цю виставу «буддистською». Чому? Можливо, це визначення підказали медитативність музики та рухів, створена режисером атмосфера... Основна ідея – проста і зрозуміла, як свідомість просвітленої людини, але услід за нею – безліч інших, які вже вимагають роздумів і концентрації...

До всіх питань докину ще одне. Що таке «Будинок інвалідів»? Можливо, алегорія того місця, куди дедалі частіше заганяють живі людські почуття? Чи в майбутньому таких людей-роботів більшатиме? І чи справді всі вони аж такі рядові й дурні? Чи щасливі вони?

1. Калев Куду (н. 1961) – режисер і театральний педагог, керівник створеного ним у 1999 р. студентського театру Тарту (Естонія). Закінчив Тартуський університет. Навчався на різних театральних курсах у Норвегії (Grenland Friteater), вивчав театральну клоунаду у Франції. Член Естонської спілки режисерів і член AITU (Міжнародної асоціації студентських театрів). Поставив близько 40 вистав у різних містах Естонії, а також у Фінляндії, Білорусі та Норвегії. Нагороди міжнародних фестивалів: Марокко (2006, 2012 – найкраще шоу, кращий режисер); Мінськ (2007 – краща постановка, 2008 – кращий режисер); фестиваль «Апостроф-2007» у Празі – за оригінальну адаптацію п’єси С. Кейн «Очищені»; нагороди естонських фестивалів.


Корисні статті для Вас:
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2012:#6

                        © copyright 2017