Юлій Швець Перейти до переліку статей номеру 2012:#6
Одеський МКФ: "реальність" "у тумані"


Поки українське кіно, незважаючи на фінансові держвливання (а точніше – завдяки їм (1), поступово, але закономірно втрачає свою й без того обмежену аудиторію, а культурна влада афішує свою профпридатність у різних аудиторіях, демонструючи безпрецедентно низький відсоток реалізації озвучених уголос ідей, – не вагома мистецька подія, а новий комунікативний зачин під назвою Одеський міжнародний кінофестиваль дедалі активніше претендує на лаври головної події

вітчизняного кінороку.

Забувши про частку свого «девізу» – обов’язковий у фільмах-учасниках елемент «концептуального гумору», – нинішній, третій, кінофорум зупинився на терміні «арт-мейнстрим». Воно й на краще, тому що природа гумору, якщо заглянути в словники, й навіть коли в них не заглядати, якраз і полягає у висміюванні будь-якої «концепції». Та й навіщо приморському місту чужий гумор, коли усі його мешканці – об’єктивно неперевершені гумористи.

Що ж до поєднання «арту» (у значенні – «мистецтва») й «мейнстриму» (у значенні – «продукту зі значним комерційним потенціалом»), то фестиваль, напевно, з часом від якогось із цих понять також відмовиться. Відомо ж, що ця«бінарна опозиція» є основною проблемою будь-якого кінематографа, його повсякчасним жахом і головним болем.

Адже Золотий вік кіно, коли це популярне мистецтво притягувало творчо обдарованих особистостей, що ставили собі дедалі важчі завдання й досягали майстерності, лишаючись при цьому чесними, – завершився вже три десятиліття тому. До речі, документальний фільм «Таємна свобода» Сергія Лисенка за сценарієм Людмили Лемешевої, що його показали в програмі Українського конкурсу, саме про це. В центрі оповіді – драматична історія українського кіно 1960–90-х років, зокрема долі Сергія Параджанова, Івана Миколайчука, Леоніда Осики, Миколи Мащенка, Романа Балаяна та інших. У стрічці звучить думка про те, що свобода – категорія аристократична, а не демократична, й що «малі дози свободи» ведуть до самоорганізації особистості, «непомірно великі» – або ні до чого, або ж до цілковитої втрати цієї особистості.

Непомірні дози свободи дезорієнтують творців, – доповнимо ми, – й тому люди тепер виходять з кінотеатру з гнітючим почуттям, що «все не так, як раніше», з почуттям, яке, здається, незрозуміло звідки береться. Можна кепкувати з цього приводу, але кінобізнес, у тому числі, й український, нині рухається вперед тільки завдяки своєму славному минулому. Грає на пригаслих споминах глядачів про славні фільми колишніх років і їхніх надіях знову побачити щось таке, що викличе такий же захват.

Для здобуття ж солідного «бокс-офісу» «славні фільми» шкідливі – адже для бізнесу важливо розважати й шокувати. Тому навіть творчі працівники змушені нині працювати за чіткими правилами, кодексами, вузькими поглядами на те, що в мистецтві допустимо, а що – ні. Вони взагалі працюють за формулами, цинічно забуваючи про аудиторію й ні на секунду не забуваючи про химерний, з точки зору Вічності, прибуток.

Так, лише один режисер (француз Крістоф Барратьє), розповідаючи про свою роботу «Нова війна ґудзиків», замість понурого «бокс-офісу» використав людський термін «глядацька аудиторія», що у випадку його фільму сягнула такої-то кількості осіб. Професійна перекладачка, мабуть, так не звикла до цих слів, що, не довіряючи собі, мимоволі сказала: бокс-офіс становив стільки-то мільйонів євро. Арт-директор фестивалю Алік Шпилюк, який знає, очевидно, не тільки французьку, з властивою лише йому незрівнянною, а в цьому випадку ледь гіркуватою усмішкою, зауважив омбовку, й помилку було виправлено. Скромна й незначна, здавалось би, деталь, яка багато чого пояснює.

Цей урок французької непогано, мабуть, було б засвоїти й нашій кінематографічній владі, яка в усіх інтерв’ю ідентифікує себе виключно з «продюсерською» системою, забуваючи про функції «регулятора» (саме цей термін використовується в законах України) між суб’єктами кінопідприємницької діяльності, продюсер у якій є рівноправним, важливим, одначе тільки одним із учасників. А з іншого боку – не слід забувати, що рівень фільму в «продюсерській» системі визначається виключно рівнем замовника...

Очевидно, що в процесі свого розвитку Одеський міжнародний кінофестиваль утратить цю свою солодку ілюзію (щодо поєднання коня «мейнстрим-бокс-офісу» й трепетної лані власне «арту») й обере з туману нинішньої кінореальності щось одне. Або поділить фестиваль на дві програми, свідомо підігріваючи здорову конкуренцію між ними. В кожному разі, тоді буде зрозуміло, в яку гру (або ігри) ми власне граємо. У кожної гри ж, як відомо, свої закони й свої жанрові особливості.

Зосереджено вивчивши питання фестивальної «гри», автор цих рядків дійшов оптимістичного висновку: криза фестивального руху й кіномистецтва в цілому, які з тривогою обговорюються на сторінках загальної й спеціалізованої преси останні кілька років, знову актуальні.

Так, наприклад, головний приз журі Українського національного конкурсу дістався художньому фільму «Чемпіони з підворіття» режисера Ахтема Сейтаблаєва, одним із виробників якого є студія «Квартал-95». Олексій Горбунов грає тут тренера футбольної команди безпритульних, які, звичайно ж (такі закони жанру), досягають поставленої мети.

У тому, що картина ця, за висловом одного з членів журі, єдиний у програмі конкурсу «завершений фільм українського виробництва», є підстави сумніватися... Адже «завершеність» погано співвідноситься з сюжетом і загальною жанровою тональністю фільму, що їх повністю повторюють десятки, а то й сотні подібних фільмів вітчизняного й зарубіжного виробництва, а про виразність кіномови взагалі не йдеться, настільки вона спрощена й до знемоги «телевізійна». І це також відзначалося на завершальній прес-конференції. Звісно, фільм доволі чесний, відстоює ясні й усім зрозумілі гуманістичні ідеали, та й за звернення до подібної тематики викликає неабияку повагу. І все ж він лишається у площині масової, «середньої» культури, аж ніяк не дотягуючи до рівня сучасного мистецтва. У кожному разі, ні на яке особливе «руйнування стереотипів» (змісту чи форми), за яке дають перші премії на міжнародних фестивалях, він не замахується. Та, зрештою, він і знімався для скромного (за розміром екрана) телевізійного прокату...

Інший приклад, пов’язаний з проблемою копродукції. Так, на пітчингу кінопроектів в рамках професійної програми Одеського МКФ, судячи з відвертої заяви керівника одного з українських телеканалів, журі пітчингу розкололося. Зарубіжним інвесторам сподобався повнометражний «Носоріг» Олега Сенцова – відгомін «проблематики буремних дев’яностих». Звичайно, сповідь убивці з ретроспективними сюжетними зануреннями в минуле антигероя (а заодно і в майбутнє) має більше шансів сподобатись іноземному глядачеві, ніж якась менш гаряча «українська тема». Потенційні вітчизняні й російські інвестори уподобали гротесково-сатиричну комедію Георгія Делієва про те, як кілька жителів комуналки чинять опір «хазяїну міста», що прагне виселити їх з обжитої квартири. Така собі весела новорічна історія й, одночасно, зразок т. зв. «позитивного мислення», що, схоже, дуже приваблює вітчизняних телевізійників.

Але, зважаючи на попередній фільм Сенцова «Гамер», що у фіналі видав ідеологічну несподіванку, можна здогадатись, що «Носоріг» теж утне щось, чим навряд чи порадує іноземного глядача, звиклого до того, що десь життя ще гірше. А фільм Делієва, судячи з яскравого, справді високохудожнього фрагменту, теж викличе подив відмовою від гегів й переходу від теле- до кіномовлення.

Але чомусь не художні, а ідеологічні чинники, схоже, продовжують найбільше цікавити інвесторів обох сторін, і цей стереотип напрочуд живучий, що, звичайно, заважає розвитку копродукції за участю наших виробників.

Можна навести ще немало прикладів, що свідчать: проблема «гри» й присутності на екрані «ідеалів» нерідко є тлом для більш напруженої гри «інтересів» чи «поєдинку ідей» суб’єктів «продюсерської системи», в якій часто безслідно тонуть і самі гравці і, власне, мистецтво.

Від фестивалю зосталося стійке враження, що не Міжнародна програма стала головною цінністю кінофоруму, хоча градус одеського «гламуру» довкола неї був найвищим. Український національний конкурс, можливість для преси й професіоналів подивитися не тільки конкурсні фільми а й усі, подані відбірковій комісії, викликали зацікавленість. Так, «Звичайна справа»(2) Валентина Васяновича, що порушує сучасні українські соціально-політичні дилеми й була заявлена в обох конкурсах – міжнародному й українському, – здобула відзнаку Міжнародної федерації кіноклубів. І жаль, що такі несхожі, але оригінальні за світовідчуттям фільми, як «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» Михайла Іллєнка та збірка «Україно, goodbye!»(3) не особливо зацікавили експертів.

Адже й тут не обійшлося без «туману». Стійка емульсія ігрових і документальних, коротко- й повнометражних стрічок, об’єднаних в один конкурс, на думку кінематографічної влади, повинна була, мабуть, викликати почуття повнокровності українського кінематографа. Але вибрати кращий фільм за таких умов, як заявив один із членів журі українського конкурсу, було практично неможливо...

Про те, що кіно в Україні ще багато кого цікавить, свідчить також насиченість програми самого фестивалю. Крім Української й Міжнародної конкурсних програм, були на фестивалі ще гала-прем’єри фільмів різних країн; сучасна французька панорама й нове російське кіно; ретроспектива фільмів Тодда Соллонза; кілька спеціальних показів; численні прес-конференції; пітчинги нових проектів; просвітницькі програми, в тому числі, для молодих кінематографістів (цього року – майбутніх кінокритиків); літня кіношкола для початківців; «фестиваль фестивалів» зі стрічками, піратські копії яких ще не наводнили інтернет, цікаві ідеї, можливості копродукції тощо. Окремо було показано ретроспективу українського кіно початку 90-х під назвою «Загублений світ». Фестиваль відзначався авторитетним складом кількох журі: Українського, Міжнародного, Міжнародної федерації кінопреси (ФІПРЕССІ), Міжнародної федерації кіноклубів (МФКК).

Слід згадати також «Вогні великого міста» на Потьомкінських сходах під супровід симфонічного оркестру, на якому були присутні Джеральдіна Чаплін і внук великого Чарлі. Все дійство справляло дещо містично-театральне враження.

Зовсім інші емоції викликали язичницькі дисонанси «Дахи Брахи». Доречні, можливо, в інших умовах, але аж ніяк у світлому, кришталево-чистому, чудесному світі відреставрованого фільму «Земля» Олександра Довженка, показаному на Ланжеронівському спуску. Ніякого «доповнення», а тим паче «контрапункту» з цього заздалегідь приреченого задуму не вийшло. Натомість, у пам’яті зосталося гірке відчуття тютюнового диму, перенасичених запахів людських тіл у непровітрюваному каньйоні та думка про недолугість просвітницьких загравань з молодіжною аудиторією таким убогим чином.

На фестивалі побував Пітер Ґріневей, провокативно-бородата репліка якого «кіно померло – хай живуть візуальні технології» невимовно звеселила публіку. Навіть молоді слухачі кіношколи на творчій зустрічі з метром дозволяли собі логічно аналізувати цю та інші репліки відомого майстра... Завжди молода Джеральдіна Чаплін, що років сорок тому з Трюффо й іншими представниками «нової хвилі», намагаючись зірвати «буржуазний фестиваль», висіла на завісі Каннського палацу, схоже, залишилася такою ж дотепер. У своїх неперевершених антигламурних кедах і судженнях про життя й кіно вона була, як завжди, розумна, весела й активна.

Загальною тематично-жанровою тенденцією на ІІІ Одеському стала певна політична «лівизна» й соціально-критична спрямованість, приправлена тонким гумором. Так, фільм-відкриття фестивалю «Реальність» «соціального критика» італійця Маттео Гарроне (ґран-прі Канн 2012 року) про п’янку зміну людської свідомості під дією реаліті-шоу змінив фільм-завершення «Частка ангелів» «соціального реаліста» британця Кена Лоуча (приз ФІПРЕССІ Канн 2012 року), що у невимушено псевдобрутальній формі підточує «святая святих» буржуазного укладу життя – право на безумовну приватну власність – і доводить принципову можливість для людини розумної й сміливої обійти цей постулат без шкоди для власної совісті.

Ці два фільми, схоже, змогли перемогти неймовірну кількість фестивального гламуру і стати зразковою формальною рамкою, в якій обговорювались гострі питання соціальної психології й індивідуального буття в усіх інших конкурсних і позаконкурсних стрічках.

Так, приз за режисуру в Міжнародному конкурсі одержав дует із Франції: Франсуа Делепін та Ґустав де Керверн (назва «Революція» говорить сама за себе). Ґран-прі, що цього року присуджувався за результатами глядацького голосування одеситів, здобув британський фільм Руфуса Норіса під не менш красномовною назвою «Зламані». В ньому талановито розглянуто кілька делікатних морально-етичних проблем молодого покоління.

Очікуваною стала нагорода за «кращий фільм» цього конкурсу стрічці «У тумані» фаворита каннської преси, мешканця Німеччини Сергія Лозниці. Трагедійна тема тотальної недовіри людини до людини в тоталітарному світі, що змушує людину покінчити життя самогубством, аби довести співвітчизникам, що нікого не зраджувала (екранізація повісті Василя Бикова – дія в білоруському лісі 1942 року), помножена на свідомо архаїчну, але напрочуд цікаву кіномову (крупне зерно зображення, що імітує «військові» фільми піввікової давнини, і т.п.), звісно, не могла не сподобатися журі на чолі з Андрієм Плаховим... Загалом, ця перемога напрошувалась сама собою, тому що безпосередніх конкурентів у фільму на фестивалі, мабуть, і не було. Всі інші розглядали теми, хоча й значні, але локальніші за масштабом, жанром і драматичною напругою, не кажучи про вишуканість і продуманість формальних прийомів.

1. Ну, просто впадає у вічі значна невідповідність між мільйонами й мільйонами державних коштів, на деякі фільми витрачених, і тим, що «в результаті». А «в результаті» – переважно малобюджетний короткий метр або знята за копійки документальна стрічка, що аж ніяк не вселяє віри в бодай якусь справедливість світу (чи хоча б розподілу грошей і талантів у ньому).

2. Про фільм – у журналі «Кіно-Театр», №5, 2012.

3. У зв’язку з цим слід згадати нових «російських нахабних», що на такому соціально-критичному тлі з фільмом-відкриттям Московського МКФ під назвою «Духлесс» (типова 16527 «культова» історія розкішних машин і апартаментів, пересиченого насолодами красеня та баришні з Хацапетівки) побували в Одесі. Втім, їхня історія заслуговує окремої розмови в порівнянні з колективною історією «українських злих».


Корисні статті для Вас:
 
Незвичайна справа Валентина Васяновича2012-10-25
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2012:#6

                        © copyright 2017