Лариса Брюховецька Перейти до переліку статей номеру 2012:#6
Нездійснений фільм про Івана Сірка


Роздумуючи над сенсом історії, Микола Бердяєв стверджував: «Ми не можемо зрозуміти виключно об’єктної історії. Нам потрібен внутрішній, глибинний, таємничий зв’язок з історичним об’єктом»(1). Саме тому в пізнанні минулого такими важливими є перекази, легенди, міфи, тобто все, що належить до метафізичного, бо «метафізичне може безпосередньо перейти в історичне і в ньому бути явлено»(2). Підкріплює вчений свою думку посиланням на Шеллінга, що міфологія – первісна історія людства. Та навіть нова історія людства, несприятлива для міфології, на його думку, також насичена міфами.

На такій філософській передумові базуються художні твори історичного жанру, в тому числі твори кіно. І якщо в ХІХ столітті ті, хто хотів пізнати історію свого краю, захоплювалися українськими історичними піснями й думами (зокрема Микола Гоголь), то у ХХ столітті можливість увійти в будь-який історичний час, відчути отой «таємничий зв’язок з історичним об’єктом» дає кіно.

Історичних діячів кожен дослідник інтерпретує по-своєму: чим відоміша постать, тим більше трактувань, а то й контроверсійних оцінок вона має. До таких діячів належить, зокрема, кошовий війська Запорозького ХVІІ століття, визначний військовий діяч Іван Сірко. Дмитро Яворницький, ретельний дослідник історії Запорозького козацтва, так охарактеризував Сірка – людину, воїна, полководця, державного діяча і дипломата свого часу: «І за характером, і за всіма своїми діями Сірко представляв собою тип справжнього запорожця. Він був хоробрий, відважний, завзятий, не завжди стійкий, не завжди вірний своїм союзникам; любив іноді погуляти і добре підвипити і в хмелю показати свій козацький запал; він був схильний хвилинно захопитися новою думкою, новою справою, щоб потім відмовитися від власного заміру й прийти до цілком протилежного рішення. То він був на боці московського царя, то на боці польського короля, то він підтримував Дорошенка, то переходив на бік його противників Суховія і Ханенка, то виступав проти останніх двох і захищав Дорошенка, то допомагав російському царю проти турецького султана і кримського хана, і йшов проти царя спільно з султаном і кримським ханом»(3).

Як деструктивну оцінювала діяльність Івана Сірка Наталія Полонська-Василенко: «Він був талановитим стратегом, полководцем, але як дипломат завдав багато шкоди справі визволення України і в критичні моменти нищив її успіхи. Нападом на Крим в часі Конотопської перемоги він примусив татар покинути Виговського і тим позбавив його помочі союзників-татар. Сірко повторив цей маневр 1667 року під час облоги Дорошенком Підгайців, де засів Ян Собеський: нападом на Перекоп Сірко примусив татар зрадити Дорошенка. Наслідком цієї зради була капітуляція Дорошенка. Це не перешкодило в 1669 році Сіркові перейти на бік Дорошенка. А служачи інтересам Москви, він того ж року побив відділ татар, що служили Дорошенкові. Така «хитка» політика Сірка відштовхнула навіть Москву від нього, і після того, як Сірко виставив свою кандидатуру на гетьмана, його заарештовано і вислано на Сибір. Правда, звідти його незабаром звільнили, і він продовжував свою деструктивну і згубну ролю на Запоріжжі, де завжди знаходив прихильників»(4).

Серед оповідань Віктора Петрова, написаних 1947 року в Мюнхені, є одне під назвою «Помста». Про Сірка. Про те, як він наказав козакам порубати давніх бранців татарських, які вже тривалий час жили в Криму. Він винищив своїх тільки тому, що вони не хотіли вертатися на батьківщину. Але чому не хотіли? Автор змальовує, як гнали їх шість діб без перепочинку, без харчів і води, як люди падали знесилені. Ця картина викликає асоціації з жорстокістю енкаведистів. По Другій світовій війні чимало українців не хотіли вертатися в СРСР, де зневажали людину, де слово «свобода» виродилось у нелюдську жорстокість. Відомий факт: переміщені особи, мешкаючи в Німеччині, страшенно боялися репатріації. Письменник бере історичний факт 300-річної давнини, аби передати за його допомогою свій стан – страх перед насильним поверненням на батьківщину. Іван Сірко: «Ми вивезли вас з полону. Ми проливали кров. Кращі козаки-лицарі згинули задля вас, проклятих, а ви не хочете вертати?» [...] А всередині ріс гнів. Росла лють. Спалахнуло чорне полум’я злоби. Уся ненависть, що протягом цілого життя в Сіркові, що другою істотою стала в ньому, що проривала вали Перекопу, пустошила країни, руйнувала міста, на порох стирала села, десятками тисяч винищувала ляхів і татар, що він її плекав як клятву, – прокинулася в ньому.

Зі спалених вуст зірвався одчайдушний крик:

– Ру-байте!.. Ру-байте!..»(5).

Така аналогія сьогодні може здатися дивною. Але письменник-учений спирався на історичний факт, а історія обертається до нас тим обличчям, яке ми хочемо бачити.

«Україна. Історія» Ореста Субтельного англійською, що побачила світ 1988 року, дає лаконічну характеристику Іванові Сірку: «Типовим запорозьким отаманом цього періоду був Іван Сірко, що зажив собі слави безстрашного ватажка численних успішних нападів на турків і татар. Проте Сірко в характерний для себе спосіб нехтував, а то й загострював деякі політичні проблеми, що стояли перед українською спільнотою за доби Руїни»(6).

Та є погляд на Івана Сірка цілком протилежний: на початку 1990-х, коли патріотичний ентузіазм українців поривав їх до власної історії, його вшановували. Хоча для багатьох ця постать ховалася в сутінках історії, бо далеко не всі зверталися до історичних праць, аби збагатити власну історичну пам’ять. Та навіть тоді, коли бажання уславляти своїх героїв було масовим, не вистачило ентузіазму, аби створити фільм про Івана Сірка (його біографія – добра основа для популярного фільму), то міг би бути йому хороший пам’ятник.

Ось погляд на нього сучасних українських істориків: Іван Сірко – кошовий отаман Запорозької Січі, один із найпослідовніших захисників України від кримсько-татарських набігів, один із найвідоміших і найшанованіших українських полководців ХVІІ століття. Народився в козацькій родині на Поділлі, рік народження невідомий, помер – 1680 року. Усе життя провів у військових походах і битвах. Був для козаків прикладом самовідданості, відваги, хоробрості й винахідливості.

Вперше його ім’я з’являється в історичних джерелах у зв’язку з подіями 1645–1646 років, коли він брав участь в облозі фортеці Дюнкерк на березі Ла-Маншу. Тоді українські козаки, яких французький уряд прийняв на службу під час Тридцятирічної війни, на чолі з полковником Богданом Хмельницьким та двома старшинами – Сірком і Солтенком, відзначилися хоробрістю, а їхні ватажки – військовим мистецтвом.

Упродовж наступних 35 років Іван Сірко взяв участь не менш як у 55 великих битвах, і завжди, крім 3–4 випадків, виходив переможцем. Мірявся силами і з польським військом, яке також змушував відступати. Його як учасника Визвольної війни 1648–1954 років подільські козаки обрали Вінницьким полковником. Та після воєнних подій, що закінчилися укладенням з Польщею Слободищенського трактату (1660), за умовами якого в Україні відновлювалося шляхетське панування, Сірко залишає полковництво і йде на Запорожжя, де залишається до кінця життя.

Уперше його обрали кошовим отаманом 1663 року. Не гаючись, він очолив спільний похід на Кримське ханство запорозьких козаків та драгунів російського воєводи Григорія Косагова і здобув перемогу. Наступного року – похід за Буг і Дністер, де він погромив татарські улуси біля фортеці Тягин (Бендери), потім визволив з-під польського панування частину Правобережної України. 1668 року на короткий час залишає Запорожжя і прибуває на Слобожанщину, де жила його дружина з дітьми. Там козаки обрали його полковником Зміївського полку. Населення тої місцевості повстало проти царських воєвод, але зазнало поразки, і Сірко знову вертається на Січ. Веде походи на Кримське ханство, а 1670 року запорожці знову обрали його кошовим. Влітку очолив похід на місто-фортецю Очаків, спалив його і захопив багато полонених. Зблизившись із гетьманом Правобережної України Михайлом Ханенком, використав його сили у війні проти татар і завдав поразки кримському хану. 1672 робив спробу домагатися гетьманської булави, але царський уряд був проти обрання Сірка гетьманом, пам’ятаючи його участь у повстанні проти російських воєвод. Сірко вирішив зустрітися з воєводою Ромодановським, але по дорозі до Курська полтавський полковник Федір Жученко його арештував. Сірка звинуватили у підбурюванні козаків до повстання. Гетьман Самойлович відправив його в Москву, а звідти царський уряд заслав його в Сибір.

Але турецько-татарська агресія посилювалась, і польський посол у Москві просить повернути козацького ватажка, бо він один міг перемагати цього ворога. Цар Олексій повернув його до Москви і примусив публічно поклястися на вірність Російській державі. Влітку наступного року Сірко уже був на Запорожжі й негайно розпочав воєнні дії, не пускаючи татар до Кам’янця-Подільського на допомогу туркам. У серпні 1673 татарська орда щільно оточила Сірка, але не здолала. Восени Сірко з 10-тисячним військом здійснив походи на Крим, Білгородщину, Волощину, завдавши поразки турецьким і татарським ордам.

Постійна війна запорожців проти Кримського ханства і їхні походи в турецькі володіння перешкоджали загарбницьким планам Туреччини. 1674 року султан Мухаммед ІV відправив до козаків листа з вимогою припинити напади, здатися й прийняти його протекцію. Запорожці відповіли йому дошкульним листом. Розгніваний султан зі Стамбула посилає в Крим 15 тисяч яничар, до яких долучилась 40-тисячна кримська орда, разом вони рушили на Запорозьку Січ. Напали на козаків саме на Різдво, проникли у фортецю. Запорожці запізно помітили вороже нашестя, але не злякалися і почали стріляти з мушкетів. Після кількагодинної стрілянини за сигналом Сірка висипали з куренів і кинулися в рукопашний бій. З 15 тисяч яничар утекло тільки півтори тисячі, 150 потрапило в полон, решта загинула. Запорожці в цій битві втратили тільки 50 чоловік. Січ здобула славу непереможної твердині на Дніпрі.

За віроломну спробу знищити Січ Сірко влітку 1675 року рушив в похід на Кримське ханство, зруйнував Гезлев (Євпаторію), Карасу-Базар і Бахчисарай. Хан зі своїм почтом утік у гори. Козаки визволили тисячі невільників, захопили в полон чотири тисячі татар. То був один із найвизначніших походів Сірка на Кримське ханство. Ще через чотири роки запорожці зруйнували турецькі й татарські фортеці на Дніпрі Кизикермен і Тавань. Коли кошовий Іван Сірко помер, запорожці поховали його з великою жалобою над Дніпром і віддали йому належні козацькі почесті(7).

З одного боку, непостійність Івана Сірка можна пояснити його характером, а з іншого – необхідністю лавірувати між Москвою та Варшавою, дбаючи про збереження запорозьких вольностей. Тож за його життя Низове Військо маневрувало, щоб зберегти політичну свободу. Зміни сталися наприкінці ХVІІ століття, коли Сірка вже не було в живих, – з-під подвійного підпорядкування Речі Посполитій та Російській державі запорожці перейшли під виняткове верховенство Москви. Москва починає активні дії проти Османської імперії, спрямувавши перші удари проти Кримського ханства, і в цьому взяли участь війська Лівобережної України та Запорозької Січі. Обидва Кримські походи закінчились провалом, через те, що російські війська нездатні були вести бойові дії в степових умовах(8).

Зі сказаного видно, що така постать, як Іван Сірко, – надзвичайно вдячний матеріал для кінематографа з його реалістичністю, психологізмом, динамізмом. Фільм про цього запорожця був би важливий насамперед з пізнавального й виховного погляду, оскільки Сірко уособлює історію Запорозької Січі з її успішними битвами, військовою доблестю. Важливий і з погляду репрезентативного: якщо фільми про подвиги французьких мушкетерів чи японських самураїв широко відомі у світі, то фільмів про українських козаків-лицарів по суті немає. А їхня чоловіча краса, доблесть, мужність і спритність не поступаються ні самураям, ні мушкетерам.

То невже за всю історію кіно не виникало бодай бажання зняти фільм про козацького звитяжця?

Коли українське кіно мало економічну базу (за радянських часів), воно не мало свободи, і на тему українського козацтва, на сам жанр історичного фільму накладено було сувору заборону; якщо 1941 року й вийшов «Богдан Хмельницький», а 1956 – «Триста років тому», мотивація їхньої появи була кон’юнктурною, твори ці виконували суто пропагандистську функцію, насамперед щодо тези про «возз’єднання» України і Росії.

Тільки в період відлиги починають надходити пропозиції, навіть пишуться сценарії («Маруся Богуславка» за М. Старицьким, «Наливайко» Миколи Вінграновського), але ходу їм не давали. Така доля спіткала і сценарій «Іван Сірко. Запорожці».

Написаний він на початку 1960-х. Його автор – український письменник Володимир Малик – резонно вважав: якщо українське кіно на піднесенні, а студії розгортають кіновиробництво, то їм потрібні сценарії. Справді, дефіцит кваліфікованої літературної основи існував, і студії прагнули залучати до співпраці письменників. У січні 1962 року В. Малик надіслав на Київську кіностудію ім. О. Довженка свій сценарій. Невідомо, чи його обговорювали, чи були фахові рецензії – документів, окрім листа В. Малика до директора студії В. Цвіркунова, в архіві немає. Та з цього невеликого листа й довідуємося, що сталося з його сценарієм. Незабаром автор одержав відповідь (від 20 березня того ж року) за підписом редактора В. Лисенка з поясненням: «Такі теми давно уже не значаться ні в робочих, ні в перспективних планах студій. […] Щоб сьогодні запустити у виробництво "Запорожців", сценарій повинен бути по меншій мірі геніальним»(9). Малик здивований, що йому відмовили, навіть не давши сценарію фахової оцінки. Він вважає, що його сценарій якісний, і передає його на Ялтинську кіностудію, яка спеціалізувалася на пригодницькому жанрі, тим більше, у фільмі мали бути морські походи. Керівництво студії в Ялті поставилося до сценарію прихильно і збиралося ставити за ним фільм, однак починається реорганізація студії, вона переходить в інше підпорядкування, і плани ламаються. «Я пропонував Вашій студії, – пояснює В. Малик вже новому директору студії ім. Довженка В.В. Цвіркунову, – путящий матеріал, на основі якого можна було б зробити неабиякий історичний, вірніш пригодницько-історичний фільм. А одержав від студії дулю з маком»(10). Невідомо, якою була відповідь директора, але фільм про Івана Сірка не з’явився. Так, студія на той час мала блискучі можливості знімати морські бої в студійному басейні з уміло реконструйованими макетами. Проте такий фільм потребував значних затрат, адже на екрані мали постати Запорозька Січ, Кафа, Стамбул, зрештою, битви – і все це мало бути історично достовірним.

1968 року виходить книжка В. Малика «Посол Урус-шайтана» і має неабиякий успіх у читачів. Імення Урус-шайтана Іванові Сірку дали кримські татари. Впродовж десяти років письменник (він багато працював у архівах, вивчав документи) випустив ще три книжки, які разом становили тетралогію «Таємний посол». Та, як уже мовилося, показувати в кіно доблесних козаків, навіть у пригодницькому жанрі, було заборонено. В цьому криється основна причина, чому кіностудія не виявила інтересу до згаданого матеріалу. Але в архіві зберігся сценарій Малика.

Автор присвятив його світлій пам’яті Іллі Рєпіна, автора знаменитого полотна «Козаки пишуть листа турецькому султанові», над яким художник працював у 1880–1891 роках.

Починається сценарій із нападу кримських татар на українське село Глибока балка – такі напади оберталися страшним лихом: мирних мешканців убивали або забирали в полон. Молодий Іван Сірко, який вирушив із Січі в своє рідне село на Поділлі, аби одружитися з коханою дівчиною Катрусею, мимоволі стає свідком цього лиха. Збожеволіла від горя жінка на згарищі хати докоряє запорожцю: «Залили горілкою Запорожжя, п’яниці нещасні, а не козаки!» Побачене викликає в Івана бажання помсти. А в рідному селі він стає жертвою багатія Петра Суховія(11), який сватається до Катрусі. Суховій розбагатів зловісним чином: продаючи татарам своїх земляків. Довідавшись про Сірка, він захопив його в полон і наказав своїм слугам його убити. Однак перемогла жадібність до грошей: слуги продали його татарам. Автор веде Сірка з двома товаришами через випробування турецькою каторгою. Після спроби втекти з каменоломень його з товаришами піймали і прикували на галери. Автор зосереджує увагу не лише на перипетіях життя героя, а й окреслює загальну ситуацію, взаємин країн – Речі Посполитої, Московії, Туреччини і Кримського ханства. Стратегія султана в Царгороді була проста: нехай козаки, які повстали, винищують ляхів – нам легше брати в Україні рабів, а чим більше рабів, тим багатша Порта. Сірко, який знав кримсько-татарську й турецьку мови, дізнався про наміри султана іти війною на Річ Посполиту. Зустріч султана з ханом відбулася в морі на судні, й запорожець підслухав їхню розмову. Він чує наказ: «Ти, хане, пройдеш вогнем і мечем по Україні і кіньми витопчеш козацький народ!», на що хан відповідає: «Я пройду землею козаків од Перекопу до Ляхистану і від Бужацької орди до Москви! Смерть гяурам! Хай славиться ім’я пророка!»(12).

Влучивши момент, коли султана не було на кораблі, невільники, перебивши п’яних охоронців, тікають на кораблі до русла Дніпра. Біля фортеці Кази-Кермен, підпливши на мілке, кинулися вплав, прорвалися крізь ворожий заслін і вернулися на Січ. У працях з історії не згадується про перебування Сірка в турецькому рабстві, та письменник відправив його туди, очевидно, для повнішої мотивації його помсти туркам і татарам. Тож не дивує, що, прибувши на Січ, Сірко негайно разом з утікачами-побратимами та всіма охочими запорожцями всупереч волі кошового рушає в похід на ворогів, порушуючи хисткий мир.

І от через вісім років Сірко приїздить на Поділля, в рідне село, до Катрусі. Та, оскільки звістки від нього тривалий час не було, Катруся вийшла заміж за Суховія й народила двійко синів. Поява Івана на їхньому подвір’ї стала несподіванкою для усіх, жінка кинулась до Івана, та цієї миті пролунав постріл підступного Суховія – й ціною власного життя Катруся врятувала коханого. Згодом Сірко одружиться на Катрусиній сестрі Оксані. Одначе лінію особистого життя героя викладено стисло – основну увагу спрямовано на його бойові звитяги. Утім, обидві лінії тісно переплітаються, адже Суховій зашле на Січ слугу Тхора із завданням убити Сірка, та після другої спроби Тхора викрито і запорожці його виганяють. Таким чином автор посилює напругу сповненого битвами життя знаменитого запорозького ватажка.

Є в сценарії переможний похід на Крим, коли хан мусив рятуватися втечею з Бахчисарая. Є морський похід на Стамбул і визволення невільників, показано лють султана, котрий дає наказ яничарам знищити Січ, яку він називає осиним гніздом. Є і та знаменита Різдвяна ніч, коли подиву гідна відвага запорожців, які не сподівалися нападу, рятує їх від загибелі. Є епізод захоплення Кафи, коли Сірко переодягся в турецького купця, скупив невільників, і вони разом із запорожцями б’ються з татарами. Є битва на морі з турками, яких повністю розгромлено, про що засвідчує волання султана: «Загинуло 98 суден! Ганьба! Врятувалось тільки одно! Шайтан Сірко знищив майже весь мій флот!»(13).

Є епізод зустрічі з російським воєводою Ромодановським, але мотивація зустрічі не та, що в реальній біографії, і Сірка в сценарії ніхто не арештовував і не засилав до Сибіру. Нарешті фінал – запорожці пишуть свого знаменитого листа, де дають волю красномовству і знущальному гумору: «Ти – шайтан турецький, проклятого чорта брат і товариш, самого Люципера секретар, Олександрійський козолуп […] Свиняча морда! Нехрещений лоб! Хай би взяв тебе чорт […] А день у нас, такий, як і у вас, поцілуй за те ось куди нас»!

Життя в Україні ХVІІ століття було бурхливе. Тоді як у Гетьманщині всі спроби незалежності губила Руїна, міжусобиці між прихильниками й противниками того чи того гетьмана, інтриги і відкрита боротьба за владу своїх зі своїми, недалекоглядність й честолюбство «ясновельможних гетьманів», Запорожжя жило бойовим життям, і значною мірою його характер тривалий час формував кошовий Іван Сірко.

Чи є нині кінорежисер, який би взявся відобразити його на екрані? Важко сказати – для цього, мабуть, також потрібна доблесть, а не приниження, яке сьогодні переживає український кінематограф.

1. Бердяев Николай. Смысл истории. – М.: Мысль. – 1990. – С. 18.

2. Там само. – С. 21.

3. Цит. за: Сергієнко Г. Іван Сірко // Полководці Війська Запорозького. – К.: Видавничий дім «КМ Академія». – 1998. – С. 332.

4. Полонська-Василенко Наталія. Історія України. – Том 2. – К.: Либідь. – 1992. – С. 121.

5. Домонтович В. Помста // Проза. Три томи. – Т. 3. – Бібліотека Прологу і сучасности. – Ч. 180. – Сучасність. – 1988. – С. 260, 262.

6. Субтельний Орест. Україна. Історія. – Перекл. з англ. – К.: Либідь. – 1991. – С. 139.

7. Сергієнко Г., Пономаренко Н. Іван Сірко // Історія України в особах. – К.: Україна. – 1993. – С. 311-317.

8. Станіславський В.В. Запорозька Січ у другій половині ХVІІ – на початку ХVІІІ ст. // Історія українського козацтва. Нариси у двох томах. – Том І. – К., 2006.

9. Цит. за: Лист В. Малика до В. Цвіркунова від 7 січня 1964 // Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва. – Фонд. 670, опис 2, спр. 2067. – С. 77.

10. Там само.

11. Петро Суховій (Суховієнко) – реальна постать в історії. Як читаємо в Костомарова, Січ вибрала його на гетьмана, той прикликав татар і вступив у володіння Дорошенка. Дорошенко був на краю прірви і послав послів у Туреччину. Турецький гонець велів Суховієнку відступити – той послухав і зрікся гетьманства. Чи свідомо В. Малик використав це ім’я, чи це просто збіг – невідомо.

12. Малик В. Іван Сірко (Запорожці). Сценарій – Центральний державний архів-музей літетарури і мистецтва. – Фонд 670, оп. 2, спр. 2067. – С 24.

13. Там само. – С. 70.


Корисні статті для Вас:
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2012:#6

                        © copyright 2017