Роксоляна Свято Перейти до переліку статей номеру 2013:#1
Любов поза політикою


«Барбара» / «Barbara»

Режисер – Крістіан Петцольд

Сценарій: Крістіан Петцольд, Харун Фарокі

У ролях: Ніна Госс, Рональд Зерфельд, Райнер Бок

Німеччина, 2012

Крістіан Петцольд (н. 1960) – улюбленець німецьких кінокритиків, один із найталановитіших представників Берлінської кіношколи (явище, яке пов’язують із випускниками Берлінської академії кіно й телебачення), успішний театральний та кінорежисер (у його доробку дванадцять фільмів і декілька вистав). Найновіша стрічка «Барбара», знята за мотивами оповідання Германа Броха (хоч події відбуваються тут не в 1920-ті, а шістдесят років потому), вже теж принесла режисерові успіх, – «Срібного ведмедя» за режисуру та Срібну нагороду Німецької кіноакадемії. Також фільм представлятиме країну в боротьбі за американського «Оскара».

Отож Східна Німеччина. На екрані «ретро»-телевізора – трансляція московської олімпіади (1980 рік). У провінційну лікарню приїздить молода лікарка (Ніна Госс). Точніше, виявляється, що її примусово відсилають сюди після того, як вона подала заяву на виїзд у ФРН.

«Заслання» Барбари важко назвати спокійним: за нею стежать працівники «Штазі», які періодично проводять обшуки у квартирі й змушують проходити принизливі обстеження. Красеня-нареченого (Марк Вашке), котрий мешкає на тому-таки «омріяному» Заході, вона може бачити лише на коротких побаченнях у лісі або в готелі для «інтуристів», куди їй доводиться залазити крізь вікно. Врешті виявляється, що й симпатичного лікаря-начальника (Рональд Цельферд) змушують за нею стежити. Не випадково на початку Барбара каже нареченому, що бути щасливою тут (читай: у соціалістичній Німеччині) неможливо.

І спершу й справді здається, що невидима рука влади проникає всюди, не залишаючи головній героїні жодних можливостей для більш-менш стерпного існування. Тож і не дивно, що всі сподівання на початках пов’язані в жінки зі втечею за кордон. Але раптом – точніше, якраз дуже поступово – безликий простір тотального контролю починає «людянішати», а «шпарини» для приватності – більшати: Барбара утверджується в лікарні як талановита лікарка; вона зближається зі своїми пацієнтами й щиро переймається їхніми проблемами; начальник виявляється дуже навіть симпатичним чоловіком, а його незграбні й милі залицяння – щирими; врешті з’ясовується, що і найсуворіший співробітник «Штазі» (Райнер Бок) – звичайна людина з цілком людськими стражданнями (його дружина вмирає від раку, й головний лікар потай робить їй заборонені в НДР уколи).

Й головне, що сам західний «рай» від початку виглядає не дуже переконливо й навіть дещо карикатурно: чи то йдеться про привезені нареченим дефіцитні подарунки (до яких Барбара не виявляє особливої цікавості), чи, тим паче, про обіцянку того-таки нареченого влаштувати їй безтурботне життя, коли можна буде взагалі не ходити на роботу (сумнівна спокуса для жінки, що успішно утвердилася в улюбленій професії). Коротше кажучи, все, що відбувається з головною героїнею, ніби крок за кроком заперечує її власну тезу про неможливість щастя в таких умовах. І цілком передбачуваною головною перешкодою для втечі на Захід врешті виявиться не зовнішній ворог, а внутрішній конфлікт самої Барбари.

Головну роль у «Барбарі» зіграла улюблена актриса Петцольда Ніна Госс, володарка «Срібного ведмедя» за роль в іншому його фільмі – «Єлла» (2007). Власне, критики дедалі частіше порівнюють Госс із Ганною Шигулою, улюбленою актрисою Р.В. Фасбіндера. І подібність ця зумовлена не лише фактом, що в обох німецьких режисерів, чиї біографії тісно пов’язані з Берліном, були свої улюблені актриси (Ніна Госс, до того ж, грає і в театральних постановках Петцольда), а ще й універсальністю їхніх акторських талантів (як і Шигула, Госс уміє бути переконливою в різних амплуа).

Дуже тонко у фільмі передано й колорит епохи. За зізнаннями Петцольда, він витратив багато зусиль на те, щоб актори «відчули той час», створив спеціальну «кімнату настрою», де були фотографії людей, одяг, елементи побуту тощо (не кажучи про свідоме бажання відобразити у стрічці кольорову гаму 1980-х). Власне, і настанова на реалістичність зображення, і своєрідний документалізм, і мінімалістична кіномова, – всі ці риси критики якраз і пов’язують із Берлінською кіношколою.

Порівняння фільму з «Життям інших» (2006) Ф.Г. фон Доннерсмарка – ще однією відомою стрічкою про Східну Німеччину 1980-х, де теж ідеться про брутальне втручання влади в приватне (в найширшому розумінні) життя людини, – неминуче. Та все ж два фільми суттєво відрізняються: Петцольдова картинка ендеерівського життя менш «красиво»-кінематографічна, робота таємної поліції менше нагадує шпигунські трилери, а в самих персонажах нема нічого надто героїчного. І якщо в Доннерсмарка владна машина безжально чавить життя людей, то в «Барбарі» приватне таки тріумфує, хай навіть і не так, як на це сподівалися самі герої.


Корисні статті для Вас:
 
Мей Вест – кінодіва-бунтарка2017-11-11
 
Лист Міністру культури і відповідь Міністерства2018-01-01
 
Біографія як видовище2018-01-01
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2013:#1

                        © copyright 2019