Роксоляна Свято Перейти до переліку статей номеру 2013:#1
Скорбота Кім Кі-Дука


«П’єта»

Режисер Кім Кі-Дук

У головних ролях: Чо Мін-Су, Лі Чжон Чжин

Південна Корея, 2012

«П’єта», або ж «Оплакування Христа», – добре знаний іконографічний мотив у світовій культурі. Образ Діви Марії, яка тримає на колінах тіло померлого Сина, найбільше відомий зі скульптурної композиції Мікеланджело. І саме до нього й апелює Кім Кі-Дук – і прозорою назвою, й не менш промовистим рекламним постером, де головна акторка Чо Мін-Су, вбрана у весільну сукню, тримає на руках тіло молодого хлопця.

Експлуатацію (а водночас кардинальну трансформацію) християнського сюжету найвідомішим південнокорейським режисером світова кіноспільнота зустріла більш ніж прихильно: на МКФ у Венеції фільм нагородили Золотим левом, а після прем’єрного показу влаштували режисерові кількахвилинні овації. Чимало журналістів написало після цього про кінець творчої кризи в Кім Кі-Дука (адже попередню стрічку – «Аріран» 2011 року – в Європі сприйняли прохолодно, а перед цим режисер чотири роки нічого не знімав).

Для частини глядачів фільм символізував повернення «старого-доброго» Кім Кі-Дука – безкомпромісного, жорсткого, але десь глибоко всередині романтичного, а подекуди й сентиментального. В «П’єті» режисер звично для себе не економить на сценах насильства (без якого, на його думку, неможливе осмислення деяких тем). Та чи не всю фізичну жорстокість сконденсовано в перші півгодини стрічки, й глядача, який зумів їх витримати, чекає несподівана зміна «тональності», яка, втім, не означає щасливого фіналу для жодного з двох головних героїв.

Та для певної частини глядачів фільм став розчаруванням і засвідчив не так навіть творчу кризу Кім Кі-Дука, як радше загальну вичерпаність феномена «жорстокого кінематографа» Азії, який, за висловом одного російського кінокритика, дедалі частіше переростає або в «самопародію», або в «продовження нескінченного бразильського серіалу»(1) (до речі, в початкових титрах вказано, що це 18-й фільм режисера).

Почасти – хоч і не в усьому – з такою оцінкою можна погодитися: в «П’єті» й справді дещо забагато мелодраматизму, який у поєднанні з закрученою фабулою місцями витворює «серіальний» ефект. Скажімо, тоді, коли до головного героя, тридцятилітнього Кан До (Лі Чжон Чжин), який заробляє тим, що в наших географічних широтах назвали б «рекетом» (калічить боржників свого працедавця, аби ті отримали страхування), приходить жінка, яка називає себе його матір’ю і просить вибачення за те, що покинула його немовлям. Або ж коли в мить найбільшої емоційної вразливості головного персонажа з’ясовується, що жінка лише симулювала своє материнство, аби змусити його страждати.

У «П’єті» багато плачуть, кричать, мучаться фізично й морально. Кан До, який спершу справляє враження беземоційного садиста, перетворюється ледь не на інфантильного підлітка, який уночі проситься до «мами» в ліжко й чекає, щоб його в буквальному сенсі годували з ложки. Своєю чергою «мати», яка, здавалося, готова на все, аби заслужити «синове» пробачення, раптом виявляється такою собі Еринією – безжальною богинею помсти. Так, у центрі фільму Кім Кі-Дука й справді безутішна мати, котра оплакує смерть єдиної дитини, але, як з’ясовується ближче до фіналу, її сином є не Кан До, а одна з його численних жертв. Тож насправді «П’єта» – фільм не лише про страждання чи скорботу, а й про холодну жорстокість помсти, чий інструментарій завжди значно вишуканіший, ніж, наприклад, у любові.

Щоправда, жінці не вдається зберегти емоційну відстороненість до кінця, і за мить до спланованої розплати вона зізнається, що не може не відчувати жаль до свого кривдника. А сам Кан До, чиє життя незворотньо змінила та, кого він уважав матір’ю, вже не може жити, як раніше, адже тягар попередніх злочинів раптом став нестерпно тяжким.

Власне, «П’єта» залишає по собі змішані відчуття. З одного боку, ця стрічка таки не найсильніша в режисера й не дотягує до рівня «Самаритянки» чи, скажімо, «Острова». Кім Кі-Дук дедалі частіше вдається до самоповторів, особливо у виражальних засобах, хоча для режисера з виразним авторським почерком це, здається, неуникний процес (тим паче, коли кількість стрічок добігає другого десятка). З іншого ж боку, він і далі залишається талановитим оповідачем, який уміє побачити найоголеніші нерви людської натури й безжально препарувати їх на екрані. Й доки цей талант у нього залишається, Кім Кі-Дук і далі може сподіватися на глядацький інтерес. Або й на престижні кінонагороди.

1. Борисова Д. Что-то мало воздуха: Венецианский фестиваль демонстрирует усталость азиатской волны и старомодность европейских классиков // http://www.ng.ru/cinematograph/2012-09-06/8_venice.html


Корисні статті для Вас:
 
Мей Вест – кінодіва-бунтарка2017-11-11
 
Лист Міністру культури і відповідь Міністерства2018-01-01
 
Біографія як видовище2018-01-01
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2013:#1

                        © copyright 2019