Підготувала Л. Іванішина Перейти до переліку статей номеру 2013:#1
Великі успіхи британського кіно 1990-2000-х*


Фільми

Ніла Джордана,

Джима Шерідана, Майка Ньюелла, Майка Лі

та Павла Павліковського

* За книгою «Кино. Всемирная история». Перекл. з англ. – М., 2012.

Наприкінці 1980-х британське кіновиробництво переживало період застою. Інтерес до кіно поступово відроджувався, проте тільки окремі національні фільми досягали комерційного успіху. Однак талант британських акторів не можна було скидати з рахунку, про що засвідчив Деніель Дей-Льюїс, який одержав «Оскара» в номінації «Кращий актор» за роль Крісті Брауна у фільмі «Моя ліва нога» (1989). У 1990-ті п’ятнадцять британських та ірландських акторів були удостоєні статуеток Кіноакадемії в категоріях «Кращий актор/актриса», забезпечивши посилену увагу до англо-ірландського кіно. Нагороду здобула й Емма Томпсон за роль в історичному фільмі «Маєток “Говардс-Енд”».

1992 року фільм «Жорстока гра» Ніла Джордана (н. 1950) номінувався на шість премій «Оскар» і отримав нагороду за кращий оригінальний сценарій, автором якого був сам режисер. Ніл Джордан народився в Ірландії. Його режисерський дебют («Ангел») знято в романтичному візуальному стилі, який простежується в його кращих роботах. Це було перше співробітництво зі Стівеном Рі, який зіграв у більшості його фільмів. Після честолюбної адаптації коротких оповідань Анджели Картер у змішаних жанрах «У компанії вовків» (1984) з’являється різка гангстерська драма «Мона Ліза» (1986). Обидві стрічки засвідчують інтерес режисера до теми сексуальності, що руйнує основні устої жанрів, які вже склалися. Короткочасна робота в Голлівуді (де зняв три фільми) не принесла успіху.

«Жорстока гра» – один із найбільш ексцентричних фільмів – являє собою квінтесенцію елементів, які тримають Ніла Джордана на олімпі британського та ірландського кіно. Насамперед це оповідний стиль.

Привабливість «Жорстокої гри» полягає в тому, що твір протистоїть навішуванню ярликів. Саме тут криється ключ до міжнародного успіху і бажання переглядати фільм знову і знову. Джорданова історія починається цілком традиційно: бойовики Ірландської республіканської армії викрадають британського солдата (його портрет було створено за мотивами класичного оповідання Френка О’Коннора «Гість нації» (1931) про двох республіканських солдатів, що подружили з англійцями, яких їм належить убити). Зі смертю цього солдата фільм перестає бути звичайним політичним трилером. Йому на зміну приходить зворушлива, глибока любов між ірландським солдатом (Стівен Рі), який подружився із заручником, та дівчиною того заручника, англійкою Діл (Джей Девідсон). Обидві історії перетинаються, приводячи до жорстокого кінця.

Цей фільм є свого роду гімном абсурдності людського кохання. Незвичайні діалоги Фергюса і Діл через бармена в пабі, де співає дівчина, невдовзі переростають у складні стосунки, сповнені двозначності. Проте, коли правда виходить на поверхню, герої не тільки не віддаляються одне від одного, а, навпаки, узи між ними стають ще міцнішими. Ефект сцени, коли Фергюс дізнається «таємницю» Діл, посилюється, адже Діл вважала, що Фергюс і так про все знає. Спостерігаючи за їхнім обопільним здивуванням, глядач переживає одночасно і радість і смуток.

Після успіху «Жорстокої гри» Джордан, домігшися визнання, випустив великобюджетну адаптацію хроніки життя вампіра («Інтерв’ю з вампіром», 1994), у якій зіграли Том Круз, Антоніо Бандерас, Кірстен Данст і Бред Піт. Однак сценарій Райс, що розходиться з книжкою, став слабким місцем картини. Далі був патріотичний фільм «Майкл Коллінз» (1996), після чого Джордан повернувся в знайоме русло з грубою адаптацією «М’ясника» за романом Патріка Мак-Кейба. Такою ж вражаючою виявилася адаптація однойменної повісті Грема Гріна «Кінець роману» (1999). Після «Хорошого злодія» Джордан знову почав співробітничати з Патріком Мак-Кейбом, знявши «Сніданок на Плутоні» (2005) з Кілліаном Мерфі в ролі транссексуала. Менший успіх мав трилер з Джоді Фостер «Відважна» (2007). Після повернення до Ірландії Джордан написав сценарій і зняв «Ундіну» (2009), сучасну казку з елементами ірландської міфології.

Джим Шерідан у фільмі «В ім’я отця» (1993), як і Ніл Джордан у «Жорстокій грі», показав вплив конфлікту в Північній Ірландії на життя простих людей. В основі фільму Шерідана лежить реальна історія «Гілфордської четвірки», яку несправедливо звинуватили в теракті в ірландському пабі. Деніел Дей-Льюїс в ролі Джеррі Конлона – одного з обвинувачених – є головним героєм історії. Впродовж фільму ми спостерігаємо його стосунки з батьком Джузеппе, також ув’язненим, та їхнім адвокатом Гарет Пірс (Емма Томпсон). Всі актори основного складу були номіновані на «Оскар»; їхнє проникливе виконання – бунтівливого сина, смиренного батька й рішучого адвоката – посилює зворушливість картини.

Найприємнішою подією десятиліття стало відродження популярності національних комедій. Романтична комедія «Чотири весілля й одні похорони» (1994) Майка Ньюелла стала лідером продажу, найбільш касовим британським фільмом. Його збори в прокаті становили більше 245,7 млн доларів. Комедія започаткувала співробітництво режисера зі сценаристом Річардом Кертісом та актором Х’ю Грантом. Через п’ять років було знято ще один їхній спільний фільм – «Ноттінг-Хілл». Його успіх проклав шлях для більш автентичного британського кіно, в тому числі кінострічок «Діло – труба» (1996) і «Чоловічий стриптиз» (1997), герої яких – представники робітничого класу; вони можуть упасти, але їх не здолати. Учасники духового оркестру у фільмі «Діло – труба» стійко борються за існування шахти, а безробітні сталевари в «Чоловічому стриптизі» влаштували власне стриптиз-шоу. Обидва фільми завоювали багатомільйонну аудиторію в різних країнах світу, довівши, що англо-ірландським режисерам не варто розбавляти свою власну культуру, аби догодити американським глядачам.

1995 року уряд консерваторів оголошує, що частину прибутків від Державної лотереї буде виділено на фінансування кількох британських фільмів. Того ж року Емма Томпсон одержує «Оскара» за кращий адаптований сценарій до фільму «Розум і почуття».

Визнання здобули фільми ще одного британця – Майка Лі (н. 1943). Його фільми нагороджували на МКФ ще з 1988 року, але справжнім тріумфом став фільм «Таємниці і брехня» (1996, «Золота пальмова гілка», номінація на «Оскар»). І хоча ця картина не здобула жодного «Оскара», Бренда Блетін все-таки була удостоєна премії BAFTA за емоційне виконання головної ролі, а Майк Лі одержав нагороду за кращий оригінальний сценарій і кращий британський фільм. Як і раніше, Лі взаємодіяв з акторами в процесі доопрацювання сценарію, спонукаючи їх до імпровізації, настроюючи на своїх персонажів. Такий підхід сприяв створенню сцени, що найбільше запам’ятовується, коли Сінтія (Блетін) сидить у кафе з Гортензією (Меріанн Жан-Баптист), своєю донькою, яку вона віддала на удочеріння, навіть не усвідомлюючи, що та належить до змішаної раси. Знята з першого заходу, ця сцена вражає напругою емоцій і болем героїні Блетін; спершу вона виявляє ввічливу холодність, яка поступово переростає в істерику і сором у міру того, як вона згадує той день, коли завагітніла. Суміш чорного гумору з неймовірною печаллю характерна для режисерського стилю Майка Лі й акторського таланту Блетін. Вони обоє тонко підмічають особливості людської поведінки і є прихильниками соціального реалізму. Фільм, показуючи сучасну Великобританію у спробі охопити багатонаціональне населення, яке розростається, інноваційний у плані вивчення расових бар’єрів і стереотипів.

Фільм «Таємниці і брехня» з його привабливим і водночас непривабливим світом міської культури 1990-х років робить акцент на стосунках членів однієї сім’ї, водночас розкриваючи портрети інших пар і родин. Лі вводить у фільм брата Сінтії Моріса (Тімоті Сполл), фотографа, і глядач опиняється прямо під прицілом його об’єктива для портретних фотосесій. В результаті глядач спостерігає цілу серію віньєток, на яких герої неусвідомлено розкривають свої родинні таємниці та емоції.

Після «Кар’єристок» (1997) було номіновано на «Оскар» історичну драму «Гармидер» (1999) про оперу «Мікадо» Гілберта і Саллівана («Оскар» за декорації). 2002 року режисер зняв «Все або нічого», а 2004-го – фільм «Віра Дрейк», дія якого розгортається в 1950-ті й торкається теми абортів.

З початком ХХІ століття було організовано Раду фільмів Великобританії для розширення національної кіноіндустрії, підтримки кінотовариств, незалежних кінематографічних заходів і кінофестивалів. У 2000-х британське кіно знову зібрало щедрий урожай нагород. Режисер Денні Бойл (н. 1956) посягнув на боллівудську територію, знявши «Мільйонера з нетрів» (2008), удостоєного восьми «Оскарів», в тому числі за кращий фільм. На небосхилі з’явилась нова зірка – Стівен Долдрі (н. 1961) з його картиною «Біллі Елліот» (2000), добродушною драмою про хлопчика з шахтарського селища, який бере уроки танців. Фільм мав схвальні відгуки за кордоном і привернув увагу Голлівуду.

Британське суспільство і соціальні аспекти послужили об’єктом вивчення Павла Павліковського в його гірко-солодкій історії любові підлітків «Моє літо любові» (2004). Цей, другий в біографії режисера, фільм став чимось абсолютно новим у британській кіноіндустрії. Фільм – це яскрава, насичена адаптація роману Хелен Кросс; сюжет розгортається в графстві Йоркшир і оповідає про двох 15-річних дівчаток-підлітків з різних соціальних класів, які разом проводять літо, сповнене небезпечної пристрасті. Кінострічка відображає прагнення режисера до інтернаціоналізму і стирання забобонів британського кіно – літературних, романтичних, соціально-реалістичних – на самому початку ХХІ століття.

Павліковський використовує експресивні операторські методи і насичену кольорову палітру свого польського колеги Райзарда Лєнчевські, аби підкреслити контраст між природним середовищем та штучним оточенням Західного Йоркшира в містечку Хебден Брідж, де знайомляться школярка Мона (Наталі Пресс), яка любить помріяти, і «майже сирота» Темсін (Емілі Блант). Вибір режисера на користь маловідомих акторів обернувся десятимісячними пошуками, в результаті яких Наталі Пресс було обрано на роль безхитрісної Мони, а Емілі Блант – на роль зарозумілої, задерикуватої Темсін. Малобюджетні зйомки відбувалися послідовно, іноді з незначним монтажем. Павліковський органічно поєднує у своєму фільмі чуттєвість, реалістичність деталей і ліричний політ фантазії, не кажучи вже про релігійний і психологічний символізм, моменти жартівливого жаху на обличчях і непідробного почуття страху.

Зовсім інакше драму британського суспільства відображено в «Королеві» (2006) Стівена Фрірза – фільмі про смерть принцеси Діани, дія якого розгортається у Франції. Хелен Міррен одержала «Оскара» як краща актриса за переконливо виконану роль королеви Єлизавети ІІ.

Британська кіноіндустрія отримує максимальні експортні надходження, які перевищують 1,3 млрд фунтів стерлінгів, за права на фільми і виробничі послуги. 2009 року британські фільми становлять 17% від національного прокату і 7% за кордоном. 2010 року британський уряд розпускає Раду фільмів Великобританії. Рада виділила кошти на випуск 900 фільмів, в тому числі на «Останнього короля Шотландії» і «Відданого садівника».


Корисні статті для Вас:
 
Мей Вест – кінодіва-бунтарка2017-11-11
 
Лист Міністру культури і відповідь Міністерства2018-01-01
 
Біографія як видовище2018-01-01
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2013:#1

                        © copyright 2019