Розмовляла О.Бабій Перейти до переліку статей номеру 2013:#2
Донатас Баніоніс:"Я вже в тому віці, коли приймаєш усі закони життя


Фільми за участю Донатаса Баніоніса – «Ніхто не хотів помирати», «Мертвий сезон», «Соляріс» – належать до золотого фонду світового кіно. Сьогодні почесний громадянин міста Паневежиса, заслужений пенсіонер Донатас Баніоніс зрідка знімається у кіно, пише мемуари і ділиться спогадами…

– Коли шукала ваш будинок, то тільки деякі люди, які знали польську мову, допомогли мені знайти дорогу до вас.

– Назва моєї вулиці Львівська.

– Дуже цікавий зв’язок з Україною.

– На цьому місці проходила стежка. Звели будинок, і ми в ньому оселилися. Ніхто не відає, чому стежка називалася Львівською, але вона стала назвою нашої вулиці.

– За першою спеціальністю ви кераміст. Чому ж усе-таки стали актором? З якої родини походите?

– Мій батько був кравцем. Був творчою людиною і мріяв розбагатіти. Якось поїхав шукати щастя до Бразилії. У цей час наша родина мешкала в Каунасі, там я народився, там залишився з сестрою і мамою чекати, коли нас тато забере до себе. Батько був членом комуністичної партії. І там, у Бразилії, продовжував займатися політикою, неодноразово сидів у в’язницях. У 1930-му до влади прийшли «праві», батька заарештували і депортували назад до Литви. Він повернувся, а ми до Бразилії так і не потрапили, я цьому був радий. Та за ті два роки, що батька з нами не було, мама знайшла собі іншого чоловіка, і ми жили з вітчимом. Батьки розлучилися і поділили між собою дітей: сестру забрала мама, а мене батько. Тоді мені виповнилося сім. У школі з першого класу був першим учнем. І якщо отримував не «п’ятірку», то гірко плакав, але траплялося таке рідко. Після школи мої знання дозволяли йти до гімназії, однак батько вважав, що я маю стати ремісником – ми були бідні, а в гімназії потрібно було платити. За вступ до престижного училища теж, а на кераміку ні – туди ніхто не йшов. І там я був першим учнем. Готувався до занять старанно, і не лише до загальноосвітніх предметів, а й до «горщиків». Одного разу вчитель писав на дошці формулу і помилився. Я голосно зробив йому зауваження. Він суворо поглянув на мене, а наступного дня викликав до дошки і поставив «четвірку». Я здивувався: за що? А він мені сказав: «Наступного разу будеш мовчати». І я зрозумів, що не можна було при всьому класі робити йому зауваження. Потім він усе ж поставив «п’ятірку».

Скільки себе пам’ятаю, було бажання грати в театрі. У молодших класах ходив у шкільний драмгурток. У 1939-му, коли закінчував училище, в Литві стався політичний переворот. Тоді з Парижа повернувся Юозас Мільтініс. На основі аматорського театрального гуртка при Палаці робітничої молоді він створив самодіяльний театр. Я прийшов туди проситися. Мені було лише 15, то я сказав, що 17, але мене не взяли. За рік театр переїхав до Паневежиса і став професійним. Перша прем’єра відбулась у березні 1940-го, а в травні виставу привезли до Каунаса. Мій друг Бледіс представив мене керівникові театру і розповів про моє бажання. І Мільтініс сказав: «Добре, приїдеш до Паневежиса, і ми тебе візьмемо». Коли я це почув, навіть не пішов складати випускні іспити в училищі, поїхав з театром, і вже з 1 червня був зарахований до трупи як актор-кандидат. В мене не було акторської освіти, але рекомендація Бледіса зіграла свою роль. Перша моя вистава мала назву «Поросль» Бінкіса, про вчителів та учнів. Мільтініс дав мені роль школяра Ясіса, і я її добре зіграв. Уявляєте – вже восени 1941-го я грав головну роль! І ось іду вулицями Паневежиса, а дівчата-гімназистки на мене дивляться із захопленням і шепочуть: «Дивися, це ж Ясіс!» Я дуже пишався собою. Потім вирішив, що потрібно вчитися далі, і вступив до вечірньої гімназії для дорослих, де теж вчився на відмінно. Далі вчився музиці у приватного вчителя з фортепіано. Але, окрім піаніно, опанував акордеон, і незабаром мене запросили акомпанувати в джаз-бенді. Я там грав після репетицій у театрі, – і так заробляв на життя. У суботу та неділю в Клубі залізничників були танці, і я грав в оркестрі на піаніно. Був працьовитим, після вистави повертався в театр і просив сторожа відкрити залу. На сцені стояло піаніно, і я всю ніч розбирав ноти і відпрацьовував техніку гри, репетирував.

Ось так я жив – удень ​​репетиції в театрі, ввечері – школа для дорослих, а вночі – гра на піаніно. Я не пам’ятаю, чи спав взагалі у ті роки. Потім вступив до консерваторії на заочне режисерське відділення і закінчив його за два роки. Хоча моє навчання там потрібно було приховувати від Мільтініса, він би не зрозумів – навіщо акторові його театру потрібен диплом режисера? Тому вчився потай, про диплом теж нікому не сказав. Пізніше як режисер ставив у самодіяльних колективах. Я взагалі трудоголік. Наприклад, у фільм «Ніхто не хотів помирати» Жалакявічюс запросив мене на епізодичну роль, а в результаті я зіграв майже головного героя. Я подобався йому як актор, режисер все додавав і додавав сцени зі мною, створював нові сюжетні ситуації і конфлікти. Потім, на кінофестивалі в Карлових Варах, я отримав приз за кращу головну роль, нагороди на інших фестивалях.

– За Радянського Союзу фільм «Ніхто не хотів помирати» був популярний. Сьогодні, якщо запитати когось про литовське кіно, то в першу чергу його згадають. Фільм порушував болючу тему, як і наш український фільм «Білий птах з чорною ознакою» Іллєнка, як і польський фільм «Попіл і діамант» Анджея Вайди – наші країни мали схожі історичні ситуації. Скажіть, яке сьогодні ставлення в Литві до цього фільму? Адже це не просто класика кіно, у картині зіграла ціла плеяда блискучих акторів.

– Ставлення як до класики. Навіть ті, хто не визнає литовське кіно чимось цікавим, вважають «Ніхто не хотів помирати» вершиною мистецтва. Фільм виявився кращим, ніж будь-хто очікував. У ньому грали Регімантас Адомайтіс, Юозас Будрайтіс, Вія Артмане. Я там грав, як відчував серцем. Може, тому, що йшлося про часи, які я пережив, моя молодість випала на пору політичних переворотів, «лісових братів». Хочеться подякувати оператору Йонасу Гріцюсу, його робота допомогла фільму стати незабутнім. Я розповім, як відбувався процес зйомок: увечері ми з Вією Артмане вчили текст, кожен свої фрази, а вранці виходили на знімальний майданчик репетирувати сцену цілком. Це був мій четвертий серйозний фільм, Гріцюс казав: «Грайте, я подивлюся». Ми граємо, точніше, не граємо, а живемо життям своїх героїв, і нам усе одно – знімає камера чи ні. Коли закінчували, Гріцюс підходив і говорив: «Добре, я все зрозумів, значить так: ви стоїте тут, світло – тут, я – тут», тобто він пристосовувався до нас. У попередніх фільмах усе було навпаки. І ти мав грати не так, як зручно тобі, а як потрібно оператору. І сцена перезнімалася через те, що я випадково затулив дерево, яке мало бути в кадрі. А Гріцюс був першим оператором у моїй практиці, який ішов за акторами. Потім він знімав «Короля Ліра» Григорія Козинцева, де я теж брав участь. У мене про Гріцюса збереглися найкращі спогади. До речі, мені і Мільтінісу часто докоряли, що ми не граємо, а живемо на сцені, що справжній актор має пам’ятати, як нахилити голову, як поставити ногу, як взяти правильну інтонацію.

Було важко привчати людей до нового стилю. Навіть театрознавці говорили: «Я повинен бачити твою гру, а не твоє життя», вважали, що я промовляю текст, як проста людина, а не як актор. Пам’ятаю Паневежиський театр на гастролях у Каунасі в 1941-му з радянською п’єсою про прикордонників. Я сидів у останньому ряду, а білетерки обурювалися: «Хіба це театр? Я повинна бачити, що це театральна вистава, а це невідомо що!» Але основою нашої гри були правдиві переживання, цьому Мільтініс навчився у великих майстрів Франції – Шарля Дюллена, Мадлен Рено, Вілляра. Він зустрічався в Парижі з Михайлом Чеховим, а той перейняв цей метод від Станіславського. У МХАТі вже грали по-новому. Я бачив легендарні «Три сестри» в геніальному складі: Степанова, Тарасова, Єланська – вони жили на сцені.

– А чи не забирає сили таке проживання ролі на сцені? Ви жили на сцені життям іншої людини, чи не відчували фізичну та емоційну виснаженість, пригніченість?

– Що ви, навпаки – гра на сцені наповнює мене внутрішньою силою, життям, приносить задоволення. Після вистави відчуваєш насолоду, здається, що зробив щось хороше.

– Ви працювали з відомими режисерами. Серед них Вітаутас Жалакявічюс, Сава Куліш, Андрій Тарковський. Як з ними працювалося?

– З ними не було складно. Була інша проблема: з режисерами, які вимагали від мене гри, я прикидався, позував, і ось така робота дратувала. А ті, яких ви назвали, приймали мою манеру, і після зйомок я відчував спокій і задоволення. Уперше я почув схвалення своєї гри у фільмі «Ніхто не хотів помирати». Коли пролунала команда «Стоп! Знято!», я почув, як робітники за знімальним майданчиком аплодували. Їхнє схвалення означало, що мені вдалося щиро передати людські почуття. Тоді я зрозумів, що це моя професія.

– У Києві час від часу відбуваються ретроспективи, присвячені Андрію Тарковському. Розкажіть, як ви з ним познайомилися? Як вам працювалося в «Солярісі»?

– Його «Іванове дитинство» справило велике враження і викликало суперечливі почуття. Уявіть, якою несподі- ванкою виявилося запрошення на проби його фільму. Ми не були знайомі. Досі не знаю, чи пробував він на цю роль інших акторів. На пробах мене вразило, що його сприйняття акторського перевтілення повністю збігається з моїм, він вимагав грати від чистого серця, а не за театральними канонами. На той час Тарковський уже зняв «Андрія Рубльова», але фільм заборонили. А я дуже хотів подивитися. І він сказав: «Добре, я дам фільм, а ти йди в залу, де ми переглядаємо матеріали, закрийся і нікого не пускай, а то нас покарають. А я попрошу кіномеханіка, щоб він показав фільм». Я дивився, коли стукали в двері, відповідав, що працюю над відзнятими сценами, і просив не заважати. Так я побачив «Андрія Рубльова». Враження було приголомшливе. І ще вразило, що влада заборонила цей геніальний фільм. В ньому актори на екрані були сповнені емоцій, вони жили, це не була «театральщина». У фільмі неймовірно передана сила мистецтва – Рубльов писав свою знамениту «Трійцю», незважаючи на жахи того часу. Це був погляд Тарковського на мистецтво, він показав, що потрібна не політика, а душа, яка розкриває красу людської місії. І ще на пробах я зрозумів, що зніматися нам буде важко – це не штампований кінематограф. Тут потрібно думати, як природно передати потрібний стан. Працювати над «Солярісом» було нелегко, я не знав, як повинна поводитися людина в ситуаціях, які переживав мій герой. Наталя Бондарчук розуміла це краще за мене.

– Фінальна сцена картини, коли Кріс повертається додому і стає на коліна перед батьком, а потім камера від’їжджає, і ми бачимо всю сцену ніби з космосу, – надзвичайно зворушлива. Батька Кріса грав чудовий український актор Микола Гринько. Які були стосунки з ним на майданчику? Чи спілкувалися після фільму?

– На жаль, я з ним мало спілкувався. Можливо, через різницю у віці або через різні життєві обставини. Але я його дуже цінував і ціную як чудового актора. А згадану сцену я побачив уже на екрані. Під час зйомок зробив усе, як сказав Тарковський. І потім, коли побачив її на екрані, подумав: «О господи! Ця сцена прекрасна!» Згадую один випадок, який стався зі мною. Наш театр поїхав на екскурсію до Ленінграда, подивитися на царське місто. В Ермітажі ходимо із зали до зали, розглядаємо картини. І раптом на сходах бачу «Повернення блудного сина» Рембрандта. Я прикипів до неї і не міг далі ступити й кроку. Сам не розумію, чому не можу відвести від неї очей. Скільки часу минуло, а я й досі пам’ятаю картину, яка затьмарила для мене всі інші. Таке враження було і після фінальної сцени «Соляріса». Це мистецтво найвищого рівня. Як Тарковський увів картину «Трійця» у фільм про Рубльова, так і Рембрандта у «Соляріс». (Репродукція її висить у кімнаті Баніоніса. – Прим. автора.)

– Тарковського вважають містичним режисером, у нього в фільмах багато закодованих символів, особливо в «Сталкері», «Солярісі». Чи відчували ви цю містику, спілкуючись з ним?

– З ним самим – ні. Але читаючи його сценарії, дивлячись фільми, відчував у них відображення світового мистецтва, як воно переходить з покоління в покоління, як розвиває душу. Він розумів суть мистецтва і бачив крізь нього зв’язок часів. Як ікона «Трійця», як «Повернення блудного сина» – ці твори пройшли крізь століття. На жаль, 90% художників створює те, що модно, і лише 10% – те, що житиме вічно. Тарковський з тих, хто створює вічні твори. В кожному фільмі він показував, що людина була такою самою і тисячоліття тому, життя повторюється, існують вічні проблеми і вічні питання. Всі великі художники приходили до цієї істини.

– Ви блискуче говорите російською. Чи говорите ще з кимось цією мовою?

– Ні, не говорю, якщо не вимагають обставини. Її я вивчив в далекі часи юності, бо хотів прочитати «Братів Карамазових». А в литовському перекладі Достоєвського не було. Мені дістали книгу російською, видану ще в царські часи. Я взяв роман і словник і почав по одному слову розбирати текст. Так зі словником прочитав увесь роман, а під кінець зрозумів, що можу говорити російською. І коли в Литву прийшли радянські війська, став перекладачем між радянськими солдатами і литовцями, а також перекладав для знайомих.

– Ви знімалися за кордоном, грали видатних митців – Бетховена, Гойю. Як вам працювалося в Німеччині, які труднощі були в тому, щоб передати велич таких постатей?

– Наскільки вдалося передати велич цих майстрів, нехай судять глядачі. Комусь сподобалося, а комусь, можливо, й ні. Пам’ятаю, на черговий Московський міжнародний кінофестиваль я приїхав із фільмом «Гойя, або Важкий шлях пізнання». То одній молодій московській актрисі не сподобалася моя роль. Тож смаки бувають різні.

– Ваш син Раймундас – режисер, він приїжджав два роки тому до Києва зі своїм фільмом. Тоді у нас відбувався фестиваль «Литовське кіно 1990–2010», ми подивилися «Вир» Гітіса Лукшаса, «Діти з готелю “Америка”» Раймундаса Баніоніса. Яке кіно знімає ваш син сьогодні? Знаю, що в одному з його телевізійних фільмів дебютував як актор Шарунас Бартас – режисер, якого сьогодні знає весь світ.

– Я не в курсі, які тепер у мого сина плани в кіно, але в Каунасі він ставить спектаклі в театрі. Недавно поставив п’єсу «Склянка води», їхній варіант п’єси називається «Причина і наслідок». А нині під Шяуляєм у селі знімає серіал, він іноді робить серіали заради грошей. Бо заробляти теж треба.

– А що в литовському кіно? Ми бачили декілька фільмів, знятих за останні 10 років – «Свобода» Шарунаса Бартаса, «Вир» Гітіса Лукшаса. Що б ви могли сказати про них?

– Не хочу робити аналіз сучасного литовського кіно. Кіно сьогодні прагне здивувати не так ідеями, як формою. Бартас із формалістів. Вони мене не запрошують у своє кіно, і слава Богу, бо я не зміг би робити усілякі фокуси. Дивишся їхні фільми і не розумієш, де ж жива людина. Вони вважають це мистецтвом. Це дурниці. Форма сама по собі не може бути мистецтвом. А для них важливіше здивувати глядача винахідливою формою, ніж розкрити суть. Кожен стиль має право на існування, але я його не сприймаю.

– У нас порівняно недавно йшов дуже популярний детективний серіал, знятий за циклом романів Рекса Стаута «Ніро Вульф і Арчі Гудвін», де ви знімалися з Сергієм Жигуновим. Розкажіть, як вас запросили?

– І що, я там знімався? (Усміхається.) Для мене цей серіал начебто й не існує, порожнє місце. Хоча я там грав одну з головних ролей, для мене це прохідна роль. Вона мене не зачепила. У ній не було особливого художнього сенсу, вона не розкривала людської суті. Я сам іноді замислююся – а що я взагалі там робив?

– Ви пишете мемуари, видали книги. Чому вирішили написати мемуари?

– То було замовлення з видавництва. Я погодився, але «писав» не рукою, а голосом: наговорював текст помічниці. Видавництво вирішило, що мої мемуари принесуть їм добрий заробіток. Але ідея мені сподобалася, писав із задоволенням. Була видана литовська версія, а за 2–3 роки її переклали російською. У російській ми дещо виправили, мемуари редагували в литовському видавництві, і я не був згоден з деякими речами, тож попросив, щоб написали так, як хотів я, а не редактори. До російського варіанту у мене вже не було претензій. Це стосувалося литовських політичних подій. У деяких випадках мені довелося тоді промовчати, в деяких – сказати неправду. А в російській версії все правдиво, мені здається, що так краще з точки зору політики.

– В сучасній Литві вас цінують, знають? Вас обрали почесним громадянином Паневежиса. Чи впізнають вас на вулиці? Які у вас стосунки з нинішньою владою?

– Так, мені присвоїли звання Почесного громадянина міста Паневежиса, я був обраний депутатом. Але я далекий від політики, не займаю жодної посади. Мене це не цікавить.

– А чи не кличуть вас партії? У нас різних популярних особистостей, відомих акторів запрошують ті чи інші політичної сили.

– Мені 88, майже все моє покоління вже відійшло. Нове прагне все переробити. Відкрийте сьогоднішню газету, там велика стаття про наш знаменитий театр, називається «Для Мільтініса – смертний вирок». Пишуть, що театр треба розпустити, бо він уже не має нічого спільного з тим, який організував Мільтініс. Я давно не був у театрі, не можу судити, чи мають вони рацію, я лише читаю, що написано. Мене це засмутило. Уже немає жодної людини нашого покоління, немає такого керівника, як Мільтініс. Якби він був живий, сьогодні не прийняв би жодного молодого актора з іншого театру, який би псував наш стиль і наш мікроклімат своєю поведінкою. А нині в театрі половина акторів з інших театрів. Звідси й конфлікти. Сьогодні молоді актори без проблем переходять з одного театру до іншого, і єдине, чого вони шукають, – це великі заробітки. Але – то життя. Діє природний закон: після досягнення вершини розвитку настає падіння. Всі актори, які були зірками, або померли, або забуті. Я не засмучуюсь, я в тому віці, коли приймаєш усі закони життя. З мого покоління акторів ще живі актриси, наприклад, Еугенія Шулгайте. З ними я іноді зустрічаюсь. З акторів нашого покоління майже нікого вже не залишилось.

– Я бажаю вам довгих і щасливих років життя, багато радості. Спасибі за прекрасну бесіду, я отримала море задоволення.

– Я сам вражений. Дуже дивно, але я давно так добре ні з ким не розмовляв, а у вас є те, що рідко зустрінеш, – ви допитлива.

8 червня 2012. Вільнюс, Литва

Авторка висловлює подяку Раймундасу Баніонісу за надані архівні матеріали


Корисні статті для Вас:
 
Мей Вест – кінодіва-бунтарка2017-11-11
 
Лист Міністру культури і відповідь Міністерства2018-01-01
 
Біографія як видовище2018-01-01
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2013:#2

                        © copyright 2019