Бесіду веде Г.Цимбал Перейти до переліку статей номеру 2013:#3
Наталя Доля:"Я б не відмовилась від жодної чеховської ролі"


Народна артистка України Наталя Доля з тих, кого не побачиш на бомондних вечірках, вона не викладає кожен крок свого життя в інтернетівські чати, зайвий раз нагадуючи про себе. Вона зовсім з іншого світу – світу самовіданних служителів мистецтва. Ось уже 18 років працює в одному колективі – Національному театрі російської драми ім. Лесі Українки, є його провідною актрисою, кожна роль якої заслуговує на окремий театрознавчий аналіз. Недаремно художній керівник театру Михайло Резнікович якось написав: «У цієї актриси є розуміння, що поганий і середній актор грає сюжет, а хороший – долю». І справді, до характеристики цієї актриси з повним правом можна застосувати гру слів: «Доля грає долю». Цю її особливість видає кіноекран, за яким не заховаєшся. То й зрозуміло, що українські режисери, які мають можливість сьогодні знімати, запрошують її: Сергій Маслобойщиков – у «Шум вітру», Анатолій Матешко –в «День народження Буржуя-2» і «Міф про ідеального чоловіка», Андрій Дончик – в «Украдене щастя» і «Жагу екстриму», Ахтем Сейтаблаєв – у «Осінні турботи», Анатолій Григор’єв – у «Останню роль Рити».

– Наталю, пам’ятаєте свої відчуття, коли вам сказали, що гратимете на такій сцені і з такими майстрами, як у театрі Лесі Українки?

– Коли вступала до інституту, мені було 16 років і уявлення про цю професію я ще не мала, лише з телевізора та кіно. І коли його закінчувала, то, мабуть, ще не усвідомила усю важливість цієї події. Хоча вже на початку четвертого курсу була переконана: хочу працювати лише в театрі Лесі Українки.

– Можливо, тому що звідти був ваш педагог Микола Миколайович Рушковский?

– Можливо. А ще на останньому курсі інституту на зимові канікули я поїхала в Санкт-Петербург, щоб подивитися вистави, і, закохавшись у це місто, зрозуміла, якби не залишилася в театрі Лесі Українки, то, напевно, намагалася б потрапити в якийсь пітерський театр. Одне слово, з театром мені поталанило.

– А що спричинилося до цього?

– Вистава «Школа скандалу» Шерідана, яка тоді в театрі вже була майже готова до випуску. Та відбулися якісь перестановки, і мені, студентці, дали спробувати роль Марії. Як правило, в театр просто так не беруть – завжди на якусь роль. Пам’ятаю репетиції і свій перший вихід на сцену. Я так хвилювалася, що, здається, збила усі манекени, які там стояли. Вже на перших репетиціх до мене підійшов Анатолій Федорович Пазенко і запитав: «Тобі тут подобається?» – «Дуже!» Якось після репетиції він показував мені залаштунки сцени, і раптом я знайшла гвіздок. «Бережи його», – сказав Анатолій Федорович. І досі цей гвіздок у мене.

– Один із культових спектаклів театру – «Насмішкувате моє щастя», про Чехова та його близьких людей. Вас ввели у другу постановку на роль Ліки Мізинової, котру раніше грала Ада Роговцева. Як ви почувалися серед таких метрів, як Рушковський, Єзепов, Кадочникова?

– Прийшовши в театр, я взяла для перегляду в літературній частині усі вистави, які на той момент були записані на плівку. І серед них – «Насмішкувате моє щастя». Побачила молодих, красивих, шалено талановитих акторів – і закохалася в цей спектакль. І потім, коли його почали відновлювати, звичайно ж, поруч з ними я почувалася ученицею. Віддаю належне усім цим акторам і постановнику Михайлу Юрійовичу Резніковичу, які дбайливо мене туди вводили. Таких вистав у моєму житті небагато, тож ціную її як ніяку іншу.

– Спектакль «У полоні пристрасті» (за «Камінним господарем» Лесі Українки), де ви граєте Донну Анну, витримав п’ять постановок. В іншій виставі – «Заповіт цнотливого бабія» сучасного українського драматурга Анатолія Крима – у вас була ще одна Донна Анна. І там ви знову зустрілися зі своїм учителем Миколою Рушковським. Як воно – грати в одній виставі з учителем?

– Чудово і дуже відповідально. Разом ми зустрічалися у двох спектаклях Театральної майстерні «Сузір’я». Коли граю з такими метрами, то бачу, як вони ставляться до професії, готуються до вистави, репетирують. Ми, звичайно, не можемо навчитися грати або думати, як вони. Ми лише можемо оцінити їхнє ставлення до професії. Такі люди, як Микола Миколайович, безумовно є в кожній професії – своєрідні «кити», на яких все у світі і тримається.

– А є різниця між чоловічою і жіночою режисурою?

– Той же Михайло Юрійович для мене унікальний тим, що з найперших репетицій усіх закохує в п’єсу. Пам’ятаю, як репетиції «Камінного господаря» відбувалися на гастролях у Криму. Як він розповідав історію Дон Жуана і Донни Анни! У мене в голові й досі ця картина. Це так образно, що відчуваєш густоту повітря, спеку, в’язке повітря, що липне до шкіри. І від усього цього в тобі щось відбувається. Він закохує і «уприскує» в тебе «кров» – і хочеться це спробувати. І обсяг завдань настільки великий, що тобі надовго вистачить.

А ось одну з останіх прем’єр – «Жінки. Фрагмент. Скандал без антракту» за п’єсою Олександра Марданя – ставила Ірина Михайлівна Дука, яка й сама грала одну з ролей. Вона принесла нам відеозйомки інших вистав за цією п’єсою, які здавалися трохи попсовими. А Дука любить психологізм, постійно щось «дістає» і «розгадує». Але мені було непросто, бо Ірина Михайлівна мене «ламала» (таких ролей у мене ще не було). Мої – драматичні, трагедійні, а тут – авантюристка. Вона мені говорила: «Наташо, тут має бути кураж! Ти повинна одержувати задоволення від того, що ти негідниця. У тебе все виправдано і на всі вчинки є причина». І, допомогаючи знайти потрібний образ журналістки, вона запропонувала: «Подивися інтерв’ю «Тіна Канделакі і Познер». Ну, а Катю Осадчу я й сама бачила… Ірина Михайлівна – чудова актриса, і коли щось показувала, нам з Лідією Яремчук було і смішно, й сумно. І вийшло таке тріо.

– Ви класична чеховська героїня. Та лише нещодавно у вас з’явився перший чеховський спектакль – «Вишневий сад». А яких ще чеховських героїнь хотілося б зіграти?

– Я б не відмовилась від жодної чеховської ролі. Цікаво зіграти Машу в «Трьох сестрах». Відчуваю: це мій час і моя територія. Хоча, коли починаєш працювати над виставою, можеш про себе чогось і не знати. Тому раптом відкривається, що ти можеш бути не з цього часу, навіть зовсім інакше думати, і конфлікти у тебе можуть бути інакші. А буває, що матеріал ніби абсолютно відсторонений, а згодом раптом розумієш, що це тобі близьке. Сьогодні, граючи виставу «Вишневий сад», ми, як правило, дивимося всі сцени, і за кулісами, зустрічаючись одне з одним, часто жартуємо: «Дякуємо Антону Павловичу!». Бо наша зустріч з автором щасливо відбувається, попри те, що в самій п’єсі мало щасливого.

– У «Вишневому саду», а також у «Доходному місці» постановником був запрошений відомий режисер Аркадій Кац. Як із ним працювалося?

– У глибину образу він не копає. Ми лише в цілому обговорювали якісь вчинки героїв й одразу починали за них братися вже на сцені. У Каца ніби так: «Не я до вас йду, а ви до мене. Пропонуйте щось». Він закликав: «Ну, давайте безвідповідально». І ось із цього «безвідповідального», коли актори розслаблялися, все і йшло. І актори з цікавістю приймали ці умови гри. Насправді у хороших авторів усе написано, закладено всі напрями думок. У них немовби немає дна. І коли ти зустрічаєшся з Гольдоні, Чеховим чи Островським, тобі неймовірно хочеться досягти цього дна.

– Чи справді спектакль з часом змінюється?

– Навіть не уявляєте до якої міри! Вже майже через десять показів. Ніби щось клацає, перемикається якийсь тумблер. Із часом, особливо в класиці, в акторів вивільняються якісь інші енергії. Починаються інші теми. Поставлені на початку завдання ми освоїли, виросли з них, і хочеться вже інших. Наприклад, спектакль «Камінний господар» став динамічнішим, грається хвилин на 15 швидше. Ми в ньому виходимо вже більше десяти років. Уявляєте? За цей час і я, і моя партнерка Оля Кульчицька народили дітей. І після цього в житті, в професії і в мені самій усе звучить інакше. Я стала м’якшою і не такою категоричною, як раніше. І коли мене запрошують на різні телешоу, я не можу йти туди і когось засуджувати, розуміючи, що на все є своя причина. Хоча, звісно, не зникає категоричність, коли йдеться про наше телебачення і той несмак, який воно нав’язує… Так, щось у мені змінилося, й усі мої спектаклі зазвучали інакше. Мені самій цікаво було грати після перерви.

– А довга була перерва?

– Ні, просто 2006-й рік був дуже насиченим. У листопаді я народила сина, а вже в січні грала «Насмішкувате моє щастя». Я свідомо йшла на те, аби якнайшвидше знову опинитися на сцені, адже, щоб вистава жила, її необхідно постійно грати.

– Мабуть, за виставу, особливо коли ти весь час на сцені, витрачається багато власної енергії?

– Спектакль зазвичай вимагає віддачі сил, та в цьому сенсі більш витратна навіть не сама вистава, а підготовка до неї. Чимало сил і енергії витрачається під час репетиції, бо необхідно «зібрати» образ.

– Ваша перша роль у фільмі «Геть сором!» за оповіданням Миколи Хвильового, здається, з’явилася навіть раніше, ніж театр?

– Так, на другому курсі. Я віднесла фотографії на кіностудію ім. Довженка (тоді їх там ще збирали), навіть не сподіваючись на якийсь результат. І коли мене запросили на зустріч із режисером фільму Олександром Муратовим, злякалася: «Я ж нічого ще не вмію. Нічого не розумію, не знаю». І тоді наш педагог зі сценічної мови Євдокія Олексіївна Герасимова сказала: «Ніколи не відмовляйся від кіно. Спробуй. З інститутом усе владнається». Так і сталося.

– Фільм «Украдене щастя» режисера Андрія Дончика – сучасний варіант однойменної п’єси Івана Франка – ваша найвідоміша картина, де чотири повнометражні серії. Як театр вас відпустив на такий період зйомок, враховуючи, що ви граєте переважно одним складом?

– Так, цей фільм на сьогодні один із моїх головних. Щодо сумісництва, то в театрі я завжди попередньо озвучую свої кіноплани. А знімальний процес на цьому фільмі був попередньо чітко розпланований. Коли треба було їхати, мої вистави не ставили в репертуар. А знімали швидко – близько двох тижнів. Перша ж сцена, з якої почалася робота, коли моя героїня Анна падала з мосту, була в лютому – два знімальні дні в Яремчі.

– Ви знімалися у фільмах українського актора Ахтема Сейтаблаєва «Осінні турботи» та «Осінні квіти». Наскільки комфортно працювалося з ним на знімальному майданчику?

– Ахтем – чудовий театральний актор і знає все про причинно-наслідкові зв’язки в професії. Він добре пояснює і з усіх боків «закриває» актора, тому з ним надзвичайно приємно працювати, і, на мій погляд, фільми вийшли непогані.

– Від багатьох українських акторів чула прикре нарікання на те, що головні ролі в фільмах, які сьогодні знімаються в Україні, грають російські актори, яким і більший гонорар платять. А як ви розцінюєте цю ситуацію?

– З одного боку, вона виключно комерційна: коли фільми знімають на російські гроші, то, зрозуміло, намагаються насамперед задіяти й своїх акторів. Інший бік – коли продюсерам потрібні медійні обличчя. Ось те ключове слово, чому нам усім прикро. На жаль, у нас у мистецтві з’явилися люди ніби з тимчасовим ставленням – приходять, використовують і зникають. У театрі є таке неписане правило: необхідно виховувати покоління. Те ж саме необхідно будь-де. А в нас сьогодні ніхто ці покоління не виховує. Ті ж «Танці із зірками» чи «Пісні із зірками» швидко закінчуються – через два-три ефіри. А чому, знімаючи кіно, не беруть молодих українських акторів? Зробіть з них зірок! Дайте їм шанс – й у вас буде покоління, на яке почнуть ходити українські глядачі. У тій же Росії зірок виховують і культивують. У нас – ні, бо простіше «купити» зірку, та навіть не зірку, а ту ж студентку, лише російську, котра після цього фільму стане медійним обличчям.

– А гастролі любите?

– Раніше театр їздив на гастролі досить часто, і наші вистави завжди мали успіх. Вони переважно психологічні, а закордонні глядачі вже скучили за такими. Коли я прийшла в театр, ми одразу поїхали в Ізраїль, потім у Мюнхен, в Торунь, знову в Мюнхен. І мені здавалося, що так буде завжди. Пам’ятаю тижневий фестиваль у польському Торуні. Кожного дня дивилися дивовижні спектаклі. Я там зрозуміла, як смачно дивитися вистави, не знаючи мови. Коли ти не знаєш точного перекладу, в тебе відкриваються якісь інші «вуха» й інше розуміння. Пам’ятаю, в Мюнхені двічі дивилася виставу «Німеччина – бліда мати». А потім її привезли до Києва, і я на виставі одягнула навушники. Та незабаром їх зняла, зрозумівши, що вони руйнують якусь фантастичну історію. З того часу і фільми люблю дивитися без перекладу.

Лютий, 2013.


Корисні статті для Вас:
 
З.Дехтярьова:"Коли мене хвалили, казала:то не я, а люди зіграли"2012-10-27
 
В.Губа: "З Леонідом Осикою у нас була естетична спорідненість"2012-10-25
 
Анна Димна: "Мій шлях до акторства триває щодня"2012-04-16
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2013:#3

                        © copyright 2019