Леонід Череватенко Перейти до переліку статей номеру 2013:#4
"Goodbye, мудаки!"


Збіг, можливо, дивний, але так уже сталось, як склалося. «Щоденникові записи» Олександра Довженка, що нарешті опубліковані (як нас, принаймні, запевняють) у повному вигляді, наклалися в часі на обговорення скандальних альманахів «Мудаки» і за державний кошт випущеного «Україно, goodbye!» І нам нічого не лишалось іншого, як розглянути в одній статті обидві ці події.

Насамперед зізнаюся, що студіювання Довженкових «Щоденників» – праця вельми цікава і повчальна, тоді як уважно розглядати купу нечистот, нагромаджених в обох кіноальманахах, не дуже кортить. По-перше, кому приємно бабратись у лайні, а по-друге, а що тут аналізувати, коли визначальною ознакою згаданих кіноопусів є їхній самодіяльний рівень, тобто дилетантство. А, може, я помиляюсь, і в їхній потаємній глибині криється щось неординарне, яке змушує принаймні, якщо не відкрити, то замислитись. Що ж, увага на екран.

Поважною ходою йде молода жінка в зимовому – відповідно до сезону – пальто. Назустріч мужчина прямує, також у теплому, як годиться, пальто. Наблизившись до героїні, розчахує раптом своє пальто, під яким немає нічого, крім голого тіла. Це – перша половина фільму.

Друга половина повторює початок фільму. Жінка прямує вулицею, назустріч їй мужчина – теж у зимовому пальто. Наблизившись до нього, жінка спритно й швиденько розкриває своє пальто (мабуть, демонструючи принади власного тіла). Все.

Очевидно, все воно призначається для розмислів та глибокодумних висновків. Тож якими вони будуть?

А от виробничий сюжет, що змальовує трудові будні скромного трудівника крематорію. На жаль, не показано спалювання мерців, але їхню утилізацію продемонстровано з докладністю, яка змушує пригадати повсякденну практику гітлерівських концтаборів. (Я вперше познайомився з тими технологіями, придбавши в книгарні «Дружба» документальний том «СС в действии».) Відважний режисер на досягнутому не зупиняється: він рекламує в деталях подальший процес – попелом щойно спалених трупів герой фільму, відбракувавши кістки більшенькі, підживлює ґрунт, на якому «проізростають» огірочки і помідори. Далі продає «екологічно чистий продукт» на міському ринку, не торгуючись надто за ціну: «Взагалі по двадцять гривень, але як для вас – можна і по дев’ятнадцять... Головне, жодної вам хімії».

А ось на екрані – «Підручник для 8-го класу». Напис уточнюється: «Підручник ДЛЯ МУДАКОВ». Саме так: «общепонятною» мовою. Щоб ніхто, бува, не помилився. Ніхто й не помиляється. На сторінках підручника – портрети класиків української літератури – Івана Франка, Івана Тобілевича, Тараса Шевченка. І кожному з видатних письменників червоним фломастером примальовується чоловічий член, на кшталт отих, що прикрашають громадські туалети. Лише Тарасу Григоровичу – все-таки геніальний поет – присобачили член гігантських, явно неприродних розмірів. А Лесі Українці, зважаючи на її стать, підмалювали не мужеський орган, а вагіну. Дотепно, що не кажи! А сенс який? Сенсу немає, тільки брудний секс.

І все це можна переглянути в кінотеатрах чи в Інтернеті, бо на всю цю похабень видано Агентством з питань кіно дозвільне посвідчення. Ура! Ще одна велика перемога пані Катерини Копилової!

За роки непростої роботи в українському кіно я звик до регулярної заміни кінокерівництва, як і до періодичної зміни його керівних вимог. Іще пам’ятаю, як від нас вимагали вірності сяючим ідеалам КПРС, нещадної боротьби з гідрою націоналізму (звісно, буржуазного й українського), як настійно радили оспівувати ленінську дружбу народів, викорінювати агітацію алкоголізму в кінотворах, своїми словами переказувати інструкцію «о вреде табака». Всього було – страшного і кумедного, жалюгідного і бридкого. Та вперше на моїй пам’яті державним завданням стала свідома, зумисна пропаганда морального розтління, до того у таких широких розмірах і спрямованих передусім на молодь. Висновок напрошується однозначний: то вже – за Євгеном Маланюком – не «раціональна капітуляція», – то вже диверсія, підрив зсередини, тобто національна зрада.

Тим часом треба визнати: ніколи ще за два десятиліття «незалежності» український кінематограф не фінансували так щедро, як останнім часом (кажуть, 170 млн гривень на рік). Тоді постає закономірне питання: кошти відпущено з української скарбниці, але українські фільми – де ж вони? Фільм Михайла Іллєнка – в наявності, але розпочалося фільмування «ТогоХтоПройшовКрізьВогонь» досить давно, ще до приходу п. Катерини Копилової в кабінет очільниці...

Гучні скандали довкола «копродукційних» фільмів (Сергія Лозниці, Олександра Міндадзе тощо) трохи розсекречують безвідмовну схему: гроші начебто виділяються «на спільне виробництво», але на певному етапі вони потрапляють у «бермудський трикутник»... і зникають – не сказав би, що безслідно, адже про стежки нелегального зникнення державних грошей сказано й оприлюднено чимало – інформація давно вже вийшла за межі «вузького кола» (та й сама п. Катерина не робить з цього державної таємниці, радше навпаки).

Отже, самозрозуміло: аби перекрити скандали фінансові, пов’язані із зловживаннями, а по-простому – крадіжками, знадобився публічний бешкет ідеологізований (чи, якщо хочете, ідеологічний) довкола згаданих альманахів («Мудаки» і «Україно, goodbye!»). І мушу зізнатися, що непристойністю, кримінальним хуліганством, відвертим українофобством ці витвори збоченого розуму справді являють собою «щось незвичайне», досі не бачене в українському кіно. Ще раз дозволю собі наголосити: означене вище непотребство, яке виразно засвідчує не просто дегуманізацію, а й деградацію українського народу – все це було відзнято й легалізовано (себто спрямовано в широкий прокат) українським (тобто нашим із вами) коштом. Під претекстом революційної боротьби поколінь – боротьби, в якій старше (старе, віджиле) має поступитися місцем новому, новітньому, молодому. Але проблема потребує корекції.

Мені здається, що узвичаєне протиставлення по лінії віковій (молоде – старе) навряд чи правомірне. Осторонь залишімо анкетні дані Катерини Копилової (так би мовити, «натхненника й організатора») – не личить якось цікавитись у дам певного віку: «А скільки вам років?» Тож підемо далі.

У приступних довідниках я не знайшов «об’єктивки» на продюсера ДенІса Іванова (саме так, з великої літери, щоб ви знали, з ким маєте до діла). Натомість об’єктивні дані щодо інших ініціаторів голосного свинства є.

Володимир Тихий, художній керівник, народився 1970 року. Алік Шпилюк – 1958 року (закінчив Московський інститут економіки і статистики, – те, що необхідне сьогодні українському кінематографу). Отже, як ми пересвідчилися, основоположники «молодіжної хвилі», всі як один далеко не юнаки, радше дядьки («дядьки отечества чужого», за Шевченком). Так само на шостому десяткові, себто не збитошного віку, редактор Володимир Войтенко (р. н. 1959), чиє ім’я називаю з особливою прикрістю. Свого часу я був причетний до перипетій його біографії, тож маю право припустити, що Володимир Миколайович завдав болючого удару своїм батькам-учителям освяченою ним бридотою, що зветься «Підручник для мудаків. Українська література». (Перепрошую, все-таки, «Підручник ДЛЯ МУДАКОВ».)

Гадаю, перед нами промовистий приклад того, що Олександр Довженко у своїх болючих роздумах про долю народу й України визначав як «тавро століть».

Наведімо запис від 2/VII.1942 р.: «В чомусь найдорожчому і найважливішому ми, українці, безумовно, є народ другорядний, поганий і нікчемний. Ми дурний народ і невеликий. Ми народ безцвітний. Наша нелюбов один до одного, непошана, наша відсутність солідарності і взаємопідтримки, наше наплювательство на свою долю і долю своєї культури абсолютно разючі і, об’єктивно, абсолютно не викликаючі до себе ні в кого добрих почуттів, бо ми їх не заслуговуємо. Вся наша нечулість, боягузництво, наше зрадництво і пилатство, і грубість, і дурість [...] є, по суті кажучи, цілковитим звинувачувальним актом, є чимось, чого історія не повинна нам простити, є чимось, за що людство повинно нас презирати, якщо б воно, людство, думало про нас».

Либонь, для того, щоб людство думало про нас і довго не забувало, режисер Мирослав Слабошпицький змайстрував короткометражний фільм «Ядерні відходи», що їх доволі прохолодно зустріли на Батьківщині, зате на руках носили в Європі. Якщо я не помиляюсь пана Мирослава преміювали вже на трьох фестивалях і, як він нахваляється: «Це тільки початок!»

Що ж, кінофестивалів на світі багато (може, навіть забагато), нагород вистачає. Дві, три, цілий десяток мало що визначають. Хіба не привіз Ігор Стрембицький «Золоту пальмову гілку» з Каннського фестивалю? Ми святкували й раділи, режисер навіть показав людству усі достоїнства дружини і свої власні. Але проминуло вже кілька років, наступних шедеврів щось не видно, – так на отих «ню» й окошилося.

А втім, що ж такого назнімав Мирослав Слабошпицький, чим вразив європейських знавців? Наскільки я можу второпати, це кінотвір про такого собі шофера, який самоскидом звозить на склад те, що залишається від ядерного виробництва. Хід виробничого процесу зафіксовано ретельно, безсторонньо, невигадливо – загальним планом. Виконавши свої щоденні обов’язки, шофер відправляється в підсобку, звично скидає забруднену робу, роздягається донага і миється під душем. Змивши з себе грязюку, шофер вирішує підкріпитися. Поки він споживає, здається, кефір, об’являється невідома женщина в робочому вбранні. Спокійно скидає робу, мостить собі на канапі ложе, оголюється і лягає. Очевидячки, чекає. Тим часом неназваний безмовний шофер допиває свій кефір. Знову розбирається донага. Підходить до застеленої простирадлом канапи. Женщина тим часом розсуває ноги і мовчки приймає мужчину. І декілька хвилин маємо нагоду спостерігати буденний статевий акт (усе-таки, мабуть, імітацію статевого акту). Фонограма старанно відтворює відповідні звуки (шурхіт, рипіння). Видовище, зняте загальним планом, нарешті добігає кінця. Можна було б сказати, що людиноподібні істоти, поводяться в кадрі як тварини. Але тварини все-таки виявляють живі почуття – обнюхуються, облизуються, торкаються зрештою. Натомість зафільмовані істоти жодних почуттів не виявляють, вони радше нагадують якісь безживні механізми – роботи? Мужчина, виконавши ще одне завдання, підводиться і, слова не сказавши, вдягається, йде кудись геть. А женщина задирає ноги догори (як мені роз’яснили, стає «в позу берізки»). І то все. Кінець фільму.

І що ж виняткового знайшли у ньому європейські знавці та й деякі поціновувачі новаторського кінематографа? Те, що Україну заселяють не люди, навіть не тварини, не комахи, а роботи? Іншого відкриття в ординарному за всіма параметрами фільмі «Ядерні відходи» я, перепрошую, не вбачаю. Це саме те, що наприкінці свого стражденного життя констатував Олександр Петрович:

«Кіно сьогодні належить ремісникові.

Все для ремісника.

Слава ремісникові.

Гроші ремісникові».

Щойно виборовши на Локарнському кінофестивалі срібну медаль, Мирослав Слабошпицький одразу подався на телеканал ТВi (мовляв, найпередовіший і найпрогресивніший), де заявив гордовито: «Я нічого не буду вам говорити про лауреата Сталінської премії Довженка, – ліпше розповім про справжніх митців – Забужко, Андруховича» (далі йшов перелік модних «грантоїдів»). Круто!

Не мною помічено було: уявляєте собі, щоб Ларс фон Трієр дозволив собі зневажливо заговорити про свого великого земляка ­– режисера Карла Теодора Дрейєра. Хоча б тому, що Дрейєр знімав замовницькі фільми (наприклад, про небезпеку перевищення швидкості на автострадах – щось на кшталт реклами для данських «даїшників»). Маємо ще додати. Дрейєр завжди знімав власні фільми власним коштом, а не державним (як то вчиняють різні паплюжники української державності). Але ж то фон Трієр, котрий не побоявся наразитися навіть на звинувачення в антисемітизмі (звісно, вигадані), заслуживши в такий спосіб Berufsverboten. Але ж то данець, направду вільний мистець! Зовсім не те – розперезаний, з рецидивами постколоніального синдрому нібито українець. А що, захотів – і бовкнув. Назвав, прославився, не посоромився. А нам залишається міркувати, напружувати мозок: у чому ж річ? У чому причини такої безпорадності, отакого хамства? Може, пана Мирослава кепсько виховували, може, саме такі настанови одержав від свого батька? Так ні ж, судячи з висловлювань і текстів Михайла Федотовича, у останнього зі смаком і здоровим глуздом усе гаразд, і до переконаних українофобів його не причислиш жодним чином. Виходить, справа не в батькові, а в синашеві.

Отже, запитання саме до нього: чи ризикнув би нинішній тріумфатор зафільмувати свого татуся в сцені, де той попиває кефір і так далі? Або зафільмував матусю «в позі берізки»? А в разі, пане Мирославе, наполягатимете на вибаченні за неаристократичні вислови, я перепитаю: а на що, власне, ви розраховували, пожбуривши смердючий кавалок в обличчя зневаженої моєї Матері – України?

Запис у «Щоденнику» від 7/XI.1956 р. (лишилося Довженкові жити на цьому світі 18 діб): «Який занепад! Яка дегенерація!.. Якщо таке можна вчиняти безнаказанно, про що може йти мова?!». А ось запис, датований 24/XI.1956 р. – на тій же сторінці, де зафіксовано список необхідних ліків і адреси лікарів, – наступного дня Олександра Петровича не стане: «Нема ні любові, ні пристрасті нема».

І запис часів воєнних: «Яка ганьба! Яка мерзота! Чия огидна рука тут діяла і во ім’я чого? Країна виховання безбатченків! Безбатченків без роду, без племені» (13/IV.1942).

На запитання «чия рука» і «во ім’я чого» відповіді шукати довго не доводиться. З привселюдних і громогласних заяв п. Копилової зрозуміло, що саме так вона потрак­товує демократію (як вседозволеність), як уміння жити, переступаючи норми порядності, моралі, здорового глузду. Саме вона профінансувала з державної, не з власної кишені це неподобство – і видала дозвільні посвідчення на його прокат. Де вона оцієї «мудрості» набралася, хто її навчив – вона може сама повідати людям. Але поводиться керівна пані вкрай зухвало: «Ану, тільки спробуйте усунути мене з посади!» А це не так уже й складно передбачити: досить дочекатися чергової (реальної) перебудови (чи кадрової перестановки), як усе кардинально зміниться. У нас це запросто!

І коли вже мова зайшла про широчезну, безберегу в тлумаченні пані Копилової «демократію», вкажемо на ті обмеження, що їх дотримується і Агенство з питань кіно, а також нею сформована Комісія: наприклад, етична тема, етнічна, історична, релігійна, культурологічна і ще, і ще, і ще. Чомусь не вмістила їх копиловська «широчінь душі». Властиво, ще Олександр Петрович пояснив «чому?», прокричавши на цілий світ: «Яка нелюбов до народу!». Здається, вислів цей можна ще й підсилити: «Яка ненависть до українського народу!». І зверніть увагу: цілковито безкарна, демонстративна, хуліганська. І знову не обминути Довженкового висновку: «Самий сильний звір у лісі не тигр, а тхір. Він смердить» (запис 13/V.1942 р.).   ­

Гострі характеристики видав Олександр Довженко? Але ж які сучасні й актуальні!

Тяглість існування українського кінематографа вже добирається до столітньої позначки, він налічує у своїх лавах десятки не схожих між собою митців. Були серед них талановиті і менш талановиті, високопрофесійні і не вельми, тямущі і не дуже кмітливі. Але Довженко посідає, попри свої вади і помилки, виїмкове місце: він геній. Уважно вислухавши зауваження і закиди на свою адресу, Олександр Петрович спокійно відкаже «власть імущим» і недозрілим рейдерам словами Максима Рильського: «Ви прийшли і підете, а я вже остався».

Взагалі ставлення до Олександра Петровича можна вважати визначальним і симптоматичним. Про яке майбуття, про який розвиток українського кіно будемо розпатякувати, якщо не враховувати досвіду попередників (як, підкреслюю, позитивного, так і негативного), – отже, ніяк не обійтися нам без Довженка. «Я мрійник, – звірявся Олександр Петрович, – основна моя пристрасть – етична» (29/XI.1946 р.).

Я даю собі звіт, за яких обставин зростає молоде покоління молодої держави: навряд чи виховують молодняк на засадах благочестя. Додайте до цього ще й особистісні характеристики – здатність (чи нездатність) людської душі до спротиву «свинцевим мерзенствам» життя. Повторюю, я все це гаразд усвідомлюю: жив-бо під комуністами й під антикомуністами, серед яких траплялися й освічені і – переважно – малоосвічені, українофоби й українофіли. Всякого добра зустрілось на моєму шляху – пристосуванців і послідовників Павки Корчагіна. Та вже й виплекана Миколою Мащенком високоідейна комсомольська «Молодість» обернулась на якусь подобу східного базару, де торгують «усім, чим тільки можна», – і до чого ж ми доторгувалися і допродавалися? Хто лише не потрапляв до керівного крісла! І все-таки вперше за всю історію кінематографічну владу й ідеологію репрезентує людина, що відверто й виклично проголошує курс на моральне розтління молоді, котра, нічого й нікого не остерігаючись, оплачує опуси, які ганьблять український народ, рекламує і розсилає по міжнародних фестивалях кінопродукцію, що змальовує українців як націю покидьків, збоченців, виродженців.

Чи маємо чудуватися, читаючи в «Щоденнику» гірке зізнання Олександра Довженка: «Вони не хотять, щоб я жив на Україні. Їм стидно і страшно мене. Тому вони ненавидять мене» (26/VII.1945 р.).

* * *

А втім, я не поспішав би ставити крапку. Скажу більше: я не певний, що кадровий склад молодого покоління обмежується тими, хто ладен затоптувати добре і світле, яке збереглося ще в серцях сучасних людей. Я особисто не переконаний, що всі поспіль молоді кінематографісти погодяться з «генеральною лінією», що її накидають п. Катерина Копилова, Деніс Іванов, Володимир Тихий і Володимир Войтенко. Я вірю в те, що серед нашої молоді знайдуться чимало тих, що не воліють ототожнювати себе з «мудаками». Негативний досвід (нехай гидезний) все одно є досвідом, і його доведеться враховувати – і доходити належних висновків.

Так, державні структури поки що не сприяють розквіту українського кінематографа, – що ж доводиться покладатись на самозахист кінематографічного організму, на здоровий його імунітет, на те, що молоде кіно переборе оцю штучно прищеплювану інфекцію – і явить зрештою те, що заховувалося в глибинах людського сумління.

Народ захоче бачити себе на екрані в людських образах, а не в подобі моральних і фізичних потвор. І таке відбувається, між іншим!

Кінорежисер Іван Канівець власним коштом знімає двосерійний фільм «Українська революція». Мені вже доводилося писати про кероване Віктором Гресем об’єднання «Дебют», що вдало екранізує українську прозу, присвячену Визвольним Змаганням і звітувало вже старанно замовчуваним альманахом «І хай Бог їх розсудить». Не забудьмо й Олександра Домбровського, який разом з Романом Ковалем розробляє сюжети більшовицької окупації, горожанської війни в Холодному Яру. А легендарна вже, створена зусиллями самодіяльних ентузіастів «Ойра»! Ніби й аматорська стрічка, проте удостоїлась професійного фільму про те, як оця «Ойра» з’явилась на світ. Не поручуся, що спаде комусь на думку знімати кінодослідження про те, в яких творчих муках народжувались «Ядерні відходи».

Наостанок – особистий спогад. Я працював колись у Спілці письменників. Стояв у моєму кабінеті службовий стіл. Звичайнісінький собі стіл, жодного ексклюзиву, але полірований і чистий. Я був цілковито задоволений: є на чому розкласти книжки і папери. Що я й робив кожного ранку, приступаючи до праці.

Але одного разу сталося щось несподіване і малоприємне: папери чомусь приклеювалися до стільниці. Я придивився уважніше: на полірованій поверхні сліди спортивних кедів – та ще й кількох. Що таке? Мені пояснюють: це кінорежисер Володимир Тихий знімав фільм (здається, про мийників вікон). Гаразд, знімав, – але мав би принаймні запитати дозволу, мав би принаймні поприбирати після свого творчого акту! Де там...

Довго я ще вишкрібав сліди нечемного фільмаря, бо власники спортивних кедів занесли на мій стіл не лише бруд, а й червону липучу мастику. Щось не дуже воно гонорово, але чого ви хочете від «мудаков»?

Дозволю собі висловити побажання: не залишайте на чужих столах і в чужих душах брудних слідів!

20 травня 2013 р.


Корисні статті для Вас:
 
Мей Вест – кінодіва-бунтарка2017-11-11
 
Лист Міністру культури і відповідь Міністерства2018-01-01
 
Біографія як видовище2018-01-01
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2013:#4

                        © copyright 2019