Іван Канівець Перейти до переліку статей номеру 2013:#5
Про оптимізацію виробництва українського кіно(1)


Кількість українських кінострічок, які виходять у прокат, змушує режисерів задуматись над шляхами подолання кризи нашого кіно. Згідно з анотованим каталогом «Фільми України 2009–2012», виданим НСКУ разом з Національним центром Олександра Довженка, за чотири роки з’явилося 125 українських фільмів (щоправда, більшість короткометражки). Не будемо зосереджуватись на болючій проблемі прокату того кіно, яке, попри всі складнощі, все-таки виходить, зауважмо, що навіть банальне кількісне порівняння з Чехією, Польщею чи Грузією засвідчує, що «криза» є реальним фактом. Шкода, але нинішні успіхи українського кіно пов’язані із самопожертвою кінематографістів.

Розгляньмо причини такої ситуації. Поява фільму Михайла Іллєнка «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» показує, що знімати цікаве якісне повнометражне кіно для масового глядача в Україні можна. Можливо, Михайло Іллєнко – єдиний талановитий український режисер? На щастя, не єдиний. Молоді українські режисери також демонструють високий професійний рівень: згадаймо Марину Вроду («Золота пальмова гілка» на Каннському кінофестивалі за к/м фільм «Крос»), Ірину Правило (Ґран-прі Міжнародного фестивалю православного кіно в Батумі за к/м фільм «Кров»). У нас також чимало обдарованих операторів. Щоправда, існує проблема з «середньою ланкою» кіновиробництва. Через малу кількість повнометражних стрічок люди, які забезпечують процес кіновиробництва, позбавлені змоги мати практику. Професійних продюсерів у нас теж небагато, але якщо виробництво зросте, ця проблема розв’яжеться. Так чи інакше, але забезпечити виробництво українського кіно наші професіонали спроможні.

В усьому світі значні суми для кіно виділяють приватні інвестори, проте в Україні з цим важко. Адже коли немає системи прокату свого кіно, то інвестор не може повернути кошти, а значить, може йтися лише про спонсорство, що багатіїв не цікавить.

В Україні значні гроші йдуть у кіно лише від держави. І треба сказати, що Державне агентство України з питань кіно в останні роки активізувало свою діяльність з виробництва фільмів. Існують різні претензії до механізму роботи Держкіно, але наразі не про це мова. Яким би не був механізм розподілу державних коштів, проте, якщо на рік для кіно держава виділяє 150 млн гривень, значної кількості стрічок годі очікувати. Бюджети західних незалежних фільмів, розрахованих на масового глядача, – не менше мільйона доларів, а то й 2–3 мільйони. Таким чином державного бюджету українського кіно ледь вистачить на десяток стрічок. Якщо ж згадати про комерційне кіно Голлівуду, то грошей від Держкіно не вистачить і на одну стрічку.

У цих умовах варто подбати про ефективне використання грошей. Аби побачити принципову тенденцію, ідеалізуємо завдання. Припустімо, що корупційної складової в розподілі коштів немає, а продюсер – професіонал і не витрачає грошей на непотрібні для фільму речі. За таких умов для ігрового фільму головні витрати – це оренда техніки, гонорарний фонд, костюми та декорації.

Середній рівень гонорарів в Україні значно нижчий, ніж у світі, не кажучи про Голлівуд. Дехто вирішить, що це конкурентна перевага, але насправді це радше стимул для наших кінематографістів працювати на закордонне кіно. Тому для відродження українського кіно гонорари мають вийти на рівень бодай найближчих зарубіжних країн. На цій статті витрат економити недоцільно. Втім, за умови регулярних зйомок певні спеціалісти можуть працювати на постійній основі, за зарплату. Тут буде можливою економія.

Після спілкування з багатьма іноземними кінематографістами можна зробити висновок, що оренда техніки за кордоном дешевша, ніж в Україні. Якщо ціни на оренду, наприклад, камери, бувають співставними, то західні колеги отримують за ці ж гроші комплект об’єктивів, тоді як у нас за це окрема плата. Окрім бажання бізнесменів заробити, знову виникає проблема малої кількості зйомок. Якщо техніка працює один день на тиждень, ціна на її оренду буде в сім разів вищою, ніж якщо би вона працювала щодень.

І останнє – костюми та декорації. Болюча проблема українського кіно. Костюмів мало, часто вони в поганому стані. Оренда локацій та побудова декорацій боляче б’ють по бюджету стрічок, іноді змушуючи авторів йти на компроміси з якістю. Але якщо припустити, що одні й ті ж костюми, декорації та локації використовуються для 3, 5, 10 стрічок? Тоді їх вартість відповідно знизиться. Тож як зробити, щоб для такої кількості стрічок використовувались одні й ті ж костюми?

На мою думку, відповідь – у царині політики певної установи, яка може витратити великі гроші на паралельне виробництво 10–15 кінофільмів. Припустімо, що така установа ухвалює рішення знімати стрічки про Українську революцію 1917–1921 років. Які фільми будуть цікаві українцям? Скажімо, три–чотири – історичних ігрових про головних дійових осіб історичної доби. Два–три – авантюрно-пригодницьких для молодої аудиторії. Історичний документальний серіал. Одну–дві комедії про шахраїв та авантюристів того періоду. П’ять–шість документальних фільмів про найважливіші події. Мелодраматичний серіал про кохання в час революції. Виходить більше 15 проектів. Якщо запустити ці фільми паралельно, для них потрібні майже одні й ті ж костюми. Масовий пошив зменшить витрати, а використання їх у всіх фільмах суттєво зменшить бюджет кожної стрічки. Те ж саме з реквізитом, павільйонами, інтер’єрами тощо.

Те саме з технікою. Використання камер, світла, кранів, стедікамів тощо буде настільки інтенсивним, що для їх амортизації вистачить мінімальної орендної плати, що суттєво знизить бюджет кожної стрічки. Наприклад, для п’яти–шести фільмів необхідно провести зйомки на Софійському майдані, відтворити його вигляд початку ХХ сторіччя. Значно простіше зробити це один раз і провести там усі зйомки, ніж витрачати зусилля і кошти для кожного фільму окремо.

Значну частину людей, які працюватимуть над проектами, можна взяти на роботу на постійній основі, порівняно з гонорарним принципом оплати це зменшить бюджети.

По завершенню роботи не обов’язково випускати стрічки в прокат одночасно. За умови послідовного випуску інтерес глядацької аудиторії буде вищим.

Далі беремо, наприклад, період Богдана Хмельницького, і знову визначаємо кількість стрічок різних жанрів, і знову – паралельне виробництво. Потім – доба князя Володимира… І так далі.

Щось подібне свого часу практикувалося в Голлівуді, в радянському кіно, нині елементи такої схеми прослідковуються у нашого північного сусіда. Але витрати на кіно в них у сотні разів перевершують наші. Це ж очевидні речі: в часи безгрошів’я питання ефективного використання ресурсів має бути вкрай актуальним.

Звичайно, велика відповідальність падає на головного продюсера усіх цих проектів, адже графік робіт має бути складений так, щоб знімальні групи не заважали одна одній. Проте за умови високого професіоналізму такого посадовця це не буде проблемою. Якщо за рахунок паралельного виробництва вдасться зменшити бюджет кожної стрічки хоча б удвічі, а це цілком реально, то це еквівалентно подвоєнню усього бюджету вкраїнського кіно.

Тепер перейдімо від ідеальних умов нашого завдання до реального життя. Припустімо, що продюсер стрічки через брак професіоналізму витрачає певну частину бюджету на непотрібні речі. Звісно, від цього страждає бюджет, але навіть ці витрати за умови паралельного виробництва зменшаться. Згадаймо про корупційну складову. Вона збільшує загальні витрати, проте не відміняє економії отриманої завдяки паралелізму. Тобто згадана економія існує за будь-яких умов. Безумовно, якщо корупційна складова сягне 80–90 відсотків, то жодна економія стрічку не врятує.

Сьогодні основні рецепти порятунку українського кіно, про які можна почути, зводяться до: збільшення державного фінансування; створення податкових пільг для бізнесу, який інвестує в наше кіно; введення збору в кінотеатрах на розвиток вітчизняного кіно; запровадження квот; прозорість копродукції із західними виробниками. Кожна з цих технологій, якщо її правильно застосувати, може дати свій ефект, проте оптимізація завдяки паралельному виробництву дасть позитивний ефект у кожному випадку.

Підходимо до головного. Що ж це має бути за установа, яка, витративши купу грошей, запровадить паралельне виробництво українських фільмів? На мою думку, з точки зору майбутнього України це не має жодного значення. Звичайно, ім’я цієї людини чи назву установи буде вписано золотими літерами в історію українського кіно, проте для глядача важливо, щоб кіно було. Для держави важливо, щоб суспільну свідомість формували національно орієнтовані митці, які стануть каталізаторами економічних, наукових, виробничих, спортивних та інших досягнень. І якщо серед людей, які можуть започаткувати таку ініціативу, є ті, хто бажає гарного майбутнього Україні, то не час думати: «А що мені з цього буде?». Треба просто зробити. Врешті, Україна, що позитивно розвивається, – це кращі умови для будь-якого бізнесу і більша пошана до чиновників, які такий розвиток започаткували.

Враховуючи умови сьогодення, простіше за все побачити в ролі організатора паралельного виробництва фільмів Державне агентство України з питань кіно. Адже воно вже розпоряджається грошима, яких вистачить на такий проект, і має досвід у відборі проектів та запуску у виробництво українських стрічок. Проте фахівці цієї організації найімовірніше скажуть, що для початку такої роботи необхідно ухвалити низку законів та підзаконних актів, а це вже питання парламенту, і задум розтягнеться на роки, якщо наші політики взагалі не забалакають проблему.

Тому відкривається простір для діяльності приватних бізнесменів. При цьому треба бути свідомим, що за умови відсутності системи прокату вкраїнського кіно у перші роки витрати навряд чи окупляться. Проте саме кількість якісних українських стрічок слугуватиме основою для створення системи прокату і, відповідно, їх комерційного успіху.

Тож по обидва боки кіноекрана українське кіно очікує на своїх героїв!

1. В основі статті – виступ на «круглому столі» «Результати державної політики в кіно України», опублікованому в «Кіно-Театрі» (№4, 2013)


Корисні статті для Вас:
 
"Результати державної політики в кіно України"2013-07-30
 
Дивіться українське... о 4-ій ранку2012-12-16
 
Чи хочуть українці дивитися українські фільми?2012-06-07
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2013:#5

                        © copyright 2017