Юлій Швець Перейти до переліку статей номеру 2013:#5
Одеська ілюзія, або Кіно на Привозі


12–20 липня в Одесі відбувався Четвертий міжнародний кінофестиваль

Церемонії відкриття й закриття фестивалю, як завжди, були досить далекі від світового фестивального контексту. Комічний ефект підсилювало одеське ноу-хау, що будь-якому фінансово спроможному мешканцю чи гостю міста давало можливість пройтися червоною доріжкою поряд із професіоналами-кінематографістами. Дещо лякали відчайдушно-марні заклики витівника підтримати «гостей» оплесками. Сутінкова задумливість і впевненість глядача, що за таких обставин від кіно нічого хорошого сподіватись не варто, відчувалася не тільки поблизу Оперного театру, а й за межами Одеси.

За даними журналу «Variety» (№15, 2013), подивитись кіно сьогодні можна лише у 350–400 залах, більшість із яких зосереджено у містах з мільйонним населенням: Києві, Харкові, Одесі, Донецьку й Дніпропетровську. Фантастика у прокатному загалі цікавить 21% глядачів, фентезі – 16%, анімація – 18%, комедії – 17%, бойовики – 11%, мелодрами – 9,4%, менше 1% випадає на історичні фільми, все інше – трилери, байопіки, жахи і таке інше. Тобто, різновиди цирку й атракціону витіснили в українському прокаті навіть натяк на мистецтво. Європейське кіно, кажуть, приносить 4% грошей, російське – 7%, вітчизняне – 1–2%, всі ж вершки збирає кіно американське. За середньої наповненості кінотеатрів 0,5–1 людина на рік, тільки один глядач з двох сотень, що відвідали кінотеатр, цікавиться фільмами вітчизняного виробництва, що потрапили в прокат.

Точність наведених цифр важко підтвердити із незалежних джерел. Рахувати все це складно через прихованість фігурантів ринку і відсутність правил підрахунку. Затверджені, наприклад, у нашого північного сусіда кроки до сертифікації систем продажу та єдиного квитка (що ускладнюють прокатні фальсифікації) у нас навіть не згадуються, як і актуальні художні теми, в реалізації яких має бути зацікавлена держава. Котра натомість зацікавлена в презентаціях «процесу», а не в досягненнях (які можуть бути оцінені авторитетними професіоналами чи ринком), і тому здебільшого фінансуює проекти, де дійові особи більш схожі на персонажів, а не героїв. Тож продюсери змушені заробляти не на прокаті (як, наприклад, поляки, що збирають третину річної каси саме на вітчизняному кіно), а на виробництві. Схеми цього заробітку описані в пресі й мандрують по кінокулуарах. Нагадаємо, що основним донором в українському кіно на сьогодні є державний бюджет. Наші ж митці змушені працювати в умовах «каламутної води».

Таким чином мистецькі фільми, якщо б вони й існували, не потраплять у прокат, бо нема ні виробників, ні прокатників, ні роботи з глядачем, ні хоча б трохи прозорої державної політики в цій галузі. Тому глядач утікає в павутиння Інтернету, де є можливість побачити якісні фільми, що розповідають історію, а не є у тій чи іншій формі тотальним атракціоном. Враховуючи згадані обставини, неважко зрозуміти засмученість одеського глядача й відсутність оплесків на червоній доріжці фестивалю, що ось уже другий рік презентує загадкового звіра під назвою «арт-мейнстрим».

Значне падіння художньої планки фільмів цьогорічного конкурсу вже на початку фестивалю підсвідомо констатував голова журі міжнародного конкурсу продюсер Олександр Роднянський, який заявив, що мета фестивалю – не орієнтація на митців (як це, нагадаємо, роблять головні світові фестивалі), а орієнтація вітчизняних глядачів на те чи інше кіно. Себто, значною мірою орієнтація на фільми, які журі може рекламувати. З огляду на засилля продюсерів у журі українського й міжнародного конкурсів за нейтральності або некомпетентності «весільних генералів» у його складі, це матеріалізувалось у нескінченну кількість призів «парадоксального» характеру. Призів, походження яких ані «поетично», ані «прозою» пояснити на завершальній прес-конференції ніхто не зміг. Поважний композитор спробував дати пояснення, але з мовою вербальною у нього не склалось...

Смішно, звичайно, закидати продюсерам, що піддаються спокусі використати фестиваль як майданчик для дистрибуції «дружніх» фільмів, адже було б дивно, якби замість імперії грошей вони витали в якихось духовних емпіреях. Але за таких умов ОМКФ необхідно відмовитись від претензій на категорію «А» (які на початку неодноразово висловлювали його організатори).

Цій же суто продюсерській справі підлаштування під глядача, а не філософії художньо осмисленого ведення його за собою, відповідали склад і кількість журналістів, яких чомусь офіційно було заявлено на фестивалі близько тисячі (магія круглих цифр?). Фактично було чи не у двадцять разів менше. Що ж до «складу», то майже всі молоді журналістки, як виявилось, взагалі пишуть без гонорарів (для Інтернету), і, незважаючи на освіченість багатьох із них, впливовість видань, які вони представляють, виявилась вельми завищеною. Ульріх Зайдль та Їржі Менцель взагалі не зрозуміли: на прес-конференцію чи в молодіжний дамський клуб вони потрапили; а поважний Менцель навіть демонстративно захропів у мікрофон. Про присутність маститих чи зарубіжних критиків взагалі не йшлося. Відзнаки ФІПРЕССІ вручив голова журі, але двох його інших членів на фестивалі, здається, взагалі ніхто не бачив. Таким чином, думку, що «фестиваль робить преса», ОМКФ знову значною мірою проігнорував.

Тож не дивно, що на такому «вільному» тлі головний приз Українського конкурсу легко одержав байопік «Параджанов». Але слід зауважити: з фільмом трапилось те, що трапляється з фільмами, в яких є органічний актор (Серж Аведікян), але фільм при цьому знімається за відсутності режисера. Заявлені в титрах як «співрежисери» Серж Аведікян та Олена Фетісова (продюсер) з незвичною для себе роботою справились, мабуть, наполовину. Навіть художнє керівництво проектом Романа Балаяна не змогло виправити ситуацію. Тому цей доволі схематичний фільм матиме радше не художнє, а утилітарно-просвітницьке значення (для глядача, що вперше чує ім’я Параджанова), адже у загальному його пригніченому тоні мало втіхи для людей, які бодай щось знають про великого бунтаря, безкінечно вільну людину на ім’я Параджанов.

Повним апофеозом викривлення художнього хребта під впливом «неабиякої сили» стало вручення аж двох головних призів ОМКФ – призу глядацьких симпатій, що тут звучно іменується Ґран-прі, та нагороди «за кращий фільм» – російській картині «Географ глобус пропив», яка вже одержала чотири нагороди із десяти на російському «Кінотаврі». Те, що обіцяно в назві, режисер Олександр Велединський та продюсер Валерій Тодоровський показують на екрані, але є дещо, що існує за його межами.

Так, вважається, що глядачі й критика свідомо ігнорують конкурсні програми локально-міжнародних фестивалів на зразок ОМКФ (стосовно одеської публіки цього сказати остаточно не можна) й їхні результати мало затримуються в пам’яті – окрім випадків, коли який-небудь фільм одержує надто багато призів. Така собі конкурсна інфляція. З іншого боку, мало охочих віддавати свої фільми в слабкий конкурс, який, своєю чергою, стає слабким саме через цю сумну обставину. Тому девіз: «грабувати бідних і роздавати призи багатим» дедалі частіше практикується на слабких фестивалях, що не спроможні відстояти свої художні амбіції перед продюсерським тиском. Схоже, така доля не обминула й конкурс ОМКФ. Не в останню чергу це пов’язано зі «свободою», аби не сказати – анархією, яку підживлює відсутність на фестивалі провідних міжнародних та спеціалізованих ЗМІ, а також фести вального видання, які, наприклад, у Каннах чи Венеції виходять щодня. А на конкурс, де нема впливових ЗМІ, навряд чи подадуть сильну картину, що шукає міжнародної слави. Тому фігурують тут переважно локальні картини, яким залишається втішатися увагою локальною.

Так вийшло, що «Географ» став чи не єдиною комедією в конкурсі ОМКФ. Комедія просто повинна була пройти сито глядацьких симпатій, бо, за словами російського продюсера Сергія Сельянова, російський (тут читай – український) ринок потребує лише голлівудського блокбастера та національної комедії. Зоставалось дати картині другий – професійний – приз журі, й справу було б зроблено. Що й сталось.

Відкрита жадібність і нестриманість такого роду бізнес-проектів відкидає український фестивальний процес від процесу світового. На Заході підтримується баланс між продюсерськими бажаннями підкорити фестивальний рух своїй волі та певною мистецькою свободою творців, які висловлюють бажання суспільства вберегти себе від насильства бізнесу. Такого роду динамічна рівновага у кіногалузі українцям поки що може тільки снитись. З іншого боку, коли є бажання, нічого неможливого нема.

Питання трансформації ОМКФ на п’ятому році життя, здається, назріло (хоча дехто вважає фестиваль цілком якісним). Але всі рецепти тут, мабуть, утопічні. На місію відбірників чи консультантів, як і для журі, можна скликати зірок світового рівня. Створити повноцінний кіноринок, ринок праці, кілька кваліфікованих журі (нехай конкурують між собою). Висвітлення фестивалю міжнародними й спеціалізованими журналістами дозволить побачити його у рівному, а не кривому дзеркалі. Усе це можливо, і тоді імена переможців не стиратимуться з пам’яті глядачів через кілька секунд після церемонії нагородження.

Наостанок слід сказати, що в міжнародній програмі було три винятки: історія кохання (без традиційних пісень-танців) «Ланчбокс», індійського режисера Рітеша Батра (приз журі Тижня кінокритиків у Каннах); жорстка гіперреалістична драма «Автоінспекція», у фіналі якої герой докопується до корупційних схем у вищих ешелонах влади – кращий польський фільм року, спритно розтягнутий телебаченням на цитати. Вельми цікавою виявилася стильна італо-французька «Бджілка» (приз екуменічного журі в Каннах) – режисерський дебют актриси Валерії Голіно. Ця життєствердна картина розповідає про дівчину, що для заробітку позбавляє життя безнадійних хворих, але якось її клієнтом стає фізично здоровий лікар у соціальній депресії.

Слід також зауважити, що на четвертому ОМКФ продовжила свою, як здається, плідну працю професійна секція. Зі своєю першою повнометражною роботою на пітчингу кінопроектів заслужено перемогла Марина Врода. Спеціальної згадки журі пітчингу був удостоєний багатолюдний і вельми цікавий харківський проект «Ворошиловград» за романом Сергія Жадана. На презентації проектів, що для завершення потребують незначних фінансових вливань, полонила картина Леся Саніна «Поводир», дія якої розгортається на тлі розстрілу українських кобзарів. Найяскравішим явищем четвертого ОМКФ став грандіозний нічний концерт Еміра Кустуриці (що на один день завітав до Одеси, щоб одержати приз «За внесок у кіномистецтво», провести прес-конференцію та майстер-клас) та його «The No Smoking Orchestra» на Потьомкінських сходах.


Корисні статті для Вас:
 
2-ий Київський Міжнародний кінофестиваль: майстер-класи2012-03-11
 
Малага-2011: коли зацвітає жасмин2011-10-02
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2013:#5

                        © copyright 2017