О.Велимчаниця, М.Тетерюк Перейти до переліку статей номеру 2013:#5
Ювілейна "Мельпонема Таврії"


10 фестивальних днів, 31 вистава, 12 країн-учасниць, 600 гостей та 20 тисяч глядачів – уже навіть самі ці цифри свідчать про масштаби та важливість Міжнародного театрального фестивалю «Мельпомена Таврії», який цього року відбувся у Херсоні вп’ятнадцяте. А в скільки збільшилися би ці «показники», якщо взяти до уваги всі п’ятнадцять років життя фестивалю?

Але годі рахувати. Адже «Мельпомена Таврії» – це насамперед мистецькі зустрічі, піднесені емоції, творчий запал, філософські роздуми, продуктивне спілкування, те – що не визначається жодними цифрами. Це свято для мешканців Херсона та гостей привітного південного міста. Таким бачать фестиваль його організатори на чолі з директором Олександром Книгою, які планували цю подію насамперед для глядачів, для їхнього знайомства з цікавими театральними роботами України та світу.

Ювілейний фестиваль не став винятком. Традиційна карнавальна хода центральною вулицею Ушакова залучила багатьох мешканців міста: хтось упевнено та з гордістю крокував у шеренгах, хтось із цікавістю спостерігав за яскравим дійством. До того ж хода злилася зі святом останнього дзвоника в масштабному балі випускників на міській площі. Також упродовж фестивалю кожен охочий міг побачити концерти до відкриття та закриття фестивалю, вистави просто неба, а саме: «Вишневий сад» на театральній площі та «Задунаєць за порогом» на схилах Дніпра. А театральні зали теж збирали аншлаги, незважаючи на те, що вистави переважно йшли одразу на кількох сценічних майданчиках – основній сцені, театрі-кафе та театрі під дахом. (Хоча варто відзначити, що оскільки цього року «Мельпомена» тривала довше, кількість збігів у програмі зменшилася, що давало змогу театралам і критикам не розриватися між двома виставами і проглянути більше, ніж зазвичай.) Одне слово, «Мельпомена Таврії» вже давно стала невід’ємною частиною життя херсонців.

З 24 травня до 2 червня у Херсонському обласному академічному музично-драматичному театрі ім. М. Куліша вирувало фестивальне життя: поринуті у спілкування гості рухалися по траєкторії театральне кафе – сценічні майданчики – службовий вхід, вечорами святкові херсонці оточували театр в очікуванні чергових театральних вражень, заклопотані, але завжди привітні організатори, які, здавалося, і ночували в театрі, забезпечували злагоджену роботу. І не лише вистави, а й профільні наради: директорів театрів, режисерів та драматургів, що стосувалися як творчих питань, так і нормативно-правових, а ще майстер-класи, прес-конференції. Отже, святковість не суперечила робочій та продуктивній атмосфері.

Єдине, чим «пожертвували» – це конкурс: журі цього разу «відпочивало», а дипломи колективам було вручено від Президента фестивалю Олександра Книги.

Цьогоріч організатори, мабуть, вирішили згадати свої витоки з фестивалю музичних прем’єр: серед вистав на основній сцені переважал мюзикли. Це один з розважальних жанрів театрального мистецтва, хоча й не позбавлений глибини, що разом з видовищністю вливався у святкову атмосферу фестивалю.

Відкрили фестиваль господарі – Херсонський театр ім. М. Куліша – постановкою Сергія Павлюка «Енеїда». Ідеї Павлюка в тандемі з художнім втіленням Сергія та Наталі Ридванецьких вже давали непересічні результати, згадаймо хоча б «Страшну помсту» за Миколою Гоголем. Красива образність, насичена ритуальними та міфічними мотивами, оксамитовий голос оповідача Козака Мамая, українські пісні та акторське дійство провокують у глядача дещо інший рівень сприйняття: ти не так стежиш за сюжетними перипетіями, дослухаєшся до режисерської інсценізації класичного твору, як поринаєш у своєрідний український космос.

Сергій Павлюк на фестивалі показав ще одну роботу – мюзикл «Леонардо», поставлений у Миколаївському театрі драми і музичної комедії. Для Миколаївського театру це – важлива робота, тут задіяні весь оркестр та балет театру, а композитором мюзиклу є миколаївець Кім Брейтбург, який у співпраці з поетом Євгеном Муравйовим вирішили створити так званий мюзикл-комікс про життя Леонардо да Вінчі. Багаті декорації, розкішні костюми, живописність і символічність режисури, спроба Миколаївського театру таки заглибитися і розгадати таємницю Леонардо та його знаменитої картини – саме це стало запорукою яскравої постановки.

Республіканський театр білоруської драматургії привіз фольк-рок-оперу «Одвічна пісня» за однойменною поемою Янки Купали, яку поставив Сергій Кавальчик. У поемі показано життя білоруського селянства, уособленого персонажами Мужика (Ігор Сігав) і його родини, та його нерозривну єдність з природними циклами. Кожна з пір року персоніфікована жінкою у яскравому символічному одязі, яка взаємодіє з селянами під час традиційних польових робіт. Зрештою, Мужик, підкошений тяжкою працею, помирає, і його заколисує в обіймах бабця Зима. В епітафії, яку виголошує Мужику один з односельців, влучно підсумовано весь життєвий шлях цього персонажа: «Не кепскім быў суседам: // Шоў прадзедаўскім следам, // Не крыўдзячы нікога; // Цярпеў сам крыўдаў многа». Втім, у сьогоднішній реальності п’єса виглядає дещо архаїчною. Дія законсервована в природному колообігу, позбавлена історичного виміру. Втручання соціальних та політичних факторів у життя селян присутнє лише у епізодах появи військових, що декілька разів приходять забрати молодь на невідому війну. Класичні твори часто називають завжди актуальними через те, що вони заторкують проблеми, які продовжують турбувати людей будь-якої епохи. Тут же вибору сучасного жанру виявилося замало для актуалізації твору: проблеми сьогоднішніх білорусів явно далекі від проблем Мужика, всі незгоди якого зводяться до боротьби з природними силами. Режисер намагався створити прив’язку до сьогодення, ввівши символічне зображення Чорнобильської катастрофи в проміжку між смертю мужика та його фінальним поверненням у личині привида, але через відсутність інших паралелей із сучасністю цей епізод виглядає стилістично чужорідним. Єдиний по-справжньому актуальний елемент вистави – використання білоруської мови, становище якої в сучасній Білорусі дуже проблематичне.

Іншими мюзиклами на фестивалі були «Биндюжник і король» Орловського драматичного театру для дітей та молоді з Росії та «Граф Монте-Крісто» Драматичного театру ім. М. Йокая з Угорщини. Хотілося б виділити угорський мюзикл як приклад якісного матеріалу у своєму жанрі, в якому на високому професійному рівні гармоніювали музика, пластика, акторська майстерність, технічне забезпечення, сценічне оформлення. Недаремно угорці разом зі 120 учасниками вистави везли ще й 60 тонн обладнання та два дні монтували сцену, херсонці з захватом спостерігали за видовищним дійством, захопливим сюжетом, злагодженим акторським ансамблем, насолоджувалися музичними творами та відчували потужну енергетику та харизму головного персонажа, якого зіграв Дйордь Сомор, він же композитор та режисер. Від Президента фестивалю він отримав диплом за багатогранність таланту у створенні грандіозного «Графа Монте-Крісто».

Драматичну частину також відкрили господарі: постановка «Продавець дощу» за американським драматургом Р. Нешом молодої режисерки Влади Білозоренко вже здобула свого глядача у Херсоні. Вистава цікава акторськими роботами, де важко визначити головних та другорядних персонажів, хоча серед усіх дипломом таки відзначили Сергія Михайловського за роль Джиммі. За побутовими діалогами у сім’ї фермера відчувалася безвихідь та замкненість, у реалістичних декораціях – задуха, тут уже давно не було дощу, а віра у зміни на краще не покидає лише трохи недоумкуватого Джиммі. Не менш дивакуватий, але цинічний Ной, зневірена у собі Ліззі, їхній втомлений батько – вони сковані заручники обставин та власної невіри. Продавець дощу, якому призначено повернути надію, внести свіжість та очищення у душі персонажів, зрозуміло, виділяється, однак аж занадто пафосно звучать його «повчання», а тому традиційний американський щасливий фінал тут хоч і очікуваний, але дещо фальшивий.

Виставу за сучасною драматургією привіз Київський театр драми і комедії на лівому березі. «Дзвінок з минулого» за твором Анатолія Крима, режисерський дебют актора Володимира Цивінського – це сповнена інтриг та бізнес-махінацій історія з любовним трикутником. Крім проблеми комерціалізації людських стосунків, лейтмотивом іде тема невід’ємності людини від технічних досягнень: телефон, скайп, інтернет – стають повноцінними персонажами вистави. Навіть цікавий режисерський хід на початку вистави, коли відео паралельно документує події на сцені, але вже у житті, схоже, слугував черговому підкресленню «технічної ери».

Елементи містики, невтомним генератором якої на минулорічному фестивалі був Пермський театр «Біля Мосту», цього року привнесла вистава «Діди. Велика імпровізація» за романтичною поемою Адама Міцкевича, поставлена в білоруському «Театрі Ч». Дія однієї з частин поеми відбувається на території нинішньої Литви та заторкує білоруський національно-визвольний рух, що розвивався в університетському середовищі Вільно. Білоруси об’єдналися з литовцями і в роботі над виставою. Для постановки було запрошено представників литовської театральної школи: режисерку Рамуне Кудзанайте, сценографа Маріуса Яцовкіса, композитора Фаустаса Латенаса. А ролі виконали провідні актори кількох мінських театрів: Юлія Кадушкевич (Національний драматичний театр ім. М. Горького), Роман Подоляко та Сергій Кравченко (Національний академічний театр ім. Янки Купали).

У першій частині «Дідів» панувала тривожна демонічна атмосфера язичницького свята поминання предків. За повір’ями в цей день ритуальне частування допомагало душам померлих знайти вічний спокій. В обрядах, які проводять стара ворожка та гурт селян на кладовищі, використано пісні та закляття, що їх Міцкевич у тексті твору наводив з народної поезії часом дослівно. Чудовою сценографічною знахідкою стало використання дзеркал, яскраві відблиски яких у темному залі створювали дійсно моторошну атмосферу. Друга дія – цілком відмінна за настроєм, – була реалістичною та містила гострі політичні коментарі. П’ятеро студентів, що очікували у в’язниці на судовий вирок, відсилали до реального процесу над студентами Віленського університету 1823 року. Тоді 108 учасників товариства «філоматів», серед яких і сам Адам Міцкевич, було притягнуто до суду за антиімперські настрої, 20 з них було засуджено до ув’язнення та/або висилки. В оригінальній поемі частини слабко пов’язані між собою, тож режисерка додала трохи логічної послідовності, об’єднавши першу і третю частини поеми в одну дію як сюжетно близькі, але загалом залишила сюжет незмінним. Тому часом зв’язок між сценами було важко зрозуміти (тим паче вистава йде білоруською мовою). Але, що більш важливо, увага до першоджерела дала змогу Рамуне Кудзанайте зберегти у виставі принадний романтичний світ Адама Міцкевича, в якому естетичне замилування моторошним, химерним та фольклорним співіснувало з активною політичною позицією щодо національного визволення.

«Мельпомена Таврії» не обмежується лише сценічними майданчиками. Як уже згадувалося, фестивальні вистави освоюють нові простори. Так, Національний театр ім. Якуба Коласа з Вітебська представив уже другу постановку в лісовому театрі на території Бази зеленого туризму «Чумацька криниця». Як це було з «Чайкою» два роки тому, у «Макбеті» природа також виступила повноправним учасником дійства. Справді нічний ліс, вітер, повний місяць якнайкраще підігравали акторам у цій зловісній, актуальній і сьогодні, історії про засліплену жагу до влади. Крім того, що вдома цю виставу грають на звичайній сцени, в Цюрупинському лісі був її допрем’єрний показ, тому для акторів це було вдвічі по-новому.

Такого не скажеш про Львівський театр «Воскресіння», який брав участь ще у першій «Мельпомені Таврії» з вуличною виставою. Через п’ятнадцять років львівський колектив на площі біля театру розгорнув феєричне вуличне дійство – «Вишневий сад». Це досить давня постановка театру «Воскресіння», вже показана в інших містах України та Європи. Чехов мовою образів та пластики прозвучав по-новому об’ємно, пронизливо та по-філософськи.

У виставах камерного формату переважала жіноча тема та персонажі. Так, у перший фестивальний вечір актори Тбіліського російського драматичного театру ім. О. Грибоєдова зіграли виставу «Вбити чоловіка» за Е. Радзінським. Героїня, колишня акторка, у відчаї від кохання, втратила межу між справжнім життям та зіграним. Але вбивство чоловіка відбувається не на сцені, а в реальності. Португальському театру з міста Брага «Companhia de Theatro de Braga» довелося, на жаль, не показувати, а розповідати про виставу «Концерт на замовлення». У постановці – одна жінка, самотня, вона навіть не грає, а без слів проживає щоденні ритуали звичайної жінки, в які вона повністю поринає і може вирватися з цієї рутини лише через смерть. Ще одна жінка – вже не з сучасності, а з епохи шарудіння кринолінових суконь та паперових листів. Литовська актриса зіграла виставу «ZVAIGZNE» за «Гранатовим браслетом» Купріна. Ліричні монологи, сповідь про любов у листах доповнювалися вокальними партіями акторки на поезію Пушкіна, Цвєтаєвої, Ахматової та під неперевершений акомпанемент піаніста Маріса Жагарса. Крістіна Клетнієце за роль Віри Миколаївни була відзначена дипломом фестивалю. А Придністровський державний театр драми та комедії ім. Аронецької (Тираспіль) здійснив спробу історичної та психологічної реконструкції фрагменту з життя Жанни Д’Арк, коли та чекала в камері на свою страту у виставі «Друга смерть Жанни».

Єдина чоловіча моновистава на фестивалі – «Курча з абетки» за твором сучасного естонського письменника Андруса Ківіряхка, Башкирського державного академічного театру драми ім. Мажита Гафурі. Режисер постановки – литовець Лінас Зайкаускас – співпрацював з багатьма російськими театрами, зокрема, минулого року глядачів «Мельпомени» вразила його драма «Король Лір». В порівнянні з нею «Курча з абетки» виглядала досить невибагливо. Герой вистави Мауліт – вже немолодий чоловік, який знаходить відповіді на всі життєві запитання в Букварі, – єдиній книжці, яку його інтелектуальні здібності дозволяють зрозуміти. Соціальна незахищеність робить його цілковито залежним від жалісливих сусідів. На початку вистави Мауліт демонструє щирість та неабияку доброзичливість, зокрема, зворушливо ділиться з глядачами бідняцькою їжею та одягом із секонд-хенду. Але поступово герой виявляє все більше агресії та образи на світ. Його знервованість та страх стають усе помітнішими, коли він заглядає до великої скрині зі своїми пожитками, так що вже десь із середини вистави в глядача наростає лиховісне припущення справжнього вмісту цієї скрині. Зрештою історія Мауліта виявляється історією «маленької людини», яка в руках зловмисного маніпулятора може перетворитися на інструмент найниціших злочинів, але при цьому парадоксально зберегти наївність та доброту. Недоліком вистави було слабке використання декорацій. Хоча ідея шкільних дощок, на яких Мауліт закарбовує свої абеткові уявлення про світ, попервах здавалася вдалою, більшу частину дії вони просто маячіли за спиною в актора, створюючи недоречну атмосферу навчального класу, а не вбогого помешкання сироти. Тим не менш за цю роль Алмаса Амірова було нагороджено дипломом фестивалю.

Закривала фестиваль комедія «Тьотя Мотя прієхала...» за «Миною Мазайлом» М. Куліша. Це вже третя вистава, яку представив на «Мельпомені» Донецький національний музично-драматичний театр. В попередні роки на Херсонських сценах побували «За двома зайцями» та «В джазі тільки дівчата». Режисер-постановник «Тьоті Моті» Ігор Матіїв змінив оригінальну назву почасти з комерційних міркувань, почасти, щоб п’єса зазвучала більш сучасно. Від початку вистава йде у швидкому ритмі, що міцно тримає увагу глядача. Зокрема, динаміки додає те, що персонажі самі виступають у ролі режисерів: коли Рина оповідає Улі про свої нещастя, або ж коли Мина описує свій дещо кафкіанський візит до паспортного столу, їхні історії тут же унаочнюються, – розігруються як міні-сценки іншими персонажами. Цю багаторівневу оповідь уможливлює продумана до дрібниць декорація із двох дерев’яних вагонів (створена, як і костюми, сценографом Андрієм Романченком). Вони не тільки мають виразне символічне навантаження (потяг, який несе героїв у світле, як вони гадають, майбутнє під звуки Інтернаціоналу), а й технічно використані віртуозно, – кожні дверцята, кожне вікно, кожна сходинка, навіть дах, – стають простором для акторської гри.

Режисер додав персонажам Куліша гротесковості, якої немає в оригіналі. Всі вони показані обмеженими та схибленими на своїх переконаннях. Зокрема, Мокій, який у Куліша виведений як мрійливий, але стриманий молодий чоловік, що поступово стає все більш палким поруч з Улею, тут зображений нечупарним відлюдьком, який і справді, як каже його сестра Рина, «збожеволів од своєї укрмови». Шаржованість персонажів підкреслюють барвисті костюми, які мало нагадують реальний одяг 20-х років, зате творять незабутні візуальні типажі: кричущі строї Рини та неймовірне кічеве вбрання тьоті Моті акцентують їхню вульгарність та міщанство, широчезні клітчасті панталони Моки з клітчастими ж гетрами роблять його схожим на хлопчика-переростка, що загрався у бунт проти дорослих. Симпатію викликає тільки героїня Улі з її по-справжньому щирим захопленням українською культурою, м’якість її характеру підкреслено менш контрастним вбранням у спокійних тонах. Палка закоханість Улі в незугарного екзальтованого Моку, чиє невміння поводитися з жінками дотепно обіграно в сцені з велосипедом, виглядає дещо невиправдано. Матіїв також змінив кінець п’єси, стисло зобразивши спільність подальшої долі персонажів під час сталінських репресій.

Режисер не пристає на ту чи іншу сторону мовних дебатів, влаштованих героями Куліша, які виглядають цілком сучасними на тлі нещодавніх мовних законопроектів в Україні та протестів проти них. Він радше підкреслює, що неосвічені обмежені люди будь-яку ідею здатні перетворити на абсурд. Але, якщо відволіктися від політики, «Тьотя Мотя прієхала...» – це передусім блискуче зіграна комедія, за яку колоритна виконавиця ролі тьоті Моті Олена Хохлаткіна та сценограф Андрій Романченко отримали заслужені дипломи «Мельпомени».

Завершували фестиваль як завжди гала-концерт та грандіозний феєрверк на головній площі міста. Наступного року на нас чекатимуть святкування «повноліття» «Мельпомени» та нові театральні враження.

Київ–Херсон–Київ


Корисні статті для Вас:
 
Таврійські театральні традиції2011-10-02
 
Коли у Херсон приходить "Мельпомена"2012-03-11
 
Біографія як видовище2018-01-01
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2013:#5

                        © copyright 2019