Анастасія Пащенко Перейти до переліку статей номеру 2013:#5
Незахищеність


Нові члени Спілки кінематографістів України – режисери Руслан Батицький («Уроки української», сценарій Ольги Войтенко і Руслана Батицького), Юлія Гонтарук («Алкоголічка», сценарій Марисі Нікітюк), Філіп Сотніченко («Обійми» за власним сценарієм), Дмитро Сухолиткий-Собчук («Коріння» за власним сценарієм), Ірина Цілик («Помин») – запропонували глядачам Будинку кіно свої фільми. Вони позначені певною єдністю, а саме: зосередженістю на «хворобах суспільства». Можливо, це несвідома реакція на кризу не лише суспільну, а й кінематографічну. Можливо, відсутність «кіноіндустрії» (як регулярного виробництва) не дає змоги реагувати на ширший спектр соціального замовлення.

«Алкоголічка» Юлії Гонтарук – історія дівчинки, що не розмовляє, товаришує лише з лялькою і мріє про балетну кар’єру. Свого часу мати-танцівниця покинула її на виховання тітки, що торгує на базарі. Нарешті мрія Аліни, здавалося, близька до здійснення: вона потрапляє до танцювальної школи, збирається до Італії. І тут… пожалівши, її виганяють, бо на дівчат очікує, як натякає автор фільму, робота у сфері секс-послуг. І тут лялька «оживає» і втішає маленьку ображену героїню. Мотив цей міфологічний (згадаймо казку «Василіса Прекрасна»: лялька – чарівний захисник, а заодно заміна матері). Але в «Алкоголічці» він відсилає до традиційної вже теми самотності, проблеми комунікації. Загалом фільм тяжіє до неоригінальних тем: нещасливе дитинство, трагедія тонкої натури в жорстокому «базарному» світі, «експорт» українок... Причому йдеться про дітей, яким немає на що сподіватися. Характерний і «соціальний символізм»: героїня марить балетом (на відміну від «поганих» дівчаток). Тітка – представниця низької «базарної» стихії, отже, брутальна, корислива, з підозрою ставиться до мистецьких професій. Порозуміння неможливе. І черговий штамп: поєднання понять «танцівниці» і «закордону» у сумі дає «проституцію»... До речі, на штамп покликається вже назва (алкоголізм як хронічна вітчизняна соціальна недуга, що перетворюється на символ(1). Щоправда, механізм кліше певним чином викрито самим сюжетом. Слово «алкоголічка» стає лайкою, спробою дистанціюватися від дорогого, але недоступного: ляльки, яку треба залишити вдома, співробітниці танцювальної школи. А загалом – це означення атмосфери потьмарення, деградації, що панує у фільмі, а отже, в суспільстві.

«Обійми» Філіпа Сотніченка – претензія на кримінально-психологічну міні-драму. «Психологічну», бо персонажі живуть своїм життям і діють за законами, глядачеві малозрозумілими. Фільм анонсовано як «небагатослівну історію про непомічені подробиці несподіваної зустрічі»(2); але глядача у сенс зустрічей не посвячено. Це можна б пробачити за достатньої оригінальності і бодай натяку на якийсь смисл, та бракувало і цього. Натомість – виразна соціальна симптоматика, традиційна тема кризи родини. Вечори молодого подружжя – це сидіння на кухні, де дружина нарізає овочі і прибирає зі столу чоловіків портфель; цим спілкування й обмежується. У «паралельних вимірах» триває життя матері й сина (бабусі й онука?): хлопець навіть не дізнається, що батько повертається з в’язниці. І, не впізнавши, вбиває.

Руйнування родинних зв’язків, утрату закоріненості спостерігаємо і в «Корінні» Дмитра Сухолиткого-Собчука, і в «Помині» Ірини Цілик. Перша – за мотивами оповідання Григора Тютюнника «Дикий» (до речі, «Коріння» є назвою іншого твору – спогадів про брата, автора «Виру» Григорія Тютюнника). Герой повертається до покинутої оселі і чи то згадує, чи то мріє про власне родинне коло, паралельно спостерігаючи за життям сусідів – літнім подружжям і матір’ю-одиначкою. Цікаво порівняти цю роботу режисера з його ж таки «Ниткою», що заявила ідею тяглості людського життя, роду. У «Корінні» ж кульмінаційним стає момент, коли старий сусід, утративши дружину, намагається зрубати дерево під будинком для хреста на могилі. Завершується фільм ідилічно: під цим же деревом бавиться зі своєю донькою мати. Та назагал панує тягуча атмосфера «некомунікабельності» (характерно, що в оповіданні Тютюнника, дія якого відбувається в селі, її немає).

«Помин» Ірини Цілик – розповідь про вимирання села. Героїня перед від’їздом до Німеччини відвідує «малу батьківщину», аби продати стару хату і пом’янути померлого діда. Спогади про дитинство примушують Женю відчути втрату, розрив зі своїм минулим. Але короткий бунт (небажання емігрувати) навряд чи перешкодить їй покинути Україну, не кажучи про село. Либонь, невипадково і тут присутній образ дерева – яблуні, архетипної для кіно (згадаймо «Землю» О. Довженка, «Криницю для спраглих» Ю. Іллєнка). Яблука з іменами сільських дітей нікому їсти, зрештою, ними ласує сусідчина коза. Символічний момент: стрічку було знято неподалік від Батурина, уособлення знищеної української автономії…

Утім, на тлі інших «Коріння» і «Помин» звучать гуманістично. У них є наголос на важливості міжособистісних, передусім родинних, стосунків. Звучить ця тема і в інших стрічках, але в «Алкоголічці» основним є смакування соціальних негараздів, а «Обійми» живуть власним кіножиттям. У «Корінні» і «Помині» ж панує настрій сентиментальний, як нудьга «за втраченим раєм». Утраченим – чи уявним? Герої поринають у спогади, а вони майже неуникно є міфологізацією минулого. Тож невипадково саме в цих фільмах настільки важливий перетин внутрішнього і зовнішнього життя героя, злиття його минулого і теперішнього. Показовий і мотив повернення до «дідівської хати», що стає не лише мандрівкою в минуле, а й самоусвідомленням. Зрештою, відчуття «коріння» у героїні «Помину» виникає в момент прощання з проданою хатою, коли розрив уже «закріплено юридично».

В «Уроках української» Р. Батицького – інша проблема. Дія розгортається у шахтарському містечку, персонажі – молоді шахтарі і новоприбула вчителька. Герой – із породи «інших», парія для агресивних, із кримінальними нахилами юнаків, що переслідують закоханих. Розплата – «нещасний випадок» на шахті і загибель негідників. У кінці дівчина вчить німого героя говорити. Українською. Стрічка – зразок естетики насилля. Проблемою її є екстенсивність: глядачі поступово «загартовуються», тож для збереження ефекту «градус жорстокості» потрібно повсякчас піднімати. Тим більше, що сучасна культура, зокрема кінематографічна, послуговується нею широко, навіть нав’язливо. Відповідно, втрачається емоційний заряд образів, вони сприймаються лише як бажання режисера «полоскотати нерви публіки». Яскравий приклад в «Уроках» – сумнівна з точки зору художнього смаку сцена з покаліченим шахтарем; фільм надто насичений жорстокістю, це відволікає від головного – власне, уроків любові і української.

У фільмі красиві плани донбаського пейзажу, цікаві композиції кадрів, панують «архетипні» кольори: чорний – шахтарів, білий – вчительки; червоний – кров, насилля). І на рівні сюжету оповідь міфологізована: «Уроки» – такий собі кінематографічний внесок до «міфу Донбасу», що циркулює в суспільстві. «Три кити», на яких він стоїть (шахтарі, пострадянська руїна і «донецькі»), схоже, стали джерелами натхнення. Простір шахти постає як інфернальний світ, шахтарі – «морлоки», породження підземного царства. Їм протиставлено вчительку. Вона покликана «навчити мові», тобто ввести героя до простору загалом культури, чи «українськості», чи того і того водночас. Мотив виводить нас до міфу лабіринту. Є і свій «мінотавр»: наближаючись до своєї жертви, шахтар надягає бичачу голову. Зрештою, герой-«Тесей» знищує «мінотаврів», а вчителька Анна-«Аріадна» виводить його з лабіринту німоти.

Мотив розладу мовлення у стрічках симптоматичний. «Алкоголічку» режисерка пояснює так: «Ця історія сучасна, вона відбувається тут і тепер, у країні, у місті, в якому я живу. В цій країні існує маленька дівчинка, яка мовчить не тому, що хвора або німа, – мовчить, бо вона інакша, бо не хоче і не може ототожнювати себе з усім навколо»(3). Отже, за «типовості» історії, в якій глядач має впізнати навколишнє життя, сама героїня (з якою мав би ідентифікувати себе глядач) декларує себе як «особливу», від цього світу далеку… Про німоту як вимір суспільного буття йдеться і в анонсі до «Уроків»: «… фільм про споконвічну боротьбу ненависті та любові в умовах тотальної німоти суспільства»(4). Варіантом мовного розладу є і «анти-мова» – лайка і «базарний суржик» в «Алкоголічці», чужа мова (німецька, в контексті фільму – і «міська» російська) у «Помині». Порушення мовних зв’язків – знак проблеми комунікації, однієї з ключових у кіно ще з минулого століття. Певною мірою присутня вона і в згаданих фільмах. Це розрив не тільки між членами родини, поколіннями, а й між історико-культурними етапами. Навіть між регіонами: в «Уроках української» «шахтарський край» показано як світ чужий і незрозумілий для «нас». Потрібний хтось «іззовні», хто б увів їх у простір слова.

Ментальна недуга розладу мовлення символізує проблему суспільних зв’язків: відмова говорити – відчуження себе від «інших», які сприймаються як вороги. На відміну від своїх персонажів, фільми прагнуть промовляти до аудиторії. Але проблема в тому, що це кіно закріплює в глядача похмурі картини, натуралізує їх: те, що мало б сприйматися як відхилення, подається як звичний стан.

Тож ні спрямування, ні окремі теми не здивували. Вони актуальні й популярні (поняття ці не варто змішувати, але й розводити теж). Загалом же у фільмах молодих панує ідея незахищеності сучасника, його приреченість на життя у холодному й байдужому, а то й небезпечному світі.

1 Пор.: «Астенічний синдром» К. Муратової

2 Дивімось, хто прийшов! – URL: http://www.ukrkino.com.ua/news.php?id=3470&backp=www.ukrkino.com.ua%2Fnews.php%3Fstart%3D30%26p%3Dpublication%26page%3D3

3Цит за: Танай Г. Юлія Гонтарук покінчила з «Алкоголічкою». – URL: http://www.svidomo.org/defend_article/12042

4 Уроки української. – URL: http://sinua.dergkino.gov.ua/ua/film-ukrainian/show/359/uroki_ukrayinskoyi.html


Корисні статті для Вас:
 
Харківська "Академія": учора, сьогодні, завтра2012-03-11
 
НЕБО В ДІАМАНТАХ НАД ВЕРЕСНЕВОЮ ЯЛТОЮ2011-12-02
 
Любов та інші "Бутерброди"2012-01-15
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2013:#5

                        © copyright 2017