Роксоляна Свято Перейти до переліку статей номеру 2013:#6
Ромен Дюрі - кінообличчя покоління


Щоб стати справді відомим актором у Франції, не досить бути просто майстерним. Аби тебе почали впізнавати – а потім, може, й полюбили – в країні з найдавнішими кінематографічними традиціями та однією з найсильніших і найпопулярніших акторських шкіл (у Європі конкурувати з французами в цій сфері можуть хіба британці), акторові потрібен не лише особливий талант, а й не менший талан – така собі усмішка фортуни, що приведе тебе в потрібне місце в потрібний час.

Як це і сталося свого часу з Роменом Дюрі (н. 1974), котрий, висловлюючись журналістським штампом, потрапив у кінематограф майже випадково: його, в прямому сенсі слова, знайшов на вулиці агент із кастинґу і запропонував спробуватися на другорядну роль у фільмі Седріка Клапіша «Юна загроза» (1994). На той час хлопцеві було лише двадцять.

Так і сталося, що життя Ромена Дюрі, парижанина, який виростав у родині архітектора і танцівниці й на той момент уже вивчав мистецтво в університеті (актор і досі пише картини), різко змінилося. Відтоді чи не щороку він з’являвся в одному-двох фільмах, поволі, та впевнено розширюючи свій акторський діапазон.

Нині його однаково охоче запрошують і на головні ролі в «солоденькі» романтичні комедії (які збирають непогані каси по світу), й у видовищні пригодницькі фільми, і в складні психологічні або й кримінально-психологічні драми, та й загалом у розмаїте «авторське» кіно – від похмурого Жака Одіара до часом аж надміру «безтурботного» Тоні Ґатліфа. Чесно кажучи, важко назвати жанр, або й навіть фільм, у якому Ромен Дюрі не зміг зіграти переконливо – аж до найновішої за часом «Піни днів» Мішеля Ґондрі, знятої у звичній для цього режисера сновидно-напівсюрреалістичній манері.

Французьким акторам люблять приписувати особливий шарм. Мовляв, не обов’язково їм відповідати еталонам краси: вони вміють зачаровувати глядача і без того. І підтвердження цього, зрештою, можна знайти чи не в усій історії французького кіно – від Фернанделя, Жана Ґабена, Луї де Фюнеса до Жерара Депардьє та Даніеля Отоя.

У такому оточенні Ромен Дюрі, звісно, виглядає ледь не красенем. І цілком можливо, що багато хто сприймає його саме так. Але водночас актор нерідко постає перед глядачем і в далеко не найпривабливіших амплуа – як-от танцюриста, в якого виявили смертельну хворобу серця («Париж» Седріка Клапіша, 2008), самітника Даніеля, якого переслідує дивакуватий чоловік («Переслідування» Патріса Шеро, 2009), злегка одержимого юнака («Моє серце битись перестало» Жака Одіара, 2005) тощо.

Власне, залежно від ролі Ромен Дюрі вміє дивним чином змінювати зовнішність. І коли бачиш блідого, хворобливого молодого чоловіка зі запаленими очима і ледь щербатою вимушеною посмішкою в «Парижі», важко повірити, що це той самий актор, котрий так переконливо виглядає в ролі «професійного» ловеласа в «Серцеїді» Паскаля Шомеля (2010). Що вже казати про розважально-пригодницькі фільми в історичних декораціях, де Дюрі постає в романтичних амплуа: він зіграв і молодого Мольєра, котрий робить перші кроки в письменстві («Мольєр» Лорана Тірара, 2007), і шляхетного злодія Арсена Люпена, який шокує французьке суспільство кінця ХІХ століття («Арсен Люпен» Жана-Поля Саломе, 2004).

До своїх «перевтілень» актор ставиться дуже серйозно. Готуючись до зйомок, він не лише докладно вивчає роль, а й робить усе можливе, щоб відчути свого персонажа «зсередини». Скажімо, щоб зіграти у згаданому фільмі Одіара, Ромен Дюрі якось декілька ночей не спав, аби переконливіше передати на екрані знервованість і виснаженість головного героя, що розривається між потягом до музики, коханням до жінки та синівським обов’язком(1). Для того ж фільму він пройшов курс занять у своєї сестри, піаністки Каролін Дюрі, щоб у відповідних сценах самому грати на фортепіано. Або у трилері «Людина, котра хотіла жити по-своєму» Еріка Латріґо (2010), де його герой стає вбивцею коханця власної дружини, актор зумів надати доволі стандартній для цього жанру ролі особливої двозначності й навіть гідності: «Мені завжди було цікаво зіграти персонажа, якого зрадили. Він – жертва, та я хотів зіграти слабкість, злість, спричинену тим, що тебе обдурили, але не зробити його надто жалісливим або ж надто пасивним».

Попри таку серйозність у ставленні до своєї роботи, акторську професію Дюрі сприймає радше інтуїтивно, аніж інтелектуально, неодноразово наголошуючи в інтерв’ю, що брак відповідної освіти не вважає недоліком. Адже акторська професія, на його думку, – це насамперед уміння проживати життя на екрані, достовірно передаючи хоча б головні людські емоції: страх, радість, тривогу тощо. Цікаво, що в такому «психологічному» розумінні акторства Ромен Дюрі вбачає специфіку британської акторської школи, яку вважає взірцевою для себе і яку протиставляє французькій (другій, як він припускає, властиве якраз те-таки «інтелектуальне» сприйняття ролей: актор – як той, хто своїм персонажем виражає певну ідею).

Те, що нині за Роменом Дюрі важко закріпити якесь одне амплуа – цілковита заслуга самого актора, адже після того, як він уперше став справді популярним і впізнаваним за роль студента-француза, котрий їде за програмою обміну в Барселону (в молодіжній комедії «Гуртожиток по-іспанськи» Седріка Клапіша, 2002), його певний час запрошували саме на такі легкі напівкомедійні-напівромантичні ролі: «Красуні» С. Клапіша, «Мене приніс лелека», «Циганська історія» Т. Ґатліфа тощо.

Власне, як дотепно висловилася британська кінокритик з «The Guardian» Кетрін Шоард, «кар’єру Дюрі можна розділити на два типи ролей: ті, де він виблискує своїми зубами, і ті, де їх сховано за ширмою»(2). І справді, попри особливий шарм акторової посмішки, він – віддаймо йому належне – послуговується цим козирем далеко не в усіх ролях, уміло вибудовуючи складні драматичні ролі. Хоча «серйозність» фільмів, мабуть, таки не головний для актора критерій, адже і в доробку у нього не бракує комедійних ролей: Самюель в «Чоловічому віці: зараз або ніколи» Рафаеля Фейтьо (2007); Алекс в згадуваному «Серцеїді»; Луї Ешар у стилізованій під ретро романтичній комедії «Кохання на кінчиках пальців» Р. Ройнсара (2012); почасти й Колен в «Піні днів» Ґондрі (2013).

Чимало акторів могли би позаздрити й зібраній за ці роки «колекції» партнерок Ромена по знімальному майданчику. Він уже зіграв чи не з усіма найвідомішими кіноакторками Франції: Катрін Деньов, Жульєт Бінош, Ванессою Параді, Шарлоттою Ґенсбур, Одрі Тоту. До речі, з останньою актора поєднує найдовша спільна кіноісторія – цілих три фільми, серед яких, зокрема, «Китайська головоломка» С. Клапіша, що вийшла на французькі екрани в жовтні 2013 року.

Популярність Ромена Дюрі вже вийшла за межі Франції, чи навіть Європи. Ще 2008-го він зіграв із Джоном Малковичем у спільному франко-німецько-канадському «Заручникові смерті» Жиля Бурдо. В «жовтій» пресі уже не перший рік ходять чутки про його майбутню голлівудську кар’єру. Втім, тут Дюрі залишається малослівним: він досі не дав згоди на жодну роль в американському кіно, скромно стверджуючи, що не знайшов відповідного для себе фільму.

Поки ж актор прискіпливо відбирає наступні ролі, все більше глядачів, критиків і режисерів освідчуються в любові до Дюрі, дедалі частіше називаючи його найкращим актором свого покоління. І багато хто має на увазі не лише французький контекст.

1. Elizabeth Day. Romain Duris: «I don’t want to be Hollywood’s poor little Frenchman”» // The Observer, Sunday. 17 July, 2011 // http://www.theguardian.com/film/2011/jul/17/romain-duris-france-cinema-interview

2. Catherine Shoard. Romain Duris: Hero or antihero? // The Guardian, Thursday 24 June 2010 22.40 BST / http://www.theguardian.com/film/2010/jun/24/romain-duris-heartbreaker-interview


Корисні статті для Вас:
 
Аббас Кіаростамі: Стрибок у невідоме2013-05-04
 
Любов поза політикою2013-02-07
 
Фауст: між Гете і Сокуровим2012-07-16
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2013:#6

                        © copyright 2019