Розмовляла О.Бабій Перейти до переліку статей номеру 2013:#6
Р. Раманаускас:"Ми вміємо вибухати емоціями в кадрі"


- Ви багато знімались на кіностудії Довженка.

– За кількістю робіт Україна в моїй творчості посідає перше місце. На студії імені Довженка за десять років я знявся в десяти фільмах, та ще в кількох на «Укртелефільмі». Знімали переважно в Києві. Пам’ятаю телефільм «За ніччю день іде». Це був глибоко ідеологічний фільм, але з краплями мистецтва. Оповідав про боротьбу групи партизанів містечка Ніжин під час Другої світової. Досі пам’ятаю знамениті ніжинські огірочки. Марина Яковлева грала підпільницю, а я, як прибалт, «поганого хлопця», як ми жартували – «негідника, не позбавленого чарівності».

– До речі, звідки цей феномен: актори з Прибалтики традиційно грали фашистів та інших негативних персонажів?

– Мені здається, це через масове уявлення, що прибалти значно пізніше «врубалися» до великої родини радянських народів. Адже нас приєднали лише у 1940-му. Старше покоління ще пам’ятало «західне життя», кравці ще шили «на західний манір». І генетично ми ближче до Скандинавії, до холодних північних морів, а не до сонячних південних країв. Якщо взяти усе згадане в сукупності, плюс те, що прибалти пам’ятають, як носити дорогі штани і правильно тримати цигарку, то це й робило їх переконливішими «чужинцями». Легкий шлейф Заходу в нас залишався, навіть наш акцент був доречним. Людям подобалось, що ми не зовсім чисто говоримо російською.

З теплотою згадую роль у фільмі Олександра Візира «Заручники страху» за романом Жоржа Сіменона. Ми в дуже доброму темпі його знімали. Це були вже післяперебудовні 90-ті, ми якраз відокремлювалися, але за таку роботу не соромно. Я традиційно грав «чарівного негідника» – адвоката Міше, який виявляється вбивцею, і його ловить комісар Меґре.

Були фільми скромніші, ніж Сіменон: у Кохана «Кармелюк», у Левчука «Як збили Пауерса» тощо. І скрізь я грав «чарівних, але нехороших хлопців»! У ті роки багато знімали. Коли я заповнював пенсійну картку, то в архівах знайшлося чимало фільмів. Це може знадобитися при нарахуванні пенсії. Тоді в Києві я непогано заробив і відклав у литовську скарбничку.

– У розмові ви згадали про фільм, за яким вас знають мільйони глядачів, – «Довга дорога в дюнах» Алоїза Бренча.

– Фільмові, про який ми говоримо, виповнилося 30 років. У червні 1982 року почалася демонстрація стрічки на ЦТБ.

– А як сталося, що обидві головні чоловічі ролі, ролі латишів, зіграли литовські актори – ви і вже покійний Юозас Киселюс?

– Так вирішив режисер Алоїз Бренч. Йому дуже подобалась литовська школа акторської гри. Він вважав, що ми вміємо просто-таки вибухати емоціями в кадрі. І мав рацію: культура Латвії та її акторська школа ближча до німецької, показної і стриманої, а наша – емоційніша, нервовіша, ближча до Достоєвського. Його улюбленим актором був Бронюс Бабкаускас – зі старшого покоління, з легендарного містечка Паневежис. Він уже давно пішов з життя. Грав він у театрі чи в кіно, – завжди ніс у собі вічне дитинство, непередбачуваність. Якщо ви колись побачите його у фільмах, то зрозумієте: це зовсім інша гра. Режисер мало кого «пробував» зі своїх, латишів (Івара Калніньша, ще когось), а нас відібрав одразу, без проб. Він нас відчув. У Бренча була тонка інтуїція, що дуже важливо для режисури. І він одразу зрозумів, що «комплект» – блондин Юозас і темноволосий рафінований Ромас – фільму найбільше пасуватиме. На головну жіночу роль запросив латишку Ліліту Озоліню. Якби ще й дама була литовкою – це було б занадто. Ми й так одразу відчули, що таке старші відомі колеги на знімальному майданчику. Тема фільму була доволі делікатною. Ніколи до того з телевізійних екранів так широко і відкрито не розповідали про масові депортації до Сибіру. Всі питання, всі ролі погоджували із Москвою, а Москва, як і завжди, з піжонством дивилася на менші союзні студії. Іноді обов’язково потрібно було знімати московських акторів. Але оскільки це був національний фільм про події у Прибалтиці, вони не могли поставити «своїх» на головні ролі. Погодження тривало близько місяця.

– Я знаю, що з Юозасом Киселюсом ви дружили, вчилися на одному курсі, але в останні роки життя він перебував у депресії. Розкажіть про свого друга, яким він вам запам’ятався?

– Ми з Юозасом були дуже різні, але якщо ставалося так, що ми мало репетирували і рідше зустрічалися, то все одно відчуття того, що друг поруч, надавало нам сили. І коли його не стало, я зрозумів, що мені страшенно не вистачає його спокою. Бо ж я був, як пінне шампанське, – нервовий та емоційний. А він – типовий прибалтійський хлопець «від землі», із розміреними рухами і повільною мовою.

– А чи ви продовжуєте спілкуватися з Лілітою Озолінею, вашою партнеркою по фільму?

– Так, ми зробили литовський журнал «Легенди» (латиський мав таку саму назву). Якраз на ювілей фільму я привіз часопис до Риги. Ми зустрілися після тривалої паузи, грайливо ходили вздовж дюн, нас фотографували, а потім надрукували в журналі. Вийшов чудовий матеріал. Ментальність нашої держави не дозволяє експлуатувати образ героїв. Американці чи європейці одразу використовують популярних акторів, роблять римейки. Якщо дует акторів виявився вдалим, їх намагаються звести в іншому фільмі. У нас, на жаль, це не заведено. Був ще один маленький експериментальний фільм за Брехтом, – і все. Коли я приїздив до Риги, то звичайно ґречно телефонував Ліліті, але вона тоді вже була бізнес-вумен, мала свою школу, тому їй завжди бракувало часу, й зустрічі відкладали на «колись».

Шкода, що тепер ми зустрічаємося рідко, начеб наші країни посварились. Але це від нас залежить, тенденція тут ні до чого. Тож будемо відновлювати зв’язки і спілкуватись.

– Що нині відбувається у литовському кіно?

– У нас мало кого можна виділити. Може, я кажу так, бо від своїх більше вимагаєш, а своїм глядачам складніше догодити. Про зарубіжних акторів швидше складається думка. Оскільки у нас маленька країна, знімаємо не більше трьох фільмів на рік. Нас ніколи не вважали суто кінематографічною країною, як, наприклад, Грузію. У нас не було своїх Іоселіані, Чхеїдзе, Абуладзе, Ґабріадзе, Данелії… А в нас Жалакявічус, Паулс і ще кілька прізвищ. Та ми створювали доволі стильне кіно. Окремі роботи – справжнє оригінальне мистецтво. Шкода, що це зникає.

У нас є три кити нашого литовського кіно, як називав їх Андрій Миронов, «три російських богатирі»: Адомайтіс, Будрайтіс, Баніоніс. Їм вдалося подолати кліше «гестапівців», хоч такі ролі теж є в їхніх біографіях, та «хороших хлопців» вони зіграли значно більше. Їх знімали Губенко, Михалков і навіть Тарковський. А всі решта «наших» знімалися в традиційних історичних фільмах про князів, про боротьбу народу. Ми знали імена всіх великих режисерів, але з ними майже не працювали.

– З ким із українських режисерів доводилося працювати?

– Я вже згадував: Тимофій Левчук, Григорій Кохан. Я зустрічався з Кірою Муратовою, але вже під час переговорів зрозумів, що в її фільмах зовсім інша естетика. Чим скромніше та непомітніше виглядаєш, тим більше шансів потрапити до неї в кіно. Вона не любить чоловіків, які добре виглядають, їй одразу робиться страшно, красенів вона сприймає за самовдоволених самців. А я прийшов на зустріч засмаглий, та ще й у білій сорочці, сміюся, жартую, кокетую: «Що, будемо Сомерсета Моема знімати, так?». А потім зрозумів – Сомерсет Моем для неї – салонний письменник для масової публіки. В нас не вийшло контакту.

– Вибачте, але чим нині ви заробляєте на життя?

– Запитання нормальне, адже побутові проблеми теж треба вирішувати. З осені в мене буде «пенсійний дембель», що зовсім непогано. А крім того, викладаю школярам випускних класів мистецтво за їхнім вибором: музику, театр, кіно, драму, образотворче мистецтво. Ще озвучую книжки для людей із вадами зору. Ця робота мене вельми тішить. Це й акторський тренаж, і дикція, і вимова. З цього можна зробити маленьку театральну виставу (недавно читав п’єси Достоєвського, які свого часу пропустив). Озвучую книги не заради грошей, а з етичних причин: я дякую долі за можливість займатися цим. Іноді граю маленькі ролі в наших відомих режисерів. Нещодавно знімався у Альгімантаса Пуйпи. А взагалі мені дуже подобаються творчі зустрічі, особливо в маленьких містечках. Кожні два-три місяці мене запрошують. Я читаю того ж Ромена Ґарі, глядачам подобається. Дякувати Богові, на хліб вистачає, якось викручуюсь, без боргів, що вже непогано у наш час.

– Писати не думали?

– Робив спроби. В мене є есе. Коли газети цим займалися, мене навіть друкували, та тепер ця ніша зайнята чтивом «із жовтизною», кримінальною літературою. Кому потрібні міркування про Шекспіра? Писав про наше покоління. І продовжую писати, маю такий легкий гріх.

– А мемуари? Автобіографію?

– Мені запропонували написати книгу, та я відмовився, це було б не дуже елегантно. Куди не глянеш – скрізь я засвітився. Треба зачекати, щоб скучили, і тоді люди б казали: «Ромас книгу написав!» А нині я бачив би свою книгу, яка стоїть серед сотень схожих. Мені здається, що і в Києві, і в Москві те ж саме.

– Ви вже згадали, що начитуєте книги для людей із вадами зору. Чи не маєте наміру створити якийсь фонд?

– Поки що ні. Я займаюся лише озвученням, але роблю це три години щодня. Це реальна допомога людям, яка їм потрібна. Що далі – побачимо. А чому б ні? Та не варто завчасно планувати, оскільки може статися, як у давньому прислів’ї: там, нагорі, з нас сміються, коли ми будуємо плани.

Червень, 2012. Вільнюс


Корисні статті для Вас:
 
Дежа вю, або Щасливий випадок з Єжи Штуром2011-12-05
 
Лист Міністру культури і відповідь Міністерства2018-01-01
 
Біографія як видовище2018-01-01
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2013:#6

                        © copyright 2019