Л. Залеська Онишкевич Перейти до переліку статей номеру 2013:#6
Цінний документ українського театрального життя


Валерій Гайдабура.

Театр, розвіяний по світу.

Феномен сцени повоєнної української діаспори (Німеччина, Австралія, Франція, США, Канада, Австралія). – К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2013. – 324 с.

Автор цієї праці переконаний, що «неможливо уявити комплексну історію національного театру ХХ століття без кращих набутків повоєнної сценічної практики втікачів від сталінського тоталітаризму». Саме тому Валерій Гайдабура дослідив цю тему і висвітлив її у новій книжці. Підназва виразно вказує на її точний фокус; можна б тільки уточнити, що тут мова про Другу світову війну.

Українську еміграцію під час Другої світової війни описують як політичну, і тому серед утікачів так багато провідних постатей з мистецького, театрального і літературного світу. Серед них такі відомі режисери, як Володимир Блавацький і Йосип Гірняк, сценаристи Мирослав Радиш і Владислав Клех, драматурги, які вже раніше були знані в Україні: Юрій Косач, Ігор Костецький, Григор Лужницький, Іван Багряний, Іларіон Чолган, Людмила Коваленко-Івченко, Юрій Тис, Сергій Кокот-Ледянський. А скільки талановитих акторів! Факт, що коли їх усіх доля кинула в одну частину післявоєнної Европи (Німеччину й Австрію) – це дало їм рідкісну нагоду для спільного самонатхнення. Крім того, так близько були ще й нові театральні напрями Франції, Австрії, Італії, Німеччини. Все це вплинуло на розвій першорядного українського таборового театру, зокрема інтелектуального. Тоді серед українських театральних діячів відбувся небувалий спалах таланту, енергії і відданості театру. В. Гайдабура оцінив значення цієї унікальної ситуації, і тому ретельно студіював і доступні джерела-архіви, і крихітки поодиноких інформацій про ті постаті та їхню творчість.

Після переїзду до нових країн або й континентів (1947–50 рр.) драматурги могли писати для шухляди чи, в кращій ситуації, – для друку (правда, часто способом, що «сам видав» і заплатив). Талановиті сценаристи могли знайти простір для висловлювання навіть у нью-йоркській Метрополітен-опера (В. Клех). Та для режисерів і 95% українських акторів-іммігрантів, – які не володіли бездоганно англійською мовою, – такої можливості вже не було. Всі вони працювали тепер фізично, проживали в різних містах або у віддалених частинах міста, що утруднювало можливості вечорами працювати над виставами. А ще й не було фінансової бази. Іммігрантські громади не були багатими, бо такими тоді не були самі іммігранти. Крім того, велике число нових іммігрантів мали перервану або заледве середню освіту (це та молодь від 15 років, яку нацисти вивезли в Німеччину на роботу). Звичайно, свої перші пожертви свіжі іммігранти давали на будову церков, організування преси, суботніх шкіл для дітей, хорів. На професійний та інтелектуальний театр не було ні досить фінансів, ні глядачів, бо навіть більші громади мали по 10–15 тисяч, а найбільші по 30–50 тисяч людей.

З допливом молодших аматорів ці театри проіснували ще 20–50 років. Справді, це було існування на ентузіазмі і відданості українському театрові й мистецтву. В. Гайдабура простудіював найрізноманітніші листи, рецензії, спомини й архіви від 1940-х років до сьогодні. Він також вів листування з численними учасниками цих театрів і так зумів зібрати докупи «розвіяні по світу» архіви. Бажаючи якнайшвидше ті факти зробити доступними в Україні, автор почав друкувати свої статті на сторінках української преси вже від 1996 року («Кіно-Театр», «Український театр», «Культура і життя», «День») та у своїх книжках; ці тексти тепер становлять більшість матеріалу в його книжці.

Сам збірник має влучно розподілені інформації за країнами і континентами: Німеччина й Австрія, Франція, США, Канада й Австралія. Автор подає детальніші факти про групи Блавацького (в Німеччині і Філадельфії), Гірняка й Олімпії Добровольської (Австрія, Німеччина і Нью-Йорк), Лідії Крушельницької (Нью-Йорк), Наталі Пилипенко (Париж), Михайла Ляльки, Слава Теліжина, Юрія Белського і Йосипа Терлецького (Торонто), Антона Рибіцького і його колег (в Австралії). Серед цікавих унікальних спогадів є опис постановки Винниченкової п’єси «Закон» у Парижі, зроблений Борисом Дніпровим, та його ж листи на цю тему. Є тут також цінні біографічні відомості про визначних акторок Віру Левицьку («Реквієм за Батьківщиною», їй також присвячена ця книжка) і Тамару Позняківну (стаття Валеріяна Ревуцького «Перша зірка»). Cтаття Т. Позняківної «Пам’ятаю і бережу» про її власне життя, немов в одній капсульці, подає картини життя переслідуваних у СРСР та професійного життя втікачів. Про багатьох зібрано цікаві деталі їхніх акторських біографій, пов’язані з давніми вчителями: про іммігрантів Австралії Марію Малиш-Федорець й Івана Миколаєнка (обоє відомі також під прізвищем Мартинюк) – учнів Миколи Садовського; або про Степана й Ірину Залеських – учнів Гірняка. А найстарші, Гірняк і Добровольська, Пилипенко і Блавацький – це учні Курбаса. Всі вони передавали естафету молодшим.

Увесь цей збірник статей і спогадів цінний багатим автобіографічним й епістолярним матеріалом кореспондентів Гайдабури. Серед опису подробиць буденного виринають деталі перипетій тогочасного життя, на тлі якого всім цим митцям доводилось поборювати перешкоди не тільки щоби вижити, але щоб жити на службі музи й українського театру. Цілість збірника – це не намагання написати історію цих театрів (про деякі з них уже є праці), а радше доповнення тла з особистої точки зору поодиноких учасників подій. Правда, в таких спогадах і листах суб’єктивні описи кидають і світло, і тінь на події та окремі постаті, але вони також додають такі подробиці, яких у сухо-науковій історії годі було б знайти.

В. Гайдабура подав також довідку про українські театри у таборах переміщених осіб і дані про чисельність населення в них (від двох до восьми тисяч людей). І, що дуже важливо для дальших досліджень драматургії на українських сценах, він зібрав і списки репертуарів театрів («Ансамблю Українських Акторів», «Студії Йосипа Гірняка й Олімпії Добровольської» – обох груп у Німеччині, а потім у США), «Театру у П’ятницю» у Філадельфії, «Українського Театру в Америці», «Заграви» в Торонто, австралійських «Українського Театру Малих Форм ім. В. Блавацького», «Театру ім. Леся Курбаса» й «Українського Мистецького Товариства»). З цих списків бачимо, що майже половина репертуару Блавацького складалася з п’єс українських драматургів (від Грінченка, Лесі Українки, М. Куліша і до емігрантів Косача, Л. Коваленко й І. Чолгана). В цей же час Гірняк радше зосереджувався на українських авторах, включно з новими іммігрантами І. Керницьким, І. Чолганом, М. Понеділком, Дімою. Всі ці театри були свідомі своєї відповідальності ставити також заборонені тоді драми в УРСР: «Бояриню» Лесі Українки, п’єси Миколи Куліша, І. Багряного про радянську політику, Миколи Чирського і Ю. Тиса про визвольні змагання і підпілля, чи Костя Гупала «Тріюмф прокурора Дальського» (про сталінізм), драматизацію «Мати і я» Миколи Хвильового і «Домаху» Людмили Коваленко (тло Голодомору). У книжці є тільки коротка згадка про нью-йоркський «Новий Театр» (режисер Володимир Лисняк; актори – учні Гірняка, ще з Європи), який поставив «Камінного господаря» Лесі Українки, і прем’єру «Голод-1933» Богдана Бойчука. Це справді був серйозний вислів інтелектуального театру. Всі згадані театри за океаном також мали в своєму репертуарі нових авторів у драматичному жанрі (Василь Софронів-Левицький, Марія Цуканова) та молодих драматургів (Діма, Бойчук, Віра Вовк чи Борис Будний).

Одинокий драматичний текст у збірнику – це уривок сатири Миколи Понеділка «За двома зайцями» (1950), за твором Михайла Старицького. Текст цієї перелицьованої сатири про радянський світ пропав, та В. Гайдабура віднайшов уривок. Цей твір цікавий тим, що в ньому виразне історичне значення відіграє пакт Молотова–Ріббентропа 1939 р., а Сталін і Гітлер показані подібними, наче брати.

Цей збірник різнорідних текстів – немов калейдоскоп: кожний новий порух дає нову картину чи то мистецьких інтерпретацій п’єс, чи тла історичних подій, суспільних і психологічних тисків, мистецьких і театральних проблем, та й емігрантських переживань, зокрема в час, коли Батьківщина була за великою мурованою стіною. Хоча вже існують розлогі історичні дослідження цього театру пера В. Ревуцького, Г. Лужницького, Б. Бойчука та ін., ця найновіша книжка Валерія Гайдабури є скарбом до студій над глибшою історією цілого українського театру. Шкода тільки, що на якійсь стадії друку чи передруку редактори послабили вартість деяких архівних цитат/текстів (не вказавши змін), як і не пошанували п’ятої букви української азбуки ні в прізвищах і топонімах (Ґете, Ґольдоні, Ґуно, Реґенсбурґ, Берхтенсґаден), ні у прізвищах театральних діячів (Ґерус, Ґеник) чи героїв (Пеґґі). Книжка має довгий і вичерпний покажчик (11 сторінок) і 80 сторінок чорно-білих світлин. Усе це разом являє собою цінний документ українського професійного театрального життя, справді розвіяного по цілому світі.


Корисні статті для Вас:
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2013:#6

                        © copyright 2019