Ольга Велимчаниця Перейти до переліку статей номеру 2014:#1
"Мандрівний вішак": театр у пошуках простору


Міжнародний театральний фестиваль «Мандрівний вішак» відбувся в Луцьку 27–29 вересня минулого року: вперше і, що важливо, з чіткою концепцією – «театр за межами театру» – та згуртованою міцною командою його натхненників-організаторів (театр-студія «Гармидер» Луцького районного будинку культури).

«Театральне» освоєння просторів міста розпочалося з самого відкриття на Дитячій залізниці. Під запальні барабанні ритми та спалахи журналістських камер на станцію «Росинка» прибув переповнений потяг з учасниками фестивалю – незалежними театрами з різних куточків України та з-за кордону, на яких очікували насичена театральна програма та мистецьке знайомство з Луцьком.

Після відкриття виставки театрального плаката «Живи!» учасники, слідом за символом фестивалю Мандрішаком попрямували до місця позаконкурсної вистави «Люди говорять», яке для автора видалося симптоматичним (згусток капіталізму), – будівельного гіпермаркету «Нова лінія». Річард Петтіфер розпочав свій перформанс, заздалегідь подбавши, щоб глядачі не зайняли зручної «споживацької» позиції: стільці, які люб’язно пропонували в магазині, виявилися зайвими. Перша частина вистави нагадувала лекцію, що вимагала у глядачів максимального зосередження і напруження. За цією багатослівною сценою «інтелектуального протесту» (як виявилося, актор грав філософа Славоя Жижека) йдуть німі: підкреслено фізіологічна репрезентація (зашивання рота) тихого протесту, далі – радикальний (самоспалення) та активний (демонстрації у стилі «Pussy Riot»). Цей потік пантонімічних сцен розриває хіба що момент активної інтеракції з глядачем: Річард Петтіфер запитує глядачів почергово: «Do you speak English?» і тисне руку тим, хто дає ствердну відповідь. Реакція глядачів – це ще й відчуття включеності у спільноту. «Театр пригнічених» – поняття, яке вивчав Августо Боал і з яким працює Річард Петтіфер – має на меті залучити глядача до дії. «Театр – хоч і не революція, але репетиція революції»(1), – пише А. Боал. Р. Петтіфер створив, хоч на мить, ситуацію пригнічення, продемонстрував протестні акції, але чи була дія з боку глядачів? І все ж перформанс, єдиними художніми засобами якого є тіло актора, одягнене мало не в спіднє, та голос, провокує до постійної роботи думки, аналогій, порівнянь.

Серйозний посил першого фестивального дня підхопив Юнацький театр «Teatrali» з Тбілісі, який привіз зовсім не дитячу за змістом та емоційним напруженням постановку. Назва її – «Беслан», місце показу – спортзал ДЮСШ у колишній Великій Синагозі-фортеці. Зрозуміло, що йшлося про трагічні події 2004 року в Північній Осетії, коли у зв’язку із захопленням школи та триденним утриманням заручників загинуло майже 200 дітей. Театр із Грузії, яка межує з Північною Осетією і Чечнею, здійснив спробу подолання травми, художньо переосмисливши ці події. Режисер обрав нехронологічний спосіб розповіді, чергуючи моторошні моменти жорстокості терористів, безвихідного становища школярів-заручників зі сценами дитячої безтурботності та радості, які передували захопленню школи. Так само і акторів юнацького театру, серед яких є зовсім юні (дев’яти-, десятирічні), ще вдень можна було бачити веселими та життєрадісними, у виставі ж вони – серйозні, драматичні, надто дорослі. І ще героїчні. Режисер акцентує саме на їхній безстрашності, дружбі, прагненні допомогти одне одному в найнестерпніших умовах. Однак поняття героїчного схиляє в бік якихось міфотворень чи ідеологій. Тому фінальна сцена, у якій буквально підносять до небес дівчинку, що вижила, надто патетична. Дівчинка гордо піднімає хрест – символ утвердження християнських цінностей чи символ боротьби з іншим віросповіданням? Молоду акторку Нану Зургашвілі все ж було відзначено в номінації «Краща жіноча роль».

Наступний день розпочався у замку Любарта, де в залишках церкви Іоана Богослова донецькі «Жуки» зіграли «Антігону» Софокла. Дуже уважні до античного тексту, актори проголошували його чітко та ритмічно. Навіть їхні кроки ставали своєрідним метрономом вистави. Вбрані в сучасний одяг, актори органічно влилися у запропонований їм простір, а античний текст про межу між сакральними і світськими законами у християнській пам’ятці не звучав дисонансом. Утім, це приклад того, як саме місце, а не театральна робота, стає визначальним у сприйнятті вистави.

Ще однією локацією, що мала посилювати враження від вистави, став довгобуд «Бронкс», незавершене будівництво ще радянського заводу. Сьогодні замість того, щоб демонструвати здобутки науки й техніки, недобудовані та напіврозвалені каркаси заповнені сміттям та тими, кого відкинуло суспільство. Це місце – ніщо, порожнеча в житті міста. Так само і герої вистави «Метро» (Київська театр-студія «Splash») опиняються у невизначеному просторі. Як і в довгобуді, тут панують закони жорстокості: у першій частині ми підслуховуємо і підглядаємо за різними парами людей, які опиняються вночі в місті. У всіх – проблеми зі взаємопорозумінням, невміння почути одне одного, роз’єднаність. І коли у другій частині вони опиняються у підземці, в заручниках двох девіантних персонажів, котрі почергово знущаються з кожного, ні в кого не виникає бажання втрутитися, зупинити жорстокість, об’єднатися у «боротьбі з несправедливістю». Ба більше, простір «вагона» організовано так, що оптично складається враження, ніби глядач спостерігає за всіма подіями з цього ж вагона і також залишається бездієвим. Саме ця вистава викликала найбільший шквал емоцій у глядачів, а також отримала ґран-прі журі фестивалю, а «хулігани» Олексій Яцюта та Сергій Стаднюк були настільки переконливими, що удостоїлися нагороди за кращу чоловічу роль.

З місцем для лицедійства не пощастило Театральній майстерні «Вінора» з Харкова. Через холодну погоду виставу «Зірки» довелося перенести з парку Правничого ліцею до приміщення з тісним актовим залом та не дуже пристосованою сценою. Однак молодим акторам вдалося і в цьому задушливому просторі створити енергетичний, сповнений символів, пластично цікавий спектакль про дорослішання – мрії, пошуки повноти буття, спокуси, розплати, перші втрати – ті моменти, які можуть становити елементи ініціації у сучасному суспільстві, які все ж традиційно травматичні, інколи навіть жорстокі. Режисера Олександра Коршуна було нагороджено у номінації «Краща режисерська робота».

Серед яскравих вражень останнього дня – вистава «Мені пощастить», яку студія «Deep» з Луганська зіграла просто неба за Палацом учнівської молоді, здобувши нагороду «Краща адаптація до майданчика гри». Глядацькі місця розташували таким чином, що межа між аудиторією та сценою стиралася. Це було співзвучно і режисерському задуму, адже глядачі брали безпосередню участь у «грі», їх різним чином задіював актор. Йшлося про черговий винахід людства, так звані «кліпси», які допомогли людям втікати, сподіваючись на ліпше життя, у майбутнє, де можна не працювати, де є ліки від раку, немає криз тощо. Однак, як показує історія персонажа, ескапізм – не вихід, а кнопка на кліпсі «Мені пощастить» заносить далеко не в кращі часи. Зрештою герой опиняється в цивілізації дуже схожій на ту, з якої втік, ніби за «законом» вічного повернення Ніцше. Вистава рясніє ностальгійними моментами: герой згадує своє дитинство, дідуся, часто лунає пісня з фільму «Гостя з майбутнього», яку підхоплюють глядачі, що одразу зрозуміли свою «активну» роль у цій виставі: хтось спрямовує актора намальованими крейдою стрілками, хтось шукає бутерброди, щоб розділити їх між присутніми, хтось виконує роль інших прописаних у тексті персонажів. Але, незважаючи на таке активне залучення, переживання емпатії, злиття з думками персонажа, глядачі не мають впливу на дійство, яке з присмаком ностальгії, розбитих мрій та «повсюдної важкості буття» переконує їх в доцільності чинного суспільного порядку.

Доповнили географію простору і театральну палітру Муніципальний театр Бориспільської міської ради позаконкурсною виставою «Батько», в якій головну роль блискуче зіграв голова журі Петро Панчук, а також театр-студія «Согласие» з Санкт-Петербурга з виставою «Оркестр», київська театр-студія «Данко» з театром тіней та театр «Крылы халопа» з «Процесом» Кафки.

Взаємодія міста і театру дала цікаві і несподівані результати як для глядачів, так і для учасників фестивалю, який, слід сподіватися, надихнув вірних слуг Мельпомени на подальшу роботу, подарував їм надію знову потрапити на «Мандрівного вішака», котрий, звісно ж, не стоятиме на місці.

1) Boal A. Theatre of the Oppressed / Augusto Boal. – London: Pluto Press, 2008. – C. 135


Корисні статті для Вас:
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2014:#1

                        © copyright 2017