Світлана Дзюба Перейти до переліку статей номеру 2014:#1
"Співуча, як мій народ..."


Прем’єра «Марусі Чурай» за романом у віршах Ліни Костенко

в Луганському музично-драматичному українському театрі

Чи можна поставити на сцені «Марусю Чурай» так, щоб емоційний вплив вистави можна було порівняти з силою поетичного слова Ліни Костенко? Роман у віршах славетної української поетеси надихнув на постановки режисерів у кількох містах України, тепер оригінальне сценічне прочитання є і в луганчан.

Роман «Маруся Чурай» опубліковано в 1979 році, із затримкою на багато років. Хто знайомий з біографією Ліни Костенко, той знає чому. Героїня твору – авторка українських пісень, відомих як народні: «Вiють вiтрі, вiють буйні», «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорницi», «Засвiт встали козаченьки» та багатьох інших. Чи жила вона насправді в Полтаві у ХVІІІ столітті, в часи Хмельниччини, чи її образ створено народною фантазією, тепер не дізнаєшся, та образ не залишає байдужими людей, чутливих до мистецтва. У колективній пам’яті народу збереглося, що Маруся Чурай, дочка козацького сотника Гордія, героїчно загиблого в бою проти польської шляхти, кохала козака Григорія (Гриця) Бобренка і була з ним заручена. Коли в 1649 році почалася народно-визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького, Грицько пішов у військо, пообіцявши повернутися. Дівчина чекала його чотири роки. Повернувшися, Гриць посватався до Галі Вишняк, нареченої із заможної родини (у романі Ліни Костенко мовиться, що не без натиску матері). Маруся не могла стерпіти зради, вона зварила зілля, щоб отруїтися. Те зілля випадково випив Гриць. Полтавський суд, що відбувся, як відомо не то з легенд, не то з історичних джерел, влітку 1652-го, засудив Марусю до страти «на горлі», але, за переказами, кару було скасовано завдяки вчасно прибулому гінцеві від Хмельницького, який заступився за народну поетесу. У Ліни Костенко цей посланець – Іван Іскра (Іван Якович Іскренко), козак, обдарований військовими чеснотами, що віддано та безнадійно любив Марусю до кінця свого життя. Можливо, співачка і поетеса скінчила свої земні дні в монастирі, не в силах залишатися в місті, де все нагадувало про трагедію, а можливо, померла у 28 років від туберкульозу. Останню версію, використану в романі, перенесено й у виставу.

Можна помітити, що доля Чураївни багато в чому схожа на долю Мавки Лесі Українки. Можливо, це доля багатьох талановитих творчих жінок України, яка, як кажуть, розташована під приземленим зодіакальним знаком Тельця... Але й коханий героїні – і в Лесі Українки, і в Ліни Костенко, – роблячи вибір на користь земного, буденного, господарності, приходить до своєї власної трагедії.

Виставу в Луганському театрі поставила команда з Херсона: режисер – Сергій Павлюк (він також є автором інсценізації роману), сценограф і авторка костюмів – заслужений художник України Ольга Гоноболіна, балетмейстер – Юрій Бусс, хормейстер – заслужена артистка України Ружена Рубльова. Сергій починав працювати з Ольгою та Юрієм сім років тому, коли робив першу постановку в Херсоні, пізніше приєдналася Ружена.

Режисер три місяці додзвонювався до Ліни Костенко, яка дуже вимогливо ставиться до тлумачення своїх творів, щоб отримати дозвіл на постановку. За його словами, розмова відбувалася приблизно так. Ліна Василівна запитала: «Ви талановиті?» – «Ну, ось, кажуть, що я...» – «Ви талановиті?» – «Так!» – «Ставте!» Після цього переговори відбувалися через її доньку. Так, поетеса дала дозвіл «шматувати» текст, адже, якщо ставити «Марусю Чурай» повністю, вийшла б вистава на 5–6 годин.

Режисер не мріє, щоб Ліна Костенко побачила його виставу. «Я не прагну неможливого. Вона не буде дивитися, бо не робить цього принципово. Хоча її донька зацікавилася, попросила переслати відео...»

Але чому «Маруся Чурай»? «Це те, що у мене в душі, – пояснює Сергій Павлюк. – Маю з десяток вистав на українську тематику. Я її всмоктав в буквальному сенсі з материнським молоком, а мама моя родом із Західної України. Коли ставлю такі речі, як «Страшна помста», «Вій» Гоголя, «Наталку Полтавку», я не знаю, звідки це береться, і не замислююся, чому саме так...»

На початку роботи задум був іншим, у процесі багато що змінилося. (До речі, першою, дипломною, постановкою режисера свого часу стала «Дума про братiв неазовських» Ліни Костенко в Черкаському театрі). У підсумку вийшов потужний спектакль. Цього було досягнуто завдяки численності персонажів, художнім засобам, зокрема сценографії. Всі предмети на сцені символічні, і символи ці добре знайомі досвідченому глядачеві: колесо, віз, перехрещені сходи тощо. Білі дерева художниця придумала вже у творчому потоці, так само з’явилися і чавунці, що їх одягають на голову, зокрема – Гриць у мить відчаю: коли обіцяє матері зректися Марусі. І ще – якісь звисаючі на ланцюгах язичницькі тотемні стовпи... Втім, режисер не пояснює всіх своїх задумів. Залишає домислювати глядачеві. Помітно, що домагається присутності на сцені всіх чотирьох стихій, працює з ними. Персонажі практично весь час виконують різні символічні дії: ллють воду, сиплють пісок, зав’язують на деревах різнобарвні стрічки. Загальне враження – у виставі багато всього. Багато дійових осіб, дії, символів, танців, пісень, світлових ефектів…

Одухотворений образ Марусі показано в той період її життя, коли від горя вона вже не може ні співати, ні складати пісні. Але вистава піснями насичена (чимало з них написала Маруся). В музиці переважають етнічні мотиви. Ружена Рубльова, яка хотіла відійти від «затяганих» пісень, зібрала рідкісні й виразні музичні композиції (і сама розплакалася на фінальному прогоні, коли залунав хор). За її словами, «частіше відбувається як: приїжджаєш, робиш «закваску», від’їжджаєш і повертаєшся ближче до прем’єри, щоб щось відрихтувати. Сьогодні вперше мені не те щоб не захотілося нічого міняти – я боялася що-небудь порушити. Я зазнала такої насолоди...»

Сценічний час у виставі розірвано. «Шматувати» текст можна по-різному, і якби, скажімо, режисер обрав основою главу «Проща», вистава була б іншою, але він зробив центральною сценою, що займає всю першу дію, суд над Марусею. Вона є експозицією, що знайомить глядача з дійовими особами, до того ж, у ній є епізоди, які привносять крихту сміху в трагічне дійство, мабуть, режисер вважав це важливим. Судовий процес переривається сценами спогадів героїні, яка очікує страти, а також піснями, музично-танцювальними та пластичними вставками. Початок кожного часового відрізку позначається виходом особливого персонажа: це Колообіг часу. Він котить колесо і, зупинившись посередині сцени, пильно вдивляється в залу.

Маруся у виконанні Наталії Недоступ має деяку портретну схожість з образом, який можна побачити на картинах, які прийшли до нас з минулого. Водночас постановник дав волю актрисі в його трактуванні: «Вона грає так, як їй притаманно, не можна робити з неї іншу людину. Якби грала інша актриса, то й Маруся була б іншою». Серед головних героїв привертає увагу Гриць у виконанні Олександра Реді, заслуженого артиста України. Добре показано людину, яку роздирають сумніви. Також ми бачимо інші, нехай і невеликі, але яскраві акторські роботи. Так, юна Вікторія Бордюгова зворушливо зіграла маленьку Марусю.

Вистава, схоже, вдалася. І це – за місяць репетицій, та ще й перед закриттям сезону і з перенесенням прем’єри на наступний. Інакше не виходило: у Сергія Павлюка вельми насичений графік пересування та постановок в Україні й за кордоном. Виступивши на прес-конференції перед прем’єрою, він відразу ж поїхав далі, дітища свого не побачивши. Для колективу великим ризиком було запросити незнайому творчу групу, та ще й у таких незручних часових рамках. Ризик виправдався, а лідер херсонської команди вдячний директорові Луганського театру за співпрацю. Він задоволений постановкою, своїм 36-м спектаклем, висловлюючи захват від творчої співпраці з луганськими акторами: «Це супер!», «Це було кайфово», «Я відчув неабияку втіху». «Майже два місяці актори не грали, а сьогодні ми робили прогін, і я не знаю, для чого, їм він не потрібен був, вони були впевнені, я майже нічого не виправляв. Це вартує багато. Справді. Бо назовні ми такі білі й пухнасті, а на ділі жорсткі й не любимо лестити», – говорить режисер.

Задоволені і глядачі. Багато хто вже згодом пригадує сильну постановку, що відкрила сезон. Згадує похід у театр на «Марусю Чурай» зі студентами молодий викладач і керівник театру-лабораторії «Поза стінами» Денис Дикий: «Якщо говорити про прем’єри, яким я симпатизую, то, з недавніх постановок, це «Маруся Чурай». Якби я був не зі студентами, а сам, я б дозволив собі «катарснути». Але за студентів ти несеш відповідальність, ти повинен наглядати, щоб вони не відволікалися на дурниці. Вистава приголомшлива, цікава, справжня українська. В мене таке відчуття патріотизму прокидається завжди, коли приходжу в український театр...»

До речі: найперша вистава Луганського українського театру була теж про Марусю Чурай – «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» за М. Старицьким. Восени 1944 року.


Корисні статті для Вас:
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2014:#1

                        © copyright 2017