Вадим Скуратівський Перейти до переліку статей номеру 2014:#2
Репертуарні сигнали національної катастрофи


Репертуар будь-якого театру – світового, національного, «місцевого» – чи не найточніше дзеркало-відбиття самої історії, часового її процесу. Світового, національного, місцевого… «Точний час» історії.

Колись, у розпалі сталінської епохи (взагалі-то «епоха» означає «зупинка»), головна її газета «Правда» простодушно друкувала «театральну афішу» Москви. Той репертуар нині повідомляє історику нітрохи не менше, аніж найвідповідальніші «підвали» газети. Маємо надію, що в майбутньому з’явиться спеціальна театрознавча дисципліна, яка досліджуватиме світовий та інший репертуар як особливий відгомін того, що діється за (у широкому значенні) «лаштунками» театру.

Отож, два репертуарних сигнали біжучого історичного часу – у вигляді відгомону ніби аж давноминулого. «Любовне безумство» за п’єсою Жана Франсуа Реньяра «Любовні безумства» (1704 р.) – спектакль Національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки. Постановка Михайла Резніковича. «Небезпечні зв’язки» за однойменним романом Франсуа Шодерло де Лакло (1782 р.) – спектакль у Центрі Леся Курбаса. Постановка Сергія Маслобойщикова.

Репертуарний інстинкт слов’янського мегаполісу зупинив свої зіниці на двох блискучих витворах французької цивілізації особливого її періоду – витворах, які аж емблематично означають початок і кінець того періоду. Період, який, напевне, з найбільшою світоглядною та художньою сугестивністю у всьому світовому часі означив людський егоїзм, найдальші та найнебезпечніші його проби та авантюри. Невипадково той період стає немовби головним патроном усім подальшим спалахам того егоїзму – в подальшій цивілізації. Принаймні, роман де Лакло десь, з початку ХХ століття, розпочав ніби нове життя. Читацьке. На сцені, на кіноекрані. У безлічі «академічних», наукових і білянаукових інтерпретацій. І т. д.

У своїх нотатках автор відразу дистанціюється від власне «театрознавчої» сторони тих двох блискучих спектаклів – і за їхньою режисурою, і за їхньою сценографією та костюмами (Марія Левитська – в театрі ім. Лесі Українки, і сам режисер Сергій Маслобойщиков – у Центрі Леся Курбаса). А до того ж – молоді актори-віртуози у спектаклі за Реньяром!

Напевне, про сценічний блиск тих спектаклів можна написати монографію (власне, театр ім. Лесі Українки вже приступив до такої роботи, надрукувавши елегантний змістовний буклет-альбом до спектаклю; робота ж режисера Маслобойщикова, на жаль, за обставинами тутешньої рецензентської «напівкультури», не дістала ще необхідного розголосу; шкода, дуже шкода). Наші ж нотатки тут стосуються іншого, може, «абстрактнішого», але так само необхідного, як і «поетика», конкретна естетика театрального дійства, на чому, зазвичай, зупиняється «рецензентський» погляд. Гадаємо, що при цьому ми не будемо схожі на одного балетного критика згаданої – сталінської – доби, який написав про відомий спектакль Великого театру: танці, мовляв, не заважають розкриттю його ідейного змісту… А один критик-відчайдух: ну, тоді напишіть також іще, що вірші Лопе де Веги не заважають ідейному змісту його драми…

Але тепер саме про «ідейний зміст» спектаклів – і також літературних творів, що монбланами вимальовуються за ними. Реньяр – то з рисами геніальності поет уже чи не безберегого егоїзму «епохи»-«зупинки» Франції «пізнього» Людовіка ХІV. Поет егоїзму тогочасних еліт і їхніх підспівувачів. Поет абсолютної зосередженості тодішньої особистості на самій собі, на всіх своїх бажаннях, примхах, забаганках.

Колись великий російський учений-літературознавець Веселовський сказав про європейський лицарський роман і його героїв, що вони – «идут в бесцельную даль авантюры». Додамо – авантюри благородної.

Режисер спектаклю в театрі ім. Лесі Українки говорить про його характер: «Все молодые герои отъявленные авантюристы» (підкреслено режисером. – В. С.) Нехай глядач і вирішує, у який бік рухаються їхні авантюри… Найкраще про той «бік», схоже, висловився інший російський авторитет. Чи не найбільший. Пушкін. Подаємо його геніальну прозу теж без перекладу: «По свидетельству всех исторических записок ничто не могло сравниться с легкомыслием, безумством и роскошью французов того времени. … Алчность к деньгам соединилась с жаждой наслаждений и рассеянности; имения исчезали; нравственность гибла; французы смеялись и рассчитывали, и государство распадалось под игривые припевы сатирических водевилей» («Арап Петра Великого»).

Власне, останні рядки мають прямий стосунок до театру Реньяра. Сам він, авантюрист-відчайдух, який гасав по всій Європі (аж чи не до підпольського тоді Києва!), подав у своїх комедіях, з одного боку, весь веселий спектр старовинного, ба навіть давнього комікування, а з другого – всю амплітуду вказаного Пушкіним егоїзму «французів того часу». Реньяр у світі російського поета – то особлива тема. Аж до пушкінських планів розповісти про пригоди «Кріспіна», який «приїжджає в губернію» і там розпочинається ситуація, що її Пушкін позичив автору «Ревізора»…

Та не про те йдеться! Йдеться про той егоїстичний динаміт-мелініт, що його закладають Реньяр та його герої під усі контрфорси сучасного їм світу. Спектакль театру ім. Лесі Українки і віддає ті нібито веселі диверсії – віддає вочевидь віртуозно. З добре продуманими їхніми виходами у нашу злободенність (група сучасних молодих людей на кону).

Ну, а все ж таки – що ж по тому? За тими «грайливими куплетами сатиричних водевілів»? А по тому – по-своєму чи не геніальний психологічний аналіз тієї свідомості і поведінки в романі де Лакло. Що його енциклопедії в ХІХ столітті звинувачували у порнографії. Ті енциклопедії помилилися. Колись старший сучасник де Лакло, Лессінг, вживав інше, але ще енергійніше слівце: «ріпографія» (щось на кшталт – «малювання грязюкою»?).

Чи не апокаліптичний світ роману «Небезпечні зв’язки» – це вже зовсім не веселощі Реньяна. Це вже край людської – себто знелюдненої – поведінки. Сама її руїнницька, нещадна архітектура віконт де Вальмон і маркіза де Мертейль, ніби бавлячись, але саме нещадно, з демонічною енергією, з такою ж психологічною проникливістю – спопеляють чужі життя. Чужі почуття.

У розпалі тоталітарних 1930-их великий романіст Андре Мальро, що його сучасники теж називали носієм «темпераменту авантюриста», ніби рятуючись від надлишків того темпераменту, відсунувши свої чергові авантюри і чергові літературно-«романні» плани, створив дивовижної сили нарис про роман де Лакло – саме як про діагноз і прогноз біжучого тоді егоїзму. Спектакль режисера Маслобойщикова – чітка сценічна паралель того діагнозу-прогнозу.

Нагадаємо, що через п’ять-десять років після появи роману «Небезпечні зв’язки» на європейському кону постала нова драма – драма історії. Що у ній у неймовірних накладах, числах, масштабах і т.д. вибухнув егоїзм, моторошні контури якого перед тим геніально накидав геніальний романіст.

У тій новій драмі сам Шадерло де Лакло вже грав роль «попутника» французької революції. І навіть генерала її артилерії. Але від цього і в історії було не легше, і не легше було самій історії… Тінь майбутньої особливої інженерної конструкції, що зветься гільйотиною, падає на всю конструкцію цього дивовижного роману. Роману, який спрогнозував той недовгий, але такий нещадний терористичний самум, що невдовзі пронісся ніби найцивілізованішою країною тієї доби.

Ось так, у дивовижній симетрії з тим наскрізним французьким літературним сюжетом-XVIII, київський «репертуар» у своїх спектаклях віддав те, що у тих сюжетах розпочиналося. І те, чим вони, ті сюжети, закінчилися. Гільйотиною.

Може, нашим сучасникам пошукати якісь інші п’єси? Але, розуміємо, їх уже нема. А є тільки ми. Ми, хто ті і схожі сюжети знову поновлюють, знову споряджають. Не боячись того, що стає завершенням будь-якого безвідповідального історичного спектаклю.

Нагадуємо, одначе, що всі ми до того ж перебуваємо на тій історичній території, на якій нині і легковажні егоїсти, і високофахові майстри егоїзму, набагато серйознішого, набагато більшого обсягу акумулювали вже таку кількість справді демонічної «піротехніки» для біжучого історичного спектаклю, що сцена цієї території уже може і не витримати. Панове егоїсти, перемініть свої сценарії…

А згаданим спектаклям, зрозуміло, я щиро аплодую.

Київ, Майдан. 31.12.2013.


Корисні статті для Вас:
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2014:#2

                        © copyright 2017