Дмитро Дроздовський Перейти до переліку статей номеру 2014:#2
Магічний трикутник Лариси Кадирової


4–9 жовтня 2013 року на Камерній сцені ім. Сергія Данченка Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка тривав Х міжнародний фестиваль жіночих моновистав«Марія». З цією подією збіглися в часі дві ювілейні дати незмінного художнього керівника фестивалю Лариси Кадирової: виставою «Люблю любити любов» вона відзначила 50-ліття життя на сцені та 70-річний ювілей.

Лариса Миколаївна Кадирова – українська акторка, народна артистка УРСР (1982), лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка (2008). Народилася 10 вересня 1943 р. в Ташкенті. Працювала у Львівському українському драматичному театрі ім. М. Заньковецької (1963–1993). Паралельно навчалась на мистецтвознавчому факультеті Художнього інституту ім. І. Рєпіна Академії мистецтв у Ленінграді. З 1993-го – акторка Національного театру ім. І. Франка та театру «Сузір’я». З 1993-го – президент міжнародної благодійної організації «Міжнародний інститут театру» (Український центр), професор Національної музичної академії ім. П. Чайковського. Лауреат премії ім. Марії Заньковецької, арт-директор Міжнародного фестивалю «Боспорські агони», директор–художній керівник міжнародного фестивалю жіночих моновистав «Марія».

Фестиваль «Марія» створено на пошану Марії Заньковецької. Як наголосила Лариса Кадирова на відкритті, «феномен Заньковецької» полягає в тому, що «гучну славу здобула актриса українського театру, якому в Російській імперії ХІХ століття відмовляли у праві на існування, а коли й дозволялись вистави українською мовою, то з величезними цензурними обмеженнями. Творчості Марії Заньковецької були притаманні поетичність і гострота почуттів, той особливий український національний код, який мали Тарас Шевченко й Микола Гоголь. Марія Костянтинівна в образах своїх героїнь жила Любов’ю. Вона грала на сцені українських жінок». «Тим особливим кодом» позначені й театральні фестивалі, що їх пані Лариса організовує у Криму, в Херсоні, прищеплюючи там любов і повагу до традицій української сцени, де українською мовою поставлені найвизначніші європейські твори. А отже, українська мова може бути мовою «світового театру». На жаль, і в ХХІ столітті доводиться акцентувати на такій просвітницькій місії українського театру з огляду на тотальну русифікацію в Україні, зокрема і в культурі.

«Марія» – фестиваль жіночих моновистав, утім, 2013 року вперше було показано чоловічу моновиставу, в якій грає шотландський актор Метью Заєць. Традиційно у фестивалі беруть участь вистави із центрально- та східноєвропейських країн, а також Білорусі, Росії, Вірменії.

Цього разу програму відкрила творча майстерня «Театр у кошику» (Львів) виставою «Сон» за однойменною поемою Шевченка. Виконавиця – Лідія Данильчук, заслужена артистка України, лауреатка премій ім. І. Котляревського та Б. Романицького. Поема поєднала в собі риси політичної сатири та містеріального дійства. Герой поеми летить понад землею, і йому відкриваються видіння, подібні до візій Данте. Фантасмагорія видінь, поданих у пародійній модальності, в саркастичному, ґротесковому вияві, посилює відчуття трагізму української історії. Вистава апелює як до минулого, так і до сучасності. Це, за словами режисерки Ірини Волицької, «вистава-прощання з тоталітарною системою у будь-яких її виявах, з постімперськими синдромами національної меншовартості».

Вистава «І буде свято» (Агнес Пшепюрська, режисер Петр Ратайчак) – про трагічне сприйняття власного життя жінкою, яка втратила найближчу людину. Смерть чоловіка в авіакатастрофі спонукає емоційно виснажену героїню поставити екзистенційні запитання про власне місце в житті. До трагічної події жінка перебувала в тіні свого відомого чоловіка. Але хто вона насправді? Ким вона може бути у своїй самотності? Як розібратися в житті? Героїня прагне «раціоналізувати трагедію», здійснюючи своєрідний психоаналіз. Смерть чоловіка підштовхує Анету до бунту проти життя задля осягнення власної соціальної ролі. Втрата чоловіка дала можливість переосмислити власний внутрішній світ і заново народитися. Ця монодрама здобула ґран-прі на фестивалі «Widowisko» у Ґданську (2012).

На фестивалі було чимало вистав із Польщі, проте кожна мала свою художню, емоційно-психологічну неповторність. «Зламані нігті. Марлен Дітріх» (виконавиця – Анна Скубік, сценографія Ромуальда Віша-Покойського) – про останні 13 років кіноакторки, яка постає в образі старої й нещасної жінки, самотньої у своєму паризькому будинку. Марлен розуміє, що все життя була лялькою, красивою й жаданою. Проте перед обличчям смерті все втрачає сенс. «Театральність» за текстами Б.-М. Кольтеса, Л. Ріппера та М. Вальчака (сценарій та виконання Матеуша Новака, режисер – Станіслав Медзєвський) – це монодрама про «природу речей», коли в театрі відбувається «гра з грою», іронія з основ театральної гри й одночасне відкриття іншої реальності. М. Новак змушує глядача зробити зусилля, аби подивитися всередину себе, аби знайти там те, чим насправді є кожна людина.

Один із концептуальних напрямів сучасного пост-постмодерністського мистецтва – перформатизм – стверджує, що в мистецтво сьогодення має повернутися «краса (прекрасне), добро, повнота, всі форми метафізичних виявів, проте в особливий спосіб і за певних умов, за яких саме текст підштовхує нас прийняти його ж правила гри»(1). Перформатизм – це реакція на скептицизм постмодернізму, який заперечує не лише «великі наративи», а й «величні ідеї» (вірності, кохання та ін.). Все це в постмодернізмі піддавалось іронії або було пастишизоване. У «перформативних» текстах «ми говоримо про новий рівень чуттєвості, з одного боку, маємо властиве для постмодернізму заперечення універсальної істини і релятивізм, з другого, – бажання дошукатися справжнього сенсу (який замішується і на непевності того, що сенс будь-чого – життя, людського «Я» – може бути пізнаний), це постійне вагання суб’єкта між мисами надії та меланхолії, щирості та іронічності, логіки та наївності». Ці слова, як на мене, доволі точно окреслюють не лише концепцію вистави «Театральність», а й усього фестивалю «Марія».

Однією з цікавинок «Марії» стала шотландська вистава «Кравець з містечка Інвернес» (кілька років тому п’єсу було надруковано в журналі «Всесвіт» у перекладі С. Шліпченко), театру «Dogstar» (керівник і актор Метью Заєць). Ця постколоніальна у своїй суті драма побудована на автобіографічному матеріалі – історії життя родини батьків Метью, яка під час Другої світової війни була «вирвана з корінням» зі східнопольських теренів (територія нинішньої Галичини) і закинута в Шотландію. Це глибока психологічна драма, яка ставить перед глядачем запитання «Звідки ми? Де наше коріння?» і, зрештою, «Хто ми?». Ці історичні запитання актуальні для України. Вистава містить сучасні «спецефекти», які доповнюють акторський психологізм історичною достовірністю (показано шлях «переселення» з Польщі–України до Шотландії, наведено спогади людей, які пережили ті страшні події в дитинстві). Монодрама М. Зайця закорінена в проблематику історії та ідентичності, вона показує множинність «Я» вихідців із території нинішньої Західної України. Ця «множинність» – результат страшних трагедій і «форм влади», результат нацистського терору, який вселяє в людей страх, спричиняючись до шизофренії й божевілля. Колись режисер Роберт Стуруа, виступаючи у Празі, сказав: «У вихідців із СРСР і досі сидить тінь Сталіна, яка породжує страх». Головний герой монодрами – людина, яка тікає з пекла, проте привиди не полишають її пам’яті, виникаючи і в далекій Шотландії. Сам Метью зазначив: «Я походжу з кравецької школи в Підгайцях. Я виходець із селянського обійстя, з лісів і полів зеленої України. З табору переселенців у Німеччині. З пляжів Адріатики. Із закіптюжених вуличок Ґлазґо. І холодного повітря Інвернеса. Чи це так важливо – хто я? Я можу бути усім із вищезгаданого і водночас – нічим».

Фестиваль завершила німецька вистава «Жінка, яка увійшла в двері» (виконавиця – Анке Пфлетшінгер, режисер – Райян Елерс). Це монолог жінки, якій ось-ось виповниться 39, про понищене кохання, про постійні намагання тримати життя під контролем, аби встояти. Але життя завдає сильних ударів. Героїня – мати чотирьох дітей, вдова, алкоголічка… Паула відчуває, що конче мусить діяти, що вона ще не пропаща сила.

Апогеєм фестивалю став бенефіс Лариси Кадирової. Наскрізний мотив вистави «Люблю любити любов» – опір байдужості, спроба розворушити людину й вирвати людство зі стану збайдужіння. Лариса Кадирова належить до тих, хто не може творити, якщо поряд немає атмосфери любові. Любов, на її думку відкриває в людині нові грані світовідчуття та й загалом власного «Я». «Я знаю, що життя – це біль і радість, трагічна безвихідь і найніжніша іронія, і я приймаю це. Я сумую за глибоким дитинством, в якому поняття добра і зла були невідомі, в якому легко віддавалася бажанню мріяти про неможливе, в якому просто перетиналися реальність і емоція. Єдине, з чим я ніколи не могла змиритися, – то це з байдужістю». У виставі не було добра і зла, не було бінарних опозицій, характерних для повсякденного світу. Скажімо, діалог Донни Анни й Дон Жуана – приклад тієї магічної реальності, яку створює акторка, прагнучи дійти одкровення, передати істину життя. Реальність її героїнь – це глибока психоемоційна реальність, у якій завжди є вихід у метафізику, в простір містичних відкриттів і катарсису.

Вистава підсумкова, в ній мистецтво акторської гри замішується на спогадах, пам’яті, зустрічах із людьми. Ця монодрама – про долю акторки, яка колись давно вирішила: «Мушу бути цікавою людям». І почала відкривати для себе світ українського та європейського театру, вивчати теорію акторської гри (за фахом Лариса Кадирова, крім усього, театрознавець). Бенефісна вистава потвердила, що театр для неї став життям. Магія її акторства перетворює сміття життя на щось чудесне. Вона розпочинає виставу фраґментом із «Стара жінка висиджує»: з ніщоти, сміття, старих газетних вирізок – про себе чи про час, у якому випало жити. Всі ті рецензії – із похвалою чи критикою – лишилися в минулому. А зараз важливе інше – розповісти історію про себе, відверто, чесно, тримаючи висоту. Бо так породжується пам’ять прийдешнього. Мистецтво актора – з нічого народити щось, пересотворити світ, народити нову ідею.

Лариса Кадирова «зрежисувала» виставу у такий спосіб, що біографічні події поєдналися з її найвизначнішими ролями – Мавки, Донни Анни… Разом з нею на сцену вийшли і її партнери-чоловіки, які в різний час були причетні до театральних успіхів Лариси Кадирової. Сьогодні кожний із них міг би розповісти уже і свою історію про «театральну долю» пані Лариси. На вечорі разом із нею грали: Дон Жуана – О. Форманчук, Ричарда ІІІ – Т. Жирко (гітара – С. Морозов, саксофон – С. Гданський), Лукаша – Г. Шумейко, Тартюфа – Б. Козак. Богдан Козак, йдучи за імпровізаційним духом дійства, несподівано почав переповідати окремі епізоди з давньої роботи над виставою, чим викликав бурхливі оплески в залі. Акторка ж відчувалася схвильованою й навіть трохи спантеличеною від такої мистецької імпровізації.

Театр Лариси Кадирової завжди комунікативний, у ньому важить кожне слово. Бо за словом – думка, ідея, яка має перевернути світ людини, спонукаючи людину до думання, до переродження. І навіть у цій «святковій», «ювілейній» виставі пролунали ідеї, надзвичайно важливі для нашого інформаційно-апокаліптичного часу, який існує на порозі нових глобальних катастроф. Людина стала заручником великих систем, які ніби вже і людину прагнуть витіснити. Людство грається зі зброєю. «Кофі Аннан сказав, що Третьої світової не буде!.. Вже почалася?!»… У виставі вдалося проговорити найважливіше – наголосити на планетарних катаклізмах, які з часом можуть знищити і людство, і планету, якщо людина сьогодні не схаменеться. «Всі мусять народжувати!» – стверджує героїня Лариси Кадирової. І в цьому гаслі є справді щось метафізичне – бо людина, не здатна народжувати (а себто творити), мертва для світу. Вона нічого не може дати, перетворившись на монстра. «Опромінене борошно породжує монстрів!». Ці слова героїні актуальні для нашого часу, в якому стало так багато розмов про мутації, генні модифікації… У виставі ідеї екокритики поєдналися з прагненням утвердити свободу жінки. А з цього всього випливає вже згадуваний інтелектуалізм модерного, екзистенційного театру Лариси Кадирової.

«Я себе настроюю на стовідсоткову відкри­тість, от, дивіться, я – є, я існую. Я така, яка є, приймайте мене чи ні, але я хочу, аби ви мене почули, послухали і зрозуміли!» Ці слова акторки із книжки «Łarysa Kadyrowa. Szczęśliwa samotność aktorki» Алли Підлужної точно передають сутність монотеатру Лариси Кадирової, яка відзначила свій ювілей. Але актор – людина без життєпису, бо справжній акторський життєпис – це біографія тих, у кого доводилося перевтілюватися.

1. Gulan G. (2004) ‘Camerica, Puppy Art’. Artefact GLOCALOGUE. 2012-06-05.


Корисні статті для Вас:
 
Мей Вест – кінодіва-бунтарка2017-11-11
 
Лист Міністру культури і відповідь Міністерства2018-01-01
 
Біографія як видовище2018-01-01
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2014:#2

                        © copyright 2018