Розмову веде Л.Серебреникова Перейти до переліку статей номеру 2004:#2
І. Селецкіс: "Ми завжди перебуваємо в стосунках з часом"


(Закінчення, початок див. "Кіно-Театр",№1,2014)

– Я б хотіла зробити стрибок у часі і повернутися до вашого навчання у ВДІКу. Ви були заочником, приїжджали на сесії. Все, що відбувалося у вашому студентському середовищі, дуже цікаво.

– Так, ці події можна оцінити тільки з часом. У Радянському Союзі майже вся молодь навчалася, ВДІК був радянським інститутом, одним з багатьох. І тільки пізніше я зрозумів, які розумні викладачі там були, як вони об’єднували нас, таких різношерстих, з багатьох республік, з різним рівнем знань, з різною емоційністю. Вони зуміли нас згуртувати, примирити і навчити. Нас навчали корифеї. Я вчився у великого оператора і педагога Анатолія Дмитровича Головні. Досі пам’ятаю, як він читав лекції і як ішов коридорами ВДІКу: перед ним завжди було порожньо. Студенти боялися потрапити йому на очі, бо він знав кожного в обличчя і не скупився на соковиті, іноді різкі вислови. Ніхто не хотів слухати про себе неприємні речі, але все, що він говорив, було влучно і доречно. Він учив: «Якщо ти знімаєш море, йде хвиля, а режисер тобі говорить, щоб ти зняв йому захід сонця крізь хвилю, то посилай його…» Навіть не віриться, що в 1966 році таке можна було почути на лекціях! Його лекції були образними. «Якщо тобі треба зняти соцреалізм, то став камеру на «жабу» (це такий найменший штатив для різкого ракурсу знизу), запускай чорний дим, а між камерою і димом став актора, в такому динамічному ракурсі будь-яка людина виглядає героєм», – наставляв нас Анатолій Дмитрович.

– У вашій групі вчилися студенти з різних куточків СРСР. Які у вас були стосунки?

– Так, ми були з різних республік, у кожного – своя робота, проблеми, сім’ї, але об’єднувало кіно. І коли колезі важко, то всі намагалися допомогти. Звичайно, своїми роботами ніхто не ділився, це святе, але теорією – будь ласка, і в іспитах допомагали, і консультували один одного. Кожен запам’ятався своїми особливими рисами. Наприклад, Альмар Серебреніков, мій однокурсник з Києва, вирізнявся підтягнутістю і кмітливістю, розмовляв науковим лексиконом, дуже ясно все формулював, переживав, якщо чогось не знав. Завжди був стриманим, розумним, зосередженим, з легкою сором’язливістю. Дуже приємна людина. Ми, прибалти, відразу знайшли з ним спільну мову. З грузинами було складніше, там усі були князі з багатовіковими родоводами, якими пишалися і хвалилися. Вони не особливо прагнули спілкуватися з нами, нащадками простих селян. Хоча нас їх родоводи не вражали. Нам пощастило з викладачами – вони були мудрі, вміли розуміти і прощати, знали, що життя всього навчить.

Ще у нас викладав дуже цікавий професор – Ґолдовський Євсей Михайлович, людина, яка створила англо-російський словник американського кіножаргону. Десять тисяч слів! Там можна знайти усі слова і словосполучення, я радий, що мені вдалося його купити. ВДІК залишився в пам’яті приємним і мудрим навчальним закладом, де все робилося правильно: чотири з половиною роки – і ти готовий робити кіно. Яка різниця, як ти називаєшся – магістр там чи бакалавр – іди й роби кіно! Ти вже можеш усе. Компактність без тяганини.

– Іваре, трохи детальніше про захист диплому?

– У нас, документалістів, цей захист проходив інакше, ніж у інших. Адже ми вже всі працювали за фахом. У мене був фільм «Берег», знятий 1963 року і представлений як курсова. На той час у Прибалтиці склалася нова манера кіномови, з якої народилася Ризька поетична кіношкола. У Ризі, на вулиці Шмерля, звели нову кіностудію, стало відомо, що знадобляться фахівці, і чимало випускників ВДІКу приїхали сюди влаштовуватися. Тоді на студії з’явилися цілі покоління чудових фахівців. Такий собі сплав корифеїв і талановитої молоді. Завершувалася хрущовська епоха. До людини вже не ставилися, як до придатка професії або апаратури, кожна людина мала бути індивідуальністю. Але оскільки свободи слова не існувало, народилася особлива образність мови зображень. І тепер, коли ми дивимося старе кіно, то часто не можемо зрозуміти прихований зміст, тому що забули ту образну мову. Ми робили фільми, вони йшли латиською мовою і були популярні у глядачів Латвії, а також в усій Прибалтиці. На жаль, в інших республіках не розуміли нашого підтексту. Ті, хто не розумів підтексту, закладеного в зображенні, не розумів суті фільму. Сьогодні ж текст панує над зображенням, змінився стиль оповіді. Так-от, моєю дипломною був великий фільм «Репортаж року», за який я й уся наша знімальна група були нагороджені Державною премією Латвійської РСР. Я був не тільки оператором, а й співрежисером з Айваром Фрейманісом. Але найцікавіше, що в 1963 році після «Берега» ми зробили «Хлібну дорогу», фільм про шкільний клас комсомольців, які їдуть працювати у відсталий колгосп. Ми з великим ентузіазмом знімали, як комсомольці по багнюці добираються до колгоспу, як між ними виникають конфлікти, як вони збирають кукурудзу. Зняли дві частини. Картину прийняли, але не зрозуміли – якийсь чорний фільм, осінь, дощ, хоч і про комсомол. Мав відбутися черговий з’їзд компартії Латвії. Нашу знімальну групу запросили на телестудію, де ми влаштували фрагментарний показ «Хлібної дороги» з нашими коментарями, де говорилося, що можна жити і успішно працювати без всіляких дрібних директив. Ми показали фільм і роз’їхалися по домах. А о другій ночі мені телефонує директор студії і кричить: «Хто тобі дозволив возити цей фільм на телебачення?» Я відповів, що ми як автори фільму маємо право показувати його. Ну тоді, говорить директор, вважай, що ви заробили сувору догану. Виявилось, що наш перший секретар компартії Пельше у свій реферат вставив абзац про «мудреців», які не йдуть головною магістраллю, вказаною партією, а тягнуть латиське кіно по брудних задвірках. Куди дивиться керівництво кіностудією, яке дозволяє таке неподобство? І після цих слів наш директор, зрозумівши, що йому загрожує добрячий прочухан, вийшов у фойє подихати повітрям, а там по телебаченню якраз демонструється наш фільм з коментарем, що можна жити без директив. Тут директор і знепритомнів. А ми дістали догану. Потім мені докоряли, що держава мене виростила, а я знімаю кіно, яке ганьбить радянське життя. Почали рахувати в моєму фільмі кадри з павутинням, якого не може бути в радянському побуті. Я ніколи не думав, що колеги можуть звинувачувати мене в негативному світогляді. Виявляється, вони говорили про мене гидоту, щоб їх не почали ганити. Через мене зняли начальника хроніки, головного редактора, директора студії. А ми зі злості написали скаргу до генерального секретаря Пельше, мовляв, ми не згодні з його оцінкою, він не перевірив і очорнив нас голослівно. Цю скаргу ми всі підписали, і наш колега вкинув її в кремлівську поштову скриньку.

Ясно було, що слати такий лист безглуздо – не дійде. Нам усім було дуже погано. Я навіть ліг до лікарні на операцію. І раптом з Москви приїжджає комісія, дуже солідні люди, кіноеліта. В нашому Будинку кіно оголошується кіноогляд досягнень нашої кіностудії і демонстрація останніх фільмів. А в «Комсомольській правді» виходить величезна стаття «Так тримати, молоді комуністи». І на кожному сидінні в залі для глядачів у Будинку кіно лежав примірник цієї «Комсомольської правди». Почалося обговорення, ми сидимо в залі. А директор передає нам записку: «Хлопці, якщо хочете працювати на кіностудії, то сидіть і не висовуйтесь». Наш ідеологічний секретар дає слово авторам, тобто нам. Але доки записка йшла до нас, Фрейманіс уже встав і пішов до трибуни. У залі – гробова тиша. Його промова була приблизно такою: «Ось є кімната, в ній тиша, горить лампочка, якась комаха дзижчить, дзижчить, дзижчить, потім сідає на цю лампочку і замовкає. Дякую за увагу». І йде на своє місце. В підсумку московські кіномитці про наш фільм сказали так: молоді люди шукають себе, режисери хотіли створити драматичні ситуації для яскравішого виявлення характерів героїв, але їм це не вдалося. Тут творча помилка, але в жодному разі не політична, як хотіли нас у цьому переконати. Навіть із КДБ приходили дивитися наш фільм, але ніякої крамоли не знайшли. Московські гості поїхали. Директора все одно звільнили. А з часом стало зрозуміло, що в доповіді Пельше було піддано критиці поганий урожай кукурудзи в покинутому селі, але не нас і не наш фільм. Просто наше керівництво не розібралося. Та фільм усе одно заборонили, навіть виношували наміри змити його з плівок, однак потім передумали і поставили на ньому гриф «Законсервовано». На кіностудію прийшов новий директор – Фрідріх Гнатович Королькевич, чоловік маленького зросту, який завжди ходив прямо і хотів здаватися вищим. Він викликав нас до себе і сказав: «Хлопці, досить знімати дрібниці. Зробіть ювілейний фільм». Ось тоді ми й зняли «Репортаж року», що отримав Держпремію. Фільм цікаво дивитися і сьогодні. Такі були в нас у роботі «викрутаси». І ще я зрозумів: москвичі нас підтримали, без них нас би з’їли: кляузи, доноси зникли, більше про них ніхто не згадував, а нам дозволили працювати. Москвичі розуміли, що ходу цій справі давати не можна, може виникнути ефект снігової лавини, яка покотиться далі, обростаючи ще більшими проблемами. Якщо таке станеться на Ризькій кіностудії, то це буде поганим прикладом для інших студій, і все перетвориться на кампанію цькування, тоді вже постраждають усі. А раз вони це зрозуміли, то допомогли нам, і потім ще допомагали. В результаті реферат Пельше став для нас успішною рекламною кампанією.

– У кожного режисера є нереалізовані задуми, проекти. У вас є такі задуми? Чи шкодуєте, що чогось не вдалося зняти?

– Нашому поколінню вдалося реалізувати все, що ми задумали. Я не хотів би залишати нереалізованими свої задуми, тому я їх постійно реалізую. До нас на студії добре ставились. Після того гучного скандалу наше кіносуспільство розпалося на тих, хто хотів робити гроші, і вони знімали фільми на замовлення, на тих, хто хотів робити мистецтво, і вони його робили, й на тих, хто хотів робити кон’юнктуру – вони її теж робили. У кожного була своя ніша. Ми мирно співіснували, ніхто не заважав одне одному. Був у нас такий голова Держкіно Латвії Олег Олександрович Руднєв. Коли йому режисери або сценаристи скаржилися, що їм не дають знімати, він говорив: «Давайте мені на стіл свої пропозиції – я дозволю вам знімати». І виявлялося, що насправді в цих режисерів не було ідей. Це був час, коли ті, кому було що сказати і хто це вмів, могли робити все, що хотіли. Ми не можемо нарікати, що нас затискали. Ставлення громадськості до творчості завжди було толерантне, і традиції у нас добрі. У нас в Латвії п’ять різних релігійних конфесій збираються і провадять спільні молитви. Моляться кожен своєму богові, але ніхто нікого за віру не вбиває. Щоправда, мусульман у нас немає, поки що немає. І громадськість завжди шанобливо ставилася до документального кіно, до кінохроніки.

– А в якому стані сучасна латвійська документалістика? Що можете сказати молодому поколінню?

– Тільки одне: треба більше працювати! Серед реорганізацій, що сталися у нас останнім часом, найбільш невдала в тому, що кінематограф приєднали до Міністерства культури. Цього не можна робити. Латвія вже має сумний досвід, коли в 1947 році скасували Міністерство кінематографії і приєднали кіно до Міністерства культури. Виявилось, що через занадто повільний бюрократичний процес проходження паперів по кабінетах жоден кінопроект не було реалізовано. Виробництво кіно зупинилося. Тоді нас відокремили, створили кінокомітет, радіокомітет і телебачення. Тепер кінокомітет знову приєднали до Міністерства культури, а радіокомітет і телебачення залишили самостійними. Раніше нас дивували кіномова і роботи західних документалістів, наскільки вони неактуальні, застарілі. Тепер ми розуміємо, що отримання грошей на фільм може затягнутися на роки, а молода людина не може реалізуватися. Так не повинно бути.

І взагалі, кіно не мусить обов’язково бути прибутковим, ніде в Європі з документального кіно не вимагають фінансової віддачі. Держава має витрачати гроші на культуру, якщо вона прагне, щоб культура розвивалася. Тому, в порівнянні з нами, молодим сьогодні дуже складно. Раніше в Ризі на кіностудії тисяча людей працювала цілодобово: сто одиниць документального кіно, десять – оглядового, вже не пам’ятаю, скільки мультиплікації. Я можу молодим режисерам порадити більше працювати, тому що вони в нинішніх умовах не можуть виробити свій стиль, їм ніде набиратися досвіду, вони не знають, що і як знімати. У них навіть немає навичок спілкування з людьми. Думаю, їм нелегко сьогодні живеться.

– Усе-таки «серце в майбутньому живе», тож які ваші задуми?

– Я щойно закінчив фільм. Про задуми ніколи не кажу, вони просто з’являються, і я роблю нове кіно. Щось уже крутиться в думках. Знаєте, є біс, і мені не хочеться його спокушати. Одне можу сказати точно: в наступні десять років навряд чи з’явиться новий фільм про вулицю Поперечну, там уже майже нікого знімати. Мабуть, ця трилогія залишиться трилогією. Життя і кіно у нас, в Прибалтиці, як хвилі: то вгору, то вниз. Що буде далі – побачимо.

Серпень–вересень, 2013 рік. Рига–Київ


Корисні статті для Вас:
 
І. Селецкіс: "Ми завжди перебуваємо в стосунках з часом"2013-02-09
 
Лист Міністру культури і відповідь Міністерства2018-01-01
 
Біографія як видовище2018-01-01
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2004:#2

                        © copyright 2019