Роксоляна Свято Перейти до переліку статей номеру 2014:#3
Кінофіксації Євромайдану: по гарячих слідах


Завдяки доступності цифрових камер не випадає скаржитися на брак фактологічного матеріалу, зокрема, й пов’язаного з найдраматичнішими в історії незалежної України подіями кількох останніх місяців. Уже з перших днів протесту інтернет ряснів гігабайтами професійних та любительських фото- та відеозйомок; ледь не кожну подію Євромайдану було зафіксовано (як з’ясувалося, навіть найстрашніші події на Інститутській відзняло кілька операторів).

Середина березня 2014-го. Країна, як і світ, вже чотири місяці стежить за подіями, що й далі перевершують найбезумніші фантазії та візії. А «польові» журналістика та операторство далі залишаються загрозливими для життя професіями (хоча найгарячіші точки перемістилися з головної площі Києва в Крим і східні та південні міста України). Звісно, Євромайдан, а тим паче стимульовані ним глобальні політичні процеси, тривають, але вже маємо перші спроби мистецького осмислення революції: збірник українських авторів, презентований у німецькому перекладі в Берліні; здобутки (фото)художників тощо, на днях було запущено трейлер майбутнього документального фільму Сергія Маслобойщикова «Український аргумент». А в Будинку кіно в березні презентували роботи сценаристок із майстерні Богдана Жолдака і кілька документальних стрічок: «Вавилон-13» (близько сотні короткометражок) та два окремих фільми, зняті на початку протестних рухів, ­– «Далі буде» М. Іллєнка та «Громадянин» оператора Андрія Котляра та режисера Олександра Шкрабака (студентів КНУКіТМ ім. І. Карпенка-Карого, яких у січні арештували й амністували лише після втечі Януковича).

Сценарії: коли реальність перевершує фантазію

Роботи творчої спілки «Лабтрон» (грудень 2013 року – січень 2014-го) стосуються початкового етапу Євромайдану. Олеся Новосад («Перед Різдвом») зводить у сюжеті постаті двох загиблих антагоністів ­– молодого хлопця-«майданівця» та його ворога-«беркутівця», чиї душі залишаються по смерті на майдані й бачать, що там діється після них. На схожому конфлікті вибудувано й «Без кордонів» Лілії Сінельник, де під час «зачистки» несподівано зустрічаються брат-«беркутівець» і сестра-протестувальниця. Дещо заплутаніший конфлікт, але в тій-таки площині, пропонує Ярослава Гусин («Полковник»): тут полковник, якого власна родина засуджує за причетність до розгону, сам потай стає на захист побитого протестувальника і намагається врятувати його від «тітушок». До родинних конфліктів так чи так апелюють і сценарії Євгенії Петрученко («Стосується») та Юлії Савчук («Екстремістка»).

Натомість Оксана Артеменко («Історія про Батия») протиставила в своєму тексті два часові виміри. І хоч сама ідея не вражає оригінальністю, цікавинкою сценарію стало введення в нього реального персонажа та «живого» голосу монаха-дзвонаря з Михайлівського собору, який у ніч першої «зачистки» сповіщав киян про загрозу.

«Героям слава!» Марини Артеменко – це історія Сергія Нігояна, першого загиблого «майданівця». Бачимо хлопця очима оператора-телевізійника, котрий спершу виокремлює його з натовпу (їхня знімальна група вже брала в нього інтерв’ю), а згодом спостерігає за ним і потай знімає на камеру. А вже наприкінці дізнається, що хлопець, якого він шукає, аби віддати фото, – той-таки вірменин Сергій із Дніпропетровщини, вбитий снайпером. В сценарії є фраґмент реального інтерв’ю, яке в 20-річного хлопця взяли незадовго до загибелі. В ньому він розповідає, ким є (не до кінця знаючи, що і як треба казати журналістам), наголошує, що жодних заслуг не має, а прийшов сюди, бо йому в цій країні далі жити...

Власне, останні два сценарії, як на мене, найсильніші. І справа не так у більшій літературній майстерності авторок, як у тому-таки факторі «достовірності», що не мав би відігравати в сценарії ігрового фільму особливої ролі. Та коли автор пише про події, до яких ще неможливо вибудувати емоційну – а тим паче критичну – дистанцію, це виявляється ключовим. Так, усі ці сценарії – реалістичні, й подібних братів/татів-«беркутівців», які опинялися по різні боки барикад, не бракувало, як і студентів, які потай від батьків ночували на майдані. Справа радше в самому творенні типізованих персонажів, які апріорі програватимуть персонажам реальним. Як на мене, «художні» історії про майдан резонуватимуть лише тоді, коли автори не продукуватимуть схожі до реальних або типізовані сюжети та героїв, а пропонуватимуть несподіваний модус сприйняття ситуації, як-от у замальовці Богдана Жолдака «Дистанційний». Автор, котрому, як відомо. не бракує почуття гумору, пропонує напіверотичну фантазію молодої звабливої жінки, якій задимлені й «закопчені» «майданівці» видаються набагато милішими за найдоглянутіших чоловіків. Звісно, автор заграє зі стереотипізованими уявленнями про жіночі бажання, а сюжетний поворот із дистанційним пультом, яким можна «вимкнути» реальність, заїжджений кінематографом. Але дивним чином цей тривіальний хід спрацьовує краще, ніж спроби художньо «обробити» реальні факти.

Територія кінодокументу

За час Євромайдану з’явилося безліч відеосюжетів, що збирали десятки, а то й сотні тисяч, переглядів в інтернеті, а деякі потрапляли й на телеканали. Але різниця між відео-/ телерепортажем і фільмом (попри дедалі розмитіші межі) все ж існує - хоча б у плані естетики й у відмінності ракурсів: якщо новинний сюжет апелює до теперішнього часу, а журналістика так чи так прагне об’єктивності й вичерпності. то в мистецькому продукті цінність становить саме суб’єктивність погляду і неконвенційність.

На сьогодні є вже чимало спроб кінематографічно осмислити події – поки що в документальному форматі. Переважно це невеликі замальовки: окремого сегмента майдану, окремого обличчя, події тощо. Приміром, «Далі буде» Михайла Іллєнка фіксує одну з найзвичніших для «майданівців» дій, один із головних ритуалів – колективне виконання Гімну: десятки тисяч облич, звернених до сцени, якої не бачимо, стільки ж піднятих догори ліхтариків або мобільних, одностайний спів і таке ж одностайне сподівання на якнайшвидшу перемогу. Тоді, наприкінці 2013-го, ще було невідомо, чим усе обернеться і скільки триватиме. Відомо було: «далі буде». І вже в цьому була надія.

«Громадянин» О. Шкрабака та А. Котляра з’явився ще в січні, тож кожен, хто опиняється перед камерою, говорить про сподівання та наміри і що саме він віддає Майданові.

Проект «Вавилон-13» – масштабний як за обсягом матеріалу, так і кількістю кінематографістів (переважно молодих), самих фільмів і чисельністю глядачів. Ідея кількох людей (одними з перших були режисери Марина Врода та Володимир Тихий) набирала дедалі більших обертів. І якщо перший фільм було знято 30 листопада на Михайлівській площі («Пролог»), то найсвіжіші – це кримські події у березні («Democratis», «Крим. Зайве за кадром»).

Близько сотні робіт різних жанрів (драми, трагікомедії, трагедії, ліричні замальовки), різної тривалості (від хвилини до п’ятнадцяти), зняті в різних місцях і містах (Київ, Донецьк, Крим). Організатори наголошують, що ініціатива є громадською. Тож і до зйомок, і до опрацювання матеріалу причетні чимало людей, в тому числі Юлія Гонтарук, Денис Воронцов, Лариса Артюгіна, Іван Сауткін, Юрій Дунай, Марія Пономарьова, Роман Любий, Крістіан Жерегі, Костянтин Кляцкін. Хоч імен авторів у титрах не подають принципово.

Хоч «Вавилон-13» і є кінопроектом, він виявився і по-журналістськи оперативним. Зняті в найгарячіших точках, фільми («У Пеклі», «Час та натхнення», «Героям слава!» тощо) з’являлися по свіжих слідах, а тому були важливим джерелом інформації про події, особливо на тлі відвертої пропаганди російськими і деякими українськими ЗМІ. Англійські ж субтитри робили ці фільми доступними і для світової аудиторії. Велика частина відзнятого матеріалу ще чекає на обробку, а в планах – повнометражний фільм (або й кілька), покази на телебаченні (телеканал «1+1» уже запросив «Вавилон-13» до співпраці).

Найбільше з робіт запам’яталися ті, що творять настроєвий контраст: гумористична замальовка «Мишко» про цуцика, врятованого протестувальниками на Грушевського і названого на честь свого «патрона»; лірична «d-moll у київській мерії», де на тлі втомлених протестувальників, що відпочивають, піаністка виконує на роялі щось світле й піднесене; гостросюжетний «Героям слава!», де в ніч пожежі Будинку профспілок хлопець ліз стіною догори, щоби врятувати тих, хто застряг на вищих поверхах; апокаліпсис нічного Грушевського («У пеклі»), коли до неба здіймається стовп полум’я і чорного диму від покришок, летять коктейлі «Молотова», трубач підтримує протестувальників маршовими ритмами, а любительський «оркестр ударних» йому вторує; болісно-пророчий «Заповіт» Шевченка вже під час і після прощання з загиблими. Мабуть, деякі з тих кадрів, що резонують із особисто баченим і пережитим, залишаться зі мною надовго.

А ще десятки «буденніших», але не менш промовистих стрічок про готування їжі, відпочинок та розваги, співання Гімну, молитви й розмови. Власне, ця мозаїка радощів, сподівань, буденної роботи, мужності, страхів, маленьких добрих справ, великих героїчних вчинків, сотень тисяч очей і є справжнім обличчям Євромайдану, який так чи так змінив більшість із нас.


Корисні статті для Вас:
 
Интеллигенция выступила против войны2014-05-15
 
Вайдина епоха солідарності2014-02-09
 
Повернення народу, що вистояв проти знищення2013-09-25
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2014:#3

                        © copyright 2019