Юлій Швець Перейти до переліку статей номеру 2014:#3
Про стан сучасного українського кіно


Чому в сучасному українському короткометражному кіно використовується так мало творчих прийомів, тем, ідей? (Не кажемо про щасливі винятки – їх обмаль). Невже тому, що знання про навколишній світ кінематографісти дістають лише з мас-медіа?

Але не варто зводити проблему лише до відображення життя через посередництво телевізора й, відповідно, тотального кодування ціннісних орієнтацій митців. Не претендуючи на всебічність типізації, виділимо ознаки українського кіно, обпиленого й пропущеного через сито Експертної ради:

– певна банальність фабули, вторинність ідейного посилу, сюжетна лінія: «кошмар або мова п’яниці» («украв» у Ж. Садуля);

– «формотворчість» і малість змісту, або журналістська сьогоденність без художньої форми; дуже рідко – те й інше разом;

– «цікаві» стосунки з глядачем; уразлива комунікативність; непевність сегменту глядацької аудиторії;

– спрямованість на зарубіжні фестивалі, на оцінку людей, що не мають уявлення про справжні реалії закарбованого в кадрі життя;

– чорнушність, маргінальність, дія часто на кримінальному чи напівкримінальному узбіччі; суржикове мовне середовище; асоціальні схильності героя, необтяженість моральними принципами, стирання грані між героєм та антигероєм;

– стійке бажання не співчувати герою, як правило, невміла іронія; зверхність, відсутність любові чи жалю, «жорстока правда без любові»; в окремих фільмах – безпрецедентне сполучення цинізму та песимізму;

– егоїзм індивідуальний (героя) нанизаний на квазіегоїзм системний (авторів);

– тотальне невміння жертвувати вторинним заради первинного (автора і героя);

– безсилля актора – безсилля героя, і навпаки;

– брак «естетськості», вихід за рамки «ґламурних» декорацій і наближення до реального життя, відносна реалістичність дії, деяка схожість із неореалізмом;

– непластичність кадру, різкі монтажні переходи, пропуск смислових сегментів (ніби їх забули відзняти чи змонтувати);

– мотив вулиці, дороги, неприкаяності й дещо неадекватної авторської злості, спрямованої на неназвану та нематеріалізовану ідеальну субстанцію.

З головних світоглядних ознак атмосфера песимізму, недовіри, розчарування, що справді панує в багатьох верствах сучасного українського життя, переплавляється чомусь лише в цинічне, зверхнє, агресивне ставлення до «забрудненого» предмета екранної оповіді. Замість ствердження або й активного зв’язування глядача власною художньою й ідейною ініціативою, продукування життєвих та естетичних цінностей найвищого ґатунку (що характерно для світового кіно), триває симетрична, а від того – безнадійно запекла боротьба з цінностями нижчого ґатунку, що їх цілодобово випльовують мільйони «зомбоящиків» – така собі боротьба нібито донкіхотів з ефірною енергетикою. Результати цієї, зазвичай приреченої, боротьби вражають ще й з інших причин.

У фільмі «Зелена кофта» Володимира Тихого (керівника альманахів «Мудаки» та «Україно, ґудбай!», стрічки про те, кому належить Межигір’я, проекту «Вавилон-13») є діалог (його, можливо, вже вирізали, але його цитує режисер Олександр Муратов у статті «Чорна книга сучасних українських кінонеподобств» у «Вечерней Одессе» від 04.02.2014): «…парень говорит девушке: «Ты ж ее бей, но не убей. А то тебя посадят в тюрьму». Собеседница отвечает: «Ничего плохого в тюрьме нет. Сидел же там наш президент Янукович, и она его только закалила!». От і образ – «тюрьма Януковича закалила»! Схоже, наш піратський флагман вийшов у море й узяв з собою прапор – чорний. Та про всяк випадок і білий (раптом повернеться привид Межигір’я). А чим гірша фабула про бібліотекарку, закохану в портрет Самого?..

Отакі-от справи. Гроші потрібно було відробляти. Прислужуванням та свого роду громадським самоарештом. І це характерно як для більш, так і для менш самовпевнених режисерів.

А чим порадували глядача «повнометражки»? Валентин Васянович – поблажливо соціальним екстримом, зойком, щоб усі кидали свої нагальні справи й бігли рятувати вразливих та нещасних, які пальцем об палець не вдарили, аби рятувати себе («Звичайна справа», «Креденс»). Ігор Подольчак та Дмитро Мойсеев – всеосяжною розчавленістю без комунікативної надії – хоча це, можливо, найбільш самобутні картини («Деліріум», «Такі красиві люди»). Олена Фетисова – фраґментарною талановитістю й певною відсутністю художньої свободи («Параджанов»), на яку надихає й на якій як на найвищій життєвій цінності наполягає керівник цього проекту Роман Балаян. Олег Сенцов – самодіяльною пропагандою доморощеної антибуржуазності («Гамер»). Віктор Андрієнко – зовсім не дитячою й надто пафосною наївністю («Іван Сила»). «Мейджорів» на кшталт успішного Левицького («Тіні незабутих», «Ломбард») як феномен треба досліджувати в іншому жанровому полі.

Хай там як, а думка, що активно поширюється в кіноколах, ніби влада приставила до своїх кіномільйонів некомпетентний менеджмент, метою якого були поїздки на міжнародні фестивалі за державний кошт, не відповідає дійсності. Чиновники, що сформували залежних кіноекспертів і спирались на плем’я «ніби-продюсерів», що «заробляли на виробництві» (інакше кажучи, крали), так-от, ці чиновники лише видавали себе за злодійкуватих дурнів. Мета була іншою. Продукування українських фільмів, але не тих, що заслуговують уваги кінокритиків, міжнародних фестивалів, чи успішних в прокаті, а як розкладання, проституювання української еліти, змушеної конкурувати між собою всіма методами, топити одне одного. Така мета цієї диявольськи прагматичної диверсійної схеми. Робити слабкими, тихими, розділяти «старих» з «молодими», державні студії з нашвидкоруч зліпленими «рогами та копитами» – й «владарювати», звичайно! Не розділяти тільки талант і халтуру, та покривати відповідальних за художньо-фінансовий результат (загальноколегіальна любов-порука, так би мовити).

…Окроплена кров’ю, звершилась Революція гідності – антикримінального, національно-визвольного та яскраво-соціального знаку. Колишні колаборанти, що активно співпрацювали з режимом внутрішньої окупації й елементи якої деколи самі ж і створювали, наразі, використовуючи інерційність Експертної ради, що перед вильотом К. Копилової з департаменту вже нараховувала аж п’ятдесят осіб, – ці люди прагнуть залишити все… як було. Виштурхати тих, хто опирається, й прибрати «беспокойное хазяйство» до своїх натруджених рук. У Джармуша вампір залишається вампіром, навіть коли п’є кров, не прокушуючи, а купуючи в лабораторії.

А як гарно все починалось… Кілька років тому, коли люди раділи кожному фільму, а в очах кінематографічного люду, що жив, в основному, важко, не палало ще бойове безумство. Існувала дивна країна кіно. Одним із небагатьох спогадів про ту країну було слово «багатомовність» і «солідарність». Час спливав. Раптом окрик: «Зараз – або ніколи!» Це проголошувалось у маніфесті Ініціативної групи Асоціації молодих кінематографістів, що виступили за «радикальне реформування українського кіно». Далі по тексту: «Вниманию старшего поколения украинских кинематографистов: государство должно помочь национальному кинематографу выжить в кризисный период, но это вовсе не означает, что государство должно быть безотказным финансовым донором для удовлетворения любых творческих фантазий».

Милі, свіжі, влучні й універсальні слова – час їх не чіпає. Але якщо спічрайтерам на хвилинку поміняти адресата й замість «старшого» звернутись до… покоління «молодшого». Виходить, з якоїсь причини воно вже не бажає «радикального оновлення українського кіно»? Саме так – ніяких змін! Але ж – яка подвійна мораль…

Ніби ті ж самі слова?! Тоді й тепер. І означають ніби те саме. Але як же так може бути?!! Навкруги – народ. Різний. І дуже схвильований. Він усе бачить.

«Це ніби якесь сп’яніння, якась наркотична зараза, – писав нещодавно російський режисер з іншого приводу, – ніби ми наробили всіляких різних злодійств і нам це сподобалось, і нам уже нічого не страшно».

Впевнений: коли б на якомусь з’їзді НСКУ вкинути в зал мільйони принадних державних папірців, і кожен – старий і молодий – впіймав би тільки те, що впіймав, то це, можливо, й було б схоже на сцену в «Театрі Вар’єте» з метафоричної епопеї Михайла Булгакова. Але коли б на ці народні, а не Воландові, папірці кожен режисер зняв би те, що зняв, то художньо-фінансовий результат виявився би в рази ліпший, ніж той, що маємо наразі.

Втім, розділити папірці можна було б і коректніше, перерахувавши їх на картки, й не тільки членів Спілки, а й студентів, що ось-ось отримають режисерські дипломи… Єдина умова, аби вони не дістались «прихованим продюсерам»… Так-от, зросла б кількість міжнародних нагород, бокс-офісів, схвальних рядків кінорецензій і зменшилась би кількість грошей, що їх витрачає держава на нібито кіно, в тому числі на Експертні ради, на штат Держкіно, що займається нікчемними, з точки зору здорового глузду, пітчингами. Й усе це можна було б зробити без скандалів у ЗМІ, що супроводжують кожну таку подію. Скільки б чесного поважного народу займалося справами, а не вчилось орудувати намасленою старим салом ножівкою.

Виникає, правда, й інша думка – щодо децентралізації. А коли владу, а значить, гроші – прямо на місця! Наприклад, створити кілька структурованих об’єднань (старих, молодих, добрих, злих, консерваторів, прогресистів…) і віддати належні їм кошти. Хай вирішують, на що їх потратять. За кожну нагороду чи й участь у фестивалі категорії «А» об’єднанню додавати по кілька тисяч, чи навіть сотень тисяч в іноземній валюті; так само за кожну гривню бокс-офісу нагороджувати, й за гарні рецензії також, як це заведено в країнах Балтії. Аутсайдерів, звичайно, безжально розпускати, або ж створювати креативніші об’єднання. Хто «проштрафився» – позбавляти права займатися виробництвом кіно в країні, скажімо, на п’ять років, чи на рік.

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)


Корисні статті для Вас:
 
Тематичний план Держкіно: кволий чи нещадний?2014-02-09
 
Про оптимізацію виробництва українського кіно(1)2013-09-25
 
На тлі Довженка2013-09-25
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2014:#3

                        © copyright 2017