Лариса Іванишина Перейти до переліку статей номеру 2014:#3
Тарас Шевченко: імператив України


Юрій Барабаш. Тарас Шевченко: імператив України.

Історіо- й націєсофська парадигма. – К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2004. – 181 с.

Ця робота вийшла ще до 190-річчя з дня народження Тараса Шевченка, але звертаємось до неї сьогодні, бо її дух і спрямування набули надзвичайної актуальності. Крім того, авторський підхід до предмета дослідження, його бачення, концепція та масштабність контексту спонукають до висновку: книга пропонує ключі для прочитання позірно простих, а насправді глибоких та невичерпних творів Кобзаря. Крім того, ця наукова праця вписана в контекст найновіших, у тому числі й зарубіжних, досліджень про Шевченка.

Тлумачення творчості Шевченка – процес безперервний, i число книг, йому присвячених, мабуть, уже в сотню разів перевищує кількість написаних ним творів. Дослідження мають два русла: Шевченко-особистість і Шевченко-творець. Ясна річ, обидва вони становлять нерозривне ціле. В безмежному морі шевченкознавства праці літературознавця Юрія Барабаша, тонкого і проникливого аналітика, вирізняються ретельністю наукового опрацювання й обґрунтованістю власних концепцій. Випускник Київського університету, він працював у газетах і журналах, в 1975–1977 роках очолював Інститут світової літератури СРСР, в 1983–1986 роках був головним редактором газети «Советская культура». Його перу належать дослідження з історії української літератури, а дві роботи – «Чисте золото правди» (1962) та «Довженко» (1968) – присвячені естетичним особливостям творів геніального кінорежисера.

Масив інформації, яким володіє вчений, є вдячним матеріалом для цікавих інтерпретаційних концепцій, а його академічний стиль, не переобтяжений термінологією, логічний розвиток думки усувають бар’єр для читачів, які не належать до наукового кола. Останні десятиліття Юрій Барабаш зосередився на трійці Сковорода – Гоголь (в його українській іпостасі) – Шевченко, розглядаючи їхню творчість як свого роду цілісність. Переконливими є його аргументи про вплив філософії Григорія Сковороди на світогляд і творчість Гоголя, Шевченка, Льва Толстого, Достоєвського.

У книзі «Тарас Шевченко: імператив України» розглянуто ідейно-художню парадигму України у творчості поета. Матеріалу для її опрацювання цілком досить, але цікаво, що розглянуто навіть твір, у якому немає і згадки про Україну.

У першому розділі «“Свою Україну любіть…” Шевченкова Україна (словообраз, концепція, “текст”)» учений показує діалектику Шевченкового патріотизму з його відкритістю і любов’ю до інших культур. З огляду історіософського Україна, особливо в ранніх творах, постає в образі борця і жертви, але цей образ, – доводить автор книги, – у процесі творчості збагачувався і ускладнювався. Шевченко виводить на світло «рідне» панство, яке «хилиться» перед імперською силою. Тим самим він започаткував не тільки в літературі, а й у суспільній думці, національній самосвідомості таку річ, як національна самокритика. Вона є і в поемі «Сон», і в містерії «Великий льох». Ці твори проаналізовано особливо глибоко. «Трагічна амбівалентність образу України, – пише автор, – знаходить вияв у контроверсійній постаті Богдана Хмельницького; у знакові-символі Першої ворони, цього виворотного витвору українського буття, гидезної “Тіні” (за К.-Ґ. Юнґом) українства; нарешті у трьох лірниках (“Один сліпий, другий кривий, а третій горбатий”) – триєдиному “персонажеві” поеми, який втілює хронічні хвороби національного організму – каліцтво душі, оспалість розуму і непритомність волі, рабську ягнячу покірливість, байдужість, атрофію історичної пам’яти й інстинкту державності». Цій містерії автор присвятив розділ «Національна історія в містеріальнім освітленні». В розділі «Кому належить помста?» Барабаш заглиблюється в інтерпретацію складних, з огляду утвердження етично-моральних цінностей, творів Шевченка, зокрема поеми «Гайдамаки», де повстанці нещадно розправляються з гнобителями. Він наголошує, що тільки радянські дослідники не мали з цим проблем, сприймаючи криваву помсту гайдамак як належне, і звертає увагу на те, як Шевченко показує спокуту Гонти, котрий убив власних дітей і потім кається – не в церкві, а перед лицем Господа. «Із суто церковного погляду таке каяття не може бути визнане канонічним. Та для Шевченка, якого назагал (і це стосується не тільки цього випадку) хвилює не доктрина, не канон, а дух християнства, досить і такого Гонтиного розкаяння-каяття; він приймає це каяття». В жодному разі, підкреслює Барабаш, не можна ототожнювати поета з його героями, адже Шевченко «через дії і переживання героя передає власне моральне ставлення до його тяжкого гріха. Свою скорботу, свій жаль і засудження». Особливо актуальним є таке узагальнення автора: «Шевченко роздумує над тим, що людей штовхають на вбивство захланність, заздрість, марнославство, і тоді кров народжує кров, помста веде за собою ще лютішу помсту, виникає зачароване пекельне коло зла». У поетовому відступі-розмислі він акцентує центральну думку поета – про «обопільне невміння і небажання “жити… та брататься”».

Складні й контроверсійні події української історії бачимо очима поета. У книзі показано, як безстрашно, з огляду на імперську дійсність та підневільне становище України, виповідав їх Кобзар. Віртуозно оперуючи нюансами біографії, спогадами про Шевченка, текстом «Щоденника», автор пояснює, що в Шевченка, навіть у його щасливий період навчання в Академії мистецтв, «життя зовнішнє, повсякденне і життя душі, свідомості (й несвідомого) проходили наче на різних “поверхах”. Існував, як бачимо, закритий від сторонніх очей світ Шевченкових думок і прагнень, прихований під поверховим шаром бік його внутрішнього життя, цілком, по вінця наповненого Україною і тільки нею». Про це засвідчили його твори.

В розділі «На позвах з мусянджовим бовваном» автор згадує, як сприйняв перші твори Шевченка В. Белінський, «який на догоду своїм кон’юнктурним ідеологічним зацікавленостям перекреслює великий поетичний талант, а разом і цілу літературу, цим талантом репрезентовану». 1860 року Шевченка хвалив Добролюбов за народність його творчості, але про це не залишилось «жодної згадки самим Шевченком – ні в листуванні, ні в щоденнику – бодай імені кого-небудь із тих, кого йому пізніше намагатимуться накинути як ідейних душпастирів».

Про Шевченка в Петербурзі багато вже написано, але цього разу інтерпретація чітка і співзвучна твору – поемі «Сон». Барабаш окреслює антиімперський дух непокори, яким був перейнятий цей твір, перший у літературі позов до імператорів, які завдали тяжких кривд Україні. Для Шевченка з його національною історичною пам’яттю Петро І залишився розпинателем України, а місто з його ім’ям – імперським монстром. «Тому ліричний герой-оповідач у Шевченковому “Сні” не обмежується, подібно до пушкінського Євгенія, несміливим “Буде ж тобі…”, щоб тут-таки кинутися навтьоки від мусянджового боввана; він стає до бою з ним, з усім самодержавним Петербургом, і своєю зброєю обирає соціальну сатиру, ґротеск, нищівний аж до брутальності сміх. Це робить “Сон” засадничо і якісно новим явищем». Гоголь також започаткував відмінний від великоросійської точки зору «здемонізований міф Петербурга». Але в Шевченка ступінь політичної і сатиричної гостроти у викритті самодержавної імперії перевершує все, доти написане про Петербург. Образ України перебуває з Петербургом «у складному співвідношенні підпорядкованості й разом опозиції».

Повість «Художник», автобіографічну в першій частині, Юрій Барабаш характеризує як твір з нетривіальною структурою оповіді, в якому є багато авторових естетичних оцінок, суджень, міркувань з приводу історико-мистецьких явищ і процесів. Цьому твору він присвятив розділ «(Авто)портрет художника замолоду», нагадавши, що ця повість свідчить про широку обізнаність Шевченка не тільки з російською, а й з культурою європейською, про роль Карла Брюллова у викупі Шевченка з кріпацтва і його становленні як художника, про те, що живописне полотно «Катерина» (1942) молодого художника – «свого роду автоілюстрація до його однойменної поеми». Барабаш не погоджується з тим, що картина є символом Шевченкової творчості, на його думку, вона є «промовистим прикладом слухняного учнівського наслідування прийомам – і то не найпліднішим – поетики Брюллова». Разом з тим, навіть «перебуваючи під гіпнозом Брюллова», Шевченко не поривав з рідним ґрунтом. Й герою повісті «Художник», і самому Шевченкові близькі цінності класичного мистецтва, він тяжів до краси і гармонії. Про цю картину, як і про поему «Гайдамаки», не згадано в повісті «Художник». Уникнення згадок про власну українськість свідчить, на думку автора книги, про те, що «образ протагоніста не адекватний реальному Шевченкові тих літ», тобто повість «вийшла вірогідною у подробицях, деталях, але далекою від повноти». Повернувшись із заслання, Шевченко поновлює зв’язки з Академією мистецтв, у його творчості посилюються релігійні мотиви. Барабаш полемізує з висновками О. Забужко і Г. Грабовича щодо «дуалізму» Шевченка, як неминучої умови «співжиття української людини з імперією» (О.Забужко). «Співіснування з імперією, – зазначає Барабаш, – […] ніколи не буває до кінця гармонійним, інтеґрація – повною. “Українському індивідові” […] доводиться виробляти цілу систему засобів етнозахисту, яка передбачає, поза іншим, використання найрізноманітніших способів приховування, конспірації (псевдоніми), камуфлювання, містифікації і т. ін. Такими є реальні антиномії національного пограниччя, психологічної межовості. Але це аж ніяк не дуалізм, тим більше не примітивне “пристосовництво”, бо етнозахисні засоби не деформують духовної генетики, національної органіки індивіда».

Враховуючи, що автор книжки «Тарас Шевченко: імператив України» – також українець, якому довелося жити і займати важливі пости в імперській столиці, можна зробити висновок, що такі соціально психологічні нюанси йому відомі не тільки з творів Шевченка, а й з особистого досвіду. Адже після розпаду СРСР та утворення незалежної України він своєю науковою діяльністю переконливо довів, що його духовну генетику не деформовано.


Корисні статті для Вас:
 
Слава Шевченка. Слава Шевченку?2011-08-14
 
Мотиви і образи Кобзаря в кіно2014-02-13
 
Сила Шевченкової поезії2014-05-15
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2014:#3

                        © copyright 2017