Ольга Брюховецька Перейти до переліку статей номеру 2003:#5
«Відкрита ніч» — дубль 7
 
«Відкрита ніч» — дубль 7
  «Відкрита ніч» — дубль 7  
 


В ніч з 21 на 22 червня відбувся черговий фестиваль молодіжного, альтернативного, паралельного, неправильного кіно «Відкрита ніч» — дубль 7. Відбувся, як видно з назви, усьоме. Це може стати приводом поміркувати не тільки про роль цього дійства в українському кінопроцесі, а й про долю нашого молодого кіно.

Перше, що спадає на думку (після: «темрява — друг молоді»), — це народний трюїзм «вночі всі кішки сірі», або й більш радикальний сумнів, озвучений свого часу Геґелем: «неможливо знайти чорну кішку в темній кімнаті, особливо якщо її там немає». А сучасне українське кіно справді нагадує кота, якому кіношною «хлопушкою» прищемило хвіст — ця невинна кастраційна метафора була лоґо сьомого дубля. Воно ще не добите, не зовсім кастроване, а проте задихається від фінансового, інституційного, організаційного, законодавчого і, не в останню чергу, «кисневого» голоду, якщо під цим розуміти повітря кінозалу, глядацьку аудиторію, наявність якої, власне, є необхідною умовою реалізації фільму як твору (а не як відзнятого шматка плівки). Таким шансом вдихнути на повні груди, хай на коротку мить червневої ночі, задумувався цей фестиваль, який по-кінічному намагається знайти свій дім — свій зал, якщо точніше, — як не в діжці то просто-зоре-неба. І водночас залучити вже зовсім некінічні конотації безпритульності. Йдеться не про умисні кпини з цивілізації, яка, мовляв, засіла в комфортабельних кінозалах і бездумно хрумтить попкорном, а про вимушену марґіналізацію українського кіно, яке цією цивілізацією витіснене в паралельне, андерґраундне чи піднебесне ґетто, а може, й за межу буття — усілякої локалізації.

До апокаліптичних відчуттів домішувався збіг, який навряд чи можна було оминути увагою. В ту ніч 62 роки тому розпочалася Велика Вітчизняна війна. Тепер вона стала складником Другої світової. Михайло Іллєнко присвятив цій темі ретроспективну частину фестивальної програми, в якій фігурували епізоди з українських радянських фільмів про (все-таки) Велику Вітчизняну війну. Окрасою цієї програми був фільм «Подвиг розвідника» Бориса Барнета, який навіть у пошматованому вигляді вигідно вирізнявся серед більшості сучасних робіт.

Протягом усього свого існування фестиваль, натхнений та очолюваний трагічним оптимістом Михайлом Іллєнком, був об’єктом критики насамперед з боку скептиків: мовляв, фестиваль існує, але користі з нього жодної, молоді нічого путнього не знімають — от і конкурсний рівень аж до сорому низький. Але сім років «Відкритої ночі» довели: не варто вважати цей фестиваль забаганкою грошовитих естетів. Може статися, що саме звідти, з майданчика «Панорама» над Андріївським узвозом, прийде очікуване молоде відродження.

З одного боку, фестиваль бере на себе місію бути дзеркалом кіно-відеопроцесу, що йому не дуже вдається через специфічний формат: фестиваль відбувається протягом однієї ночі, від заходу сонця до світання, використовуючи природне затемнення. Такий формат виключає повнометражне, а отже більш-менш «доросле» кіно, тому закріпився за «Відкритою ніччю» імідж фестивалю з орієнтацією на студентське й аматорське. Хоча все-таки вряди-годи в його програмі трапляються фільми професіоналів (цього року — документальні картини Сергія Маслобойщикова «Галшчин дім» та Юрія Терещенка «Вічний хрест»). З другого боку, фестиваль намагається стати полігоном талантів, збираючи «зелену» продукцію не лише студентів та випускників двох столичних кіношкіл, а й намагаючися прозондувати абсолютний кінематографічний морок позастоличних земель. Іноді трапляються несподівані знахідки. Так, сенсацією цьогорічного фестивалю стала аматорська картина «Людина на льоду» (автор Денис Галушко) з Хмельницька... зафільмована на кіноплівку! Для фахівців, які обізнані з технологічним боком процесу, зокрема й для директора фестивалю, залишилося повною загадкою, яким чином це стало можливим.

Та справа ця навряд чи вдячна, бо чи зможе «Відкрита ніч» при нинішній ситуації реалізувати потенціал трампліна для подальшого «великого стрибка» молодих латентних талантів, за умов вкрай скупого і нестабільного фінансування з боку держави. Як і в попередні рази, фестиваль майже до останнього дня був на межі зриву, через те що обіцяні гроші ніяк не могли матеріалізуватися на його рахунку. З цієї причини фестивалю цього року довелося відмовитися від запрошень іноземних колег, зацікавлених в налагодженні студентських і кінематографічних контактів з Україною. Були проблеми і суто організаційного характеру: через непунктуальність самих кінематографістів довелося відкласти проведення фестивалю на два тижні і продовжити набір фільмів — основна їх кількість надійшла на фестиваль вже у післядедлайнівські строки. Ці фільми позбавили права брати участь у конкурсі.

Більш ніж скромний конкурс компенсувало просто-таки зіркове журі, до якого увійшли Ліна Костенко, Юрій Андрухович, Богдан Жолдак, Олесь Санін, Ганна Безулик. У складі журі також працювала володарка призу за найкращий аналітичний матеріал про торішний фестиваль Аксінья Куріна. Призовий фонд фестивалю зріс до 15 тисяч гривень. Основним стратегічним нововведенням Михайла Іллєнка цього року стала «українізація» конкурсної програми. До неї потрапили тільки україномовні стрічки, решту не допущено до участі або відправлено до позаконкурсу. Рішення це викликало суперечливі оцінки. З одного боку, треба всіма засобами підтримувати перше від часів Довженка українофонне покоління кінематографістів. Але ж наш сучасний кінопроцес є настільки кволим, що не може дозволити собі розшарування за будь-якими ознаками, в тому числі й мовними. У прес-релізі російськомовні роботи названо «фільмами на експорт», орієнтованими на іноземні ринки, а також зазначено, що відсоток саме таких фільмів серед поданих на розгляд відбірної комісії значно зріс порівняно навіть з роком минулим. Навряд чи треба інтерпретувати це у термінах конспіратології, просто коли протягом багатьох років внутрішній ринок характеризується фразою «небіжчик більше мертвий, ніж живий», мимоволі звернеш погляд туди, де це життя існує.

Зрештою, є спосіб оминути слизьке питання мови і обмежитися тільки мовою кіно. І така тенденція у молодих режисерів помітна — переважну більшість робіт зафільмовано взагалі без слів, самими лише візуальними засобами. Особливо це стосується робіт того ж таки КДІТМу — поетичні кінотрадиції там втовкмачують вочевидь добре. І це йде на користь, адже говорити з екрана нашим студентам завжди вдається найгірше. Досить цікаво візуальні засоби кіно застосовано в «німих» фільмах «Стіни і двері» (реж. Роман Бондарчук, приз за найкращий студентський ігровий кінофільм), «Натхнення» (режисер Сергій Крутін, приз за найкращий студентський ігровий відеофільм), «Всього найкращого» (реж. Юрій Козир), «Атлантида» (реж. Микола Воротинцев). Всі ці фільми — продукція КДІТМу.

Закономірно, що більшість показаних на «Відкритій ночі» стрічок зафільмовано у двох кіношколах Києва: Театральному інституті (тепер університеті) та Університеті культури. Гарний привід зіставити два шляхи підготовки кінематографістів — а радше шляхи порятунку під час катастрофи. Обидві працюють за системою «порятунок молодих кінематографістів — справа рук тих, хто тоне». Але результат виходить різний. Інститут кіно і телебачення КНУКіМ ніби-то має незрівнянно вищу технічну базу, рівень викладачів годі й порівнювати з кінофакультетом КДІТМ. Але все це зводить нанівець естетична концепція університету, що є, мабуть, найбільш адекватним відображенням української культурної ситуації кучмівської доби.

Можливо, тамтешні студенти краще від КДІТМівських підготовлені до праці на сучасному телебаченні, де, як відомо, домінує саме «поплавщина». Але до чого тут кіно? Жоден із представлених фільмів «кулька» не знято на кіноплівку. І це не єдина причина, чому слово «кіно» варто було б взагалі усунути з назви відповідного Інституту — принаймні претензій до цього закладу було б менше.

Більшість курсових та дипломних робіт, показаних у конкурсі, не виходять за межі телевізійного рівня. Іноді це дає вдалий ефект, коли подія достатньо екстраваґантна, з розряду «цікавинок», як у знятому прихованою камерою фільмі без коментаря «Спаси і сохрани» (режисер Юрій Пасько), де нам дають можливість підглянути за маніпуляціями бабусі жебракуватого вигляду, яка промишляє на популярній серед молодят площі перед новозведеним симулякром Михайлівського собору. Це зворотня сторона весільного ритуалу покладання квітів до такого ж симулякру, пам’ятника княгині Ользі. Коли натовп розсмоктується, бабуся забирає весільні букети і діловито кудись їх відносить. Через деякий час цей самий букет несуть руки ще однієї щасливої пари, а дбайлива бабуся знову робить свою справу «санітара площі». Таким чином підтримуючи вічний кругообіг букета.

Схвальних оцінок заслужив і фільм «Учитель співів» Дениса Роднянського (приз за найкращий студентський неігровий відеофільм) — відеопортрет, що тримається на особистому шармі головного героя — затятого орнітофіла, що «колекціонує» співи канарок. Динамічно зібраний із серії епізодів, що зображають дивака, який пташиною мовою володіє значно краще, ніж людською, і настирливі трелі його вихованців, від яких він домагається досконалості, цей коротенький фільм приємно дивує умінням бути лаконічним, якого так не вистачає переважній більшості робіт, представлених на фестивалі.

Телеопус «Хранитель фіолетового полум’я» (режисер Світлана Філімонова) дехто сприйняв за невдалий жарт — а проте цей, може, надто затягнутий фільм запам’ятовується як через специфічний об’єкт зображення — ним став один з численних дрібних екстрасенсів, яких багато розплодилося за останні півтора десятиліття, так і завдяки відчайдушній спробі створити об’ємний портрет цього колишнього сантехніка, що перетворився на носія східної мудрості, представити різні точки зору: його власну, родичів, сусідів, колишніх товаришів по чарці тощо, тоді як насправді напрошується клінічний діагноз. Зрештою, це діагноз нашого суспільства, бо без соціального замовлення на такого роду патології, мабуть, не було б осіб, які б прагнули це замовлення реалізувати. Але фільм все-таки не досить чітко артикулює соціальний контекст, образ героя, і те, що мало виражати багатогранність і суперечливість, видається просто невиразним.

У Театральному інституті свої проблеми. Студенти факультету кіно і телебачення працюють на архаїчній техніці — але ж іноді знімають кіно, варте фестивальної уваги. Звичайно, про їхній професіоналізм можна сперечатися, але щось подібне до кіноосвіти жевріє саме тут. Можна навіть говорити про певну спільну естетику студентських фільмів останніх років. Усі вони вимушено зняті у модній нині стилістиці «low-fi» — плівка «Свема» зобов’язує. З переїздом кінофакультету на територію студії «Укркінохроніка» більшість натурних зйомок студенти проводять прямо на її території. По-перше, не треба далеко лазити з технікою, що розвалюється на ходу. По-друге, апокаліптичні пейзажі однієї з найбільших українських студій, нині занедбаної, — дуже вдячна натура для похмурих студентських фільмів. Зрештою, журі оцінило їхні подвиги: вони дістали 10 із 13 студентських нагород «Відкритої ночі». Найкраще їм вдається експлуатувати загадковість та візуальну вишуканість: як-от напівабстрактна композиція на межі відеоарту і кінопоезії «Вікна і двері». Але коли вони беруться за прозу, ситуація значно погіршується. Намагання сконструювати більш-менш реалістичний наратив одразу виявляють безпорадність і брак школи. Наприклад, фільм «Тато» (режисер Олексій Росич) марно намагається створити інтригу десь між анекдотом і соціальною критикою. Фільм починається із гнівних зізнань бороданя просто в камеру, він кляне «жидів», які, мовляв, довели його до самогубства. Поступово мова бороданя заплутується, він починає схлипувати і зрештою зупиняється на півслові. Із флешбека непереконливих картинок і персонажів, висмоктаних з пальця глядач дізнається, що таким чином добросердний і політкоректний бородань намагався заробити на ліки для своєї доньки. Виявилося, що текст люблячий татусь не дочитав через передоз білого порошку, якого йому люб’язно запропонував «замовник», кострубатий молодик з телекамерою. Кострубатий молодик рознервувався, але зрештою видобув новий текст, в якому замість «жидів» фігурували «москалі». І приготувався знімати другий дубль з переможною фразою, яка, мабуть, авторам здається вершиною дотепності: тепер за це можна більше грошей отримати. Окрім суто драматургічних хиб фільму, тут помітна також доволі неприємна нарцисична тенденція виправдовувати примітивні антисемітські й антиросійські настрої, що завжди були притаманні українству, якоюсь демонічною волею абсолютного зла, втіленого в зовнішніх силах, і таким чином обілити невинно-чисте й миролюбно-жертовне українство.

Інший недолугий екзерсис у побудові психологічних мотивацій — «Випробування мрією» (режисер Інеса Рагуліна). Тут екзистенційні страждання юної дівчини, у якої є велика мрія співати, але немає вокальних даних (нагадує вам це когось?) викликали відверто цинічну реакцію глядачів: коли дівчина після чергового фіаско з учителем музики надто вже довго і нудно стояла на краю даху, що мало викликати трепет вирішення глобального питання самогубства, веселуни із задніх рядів починали скандувати: «Стрибай, стрибай!». Але дівчина не стрибнула, бо надія помирає останньою. Мабуть, найкращий фінал був би такий: бездарна мрійниця всупає до «кулька», і після цього усі її мрії здійснюються.

Чи не єдині, хто демонстрував і жвавість, і відчуття темпоритму, і вміння сконструювати історію були аніматори. Не лише такі орденоносні картини, як «Йшов трамвай №9» Степана Коваля (приз за найкращий анімаційний фільм) і «Компромікс» Євгена Сивоконя (приз за режисуру), показували уміння працювати з глядачем, а не зі своїм нарцисичним образом, воно притаманне і менш гучним анімаційним роботам — фільму Анатолія Лавринишина «Зяблики та інші» і Максима Копилова «Було не любити».

Цікаві роботи були і в документальній програмі, скажімо, фільм Оксани Бойко «Viva vita, або Доктор Рижик» (приз за найкращий документальний фільм) приваблює не лише цікавими композиціями і використанням світлотіні, яке все-таки відрізняє кіноплівку від відео, а й гуманним посилом, оскільки розповідає про спеціальний інтернат, де дітей-інвалідів лікують, катаючи на конях: якимось чудовим і не описаним наукою чином коні діють оздоровлююче.

Які ж підсумки ночі, проведеної над Андріївським узвозом? Екстремальна форма організації перегляду не додавала гострих відчуттів, а відвертала увагу від самих фільмів. Тієї ночі погода різко зіпсувалася, холодний вітер дуже швидко здмухнув більшу частину шанувальників українського кіно, а відчайдушні залишки змушені були зігріватись як могли (а всі знають, як зігріваються у нас люди), витримуючи пронизливий вітер і мжичку. Тобто було їм не до кіно.

Нарікання на погоду не вписуються в жанр фестивального огляду, але легковажна залежність «Відкритої ночі» від примх природи не додає йому честі та професіонального рівня. Зрештою, слід подумати і про глядача, якого треба не мучити, а, навпаки, приваблювати. Хоч яким є сучасне українське кіно, але воно має свою аудиторію, треба лише створити для неї більш адекватні, більш кінематографічні умови. Адже, насправді кіно і життя несумісні у фізичному просторі: щоб сприймати фільм потрібно абстрагуватися від подразників реального життя. А як тут абстрагуєшся, коли на голову ллє дощ? «Відкрита ніч» вже переросла дитсадковий вік, час «іти до школи». Тобто, їй треба серйозно замислитися, чи не варто змінити романтичний анархізм піднебесної псевдоготики на більш конструктивні форми існування? А може, проблема сама собою розв’яжеться, коли українських фільмів стане так багато, що вони просто не вмістяться в одну ніч!


Корисні статті для Вас:
 
Двадцять п’ятий Московський2003-10-01
 
Подих античності. «Боспорські агони-2003»2003-10-01
 
Між Чикаґо та Нью-Йорком2003-06-01
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2003:#5

                        © copyright 2019