Юрій Мицик Перейти до переліку статей номеру 2014:#3
Цікава книга з ложкою дьогтю


Нещодавно у Москві вийшла книга Людмили Соколової «Великие советские фильмы. 100 фильмов, ставших легендами» (видавництво «Центрполиграф», 2011, 446 стор.).

Як зазначено в анотації, ця книга «не просто сухий перелік радянських фільмів, а 100 детальних розповідей про найпопулярніші та культові картини радянського кінематографа. Сюди увійшли не тільки фільми, які стали легендами, здобули світове визнання, а й стрічки “простенькие и бесхитростные”, котрі досі дуже любить масовий глядач (що доводять рейтинги показів по телебаченню). Автор постарався, щоби глядачу не було нудно, і тому на наших сторінках ви знайдете смішні подробиці, курйозні випадки і пригоди на зйомках, а також фрази з фільмів, які стали крилатими». Справді, книга розрахована на масового читача і щасливо поєднує лаконічний аналіз художньої вартості фільмів, в т. ч. й телевізійних, й оцінки глядацької маси (касовість). Це не є чимось новим. Пригадується, в Польщі ще в 1970-х роках я був приємно здивований тим, що в звичайних газетних оголошеннях (які фільми можна подивитися і в яких кінотеатрах) часто ставилися своєрідні дроби (за чотирибальною шкалою): зірочки в числівнику означали художню вартість фільму, в знаменнику – касовість. Найкращими були фільми, в яких стояло по чотири зірочки і в числівнику, і знаменнику, як-от «Людина з мармуру» Анджея Вайди. У книзі Л. Соколової фільми для зручності згруповано по періодах («фільми 20–40-х років», «фільми 50-х років» і т.д., закінчуючи фільмами 90-х років та рубрикою «10 улюблених серіалів»). Тут охоплено в цілому головні фільми радянської епохи, починаючи зі знаменитого ейзенштейнівського «Панцерника “Потьомкіна”» (1925), і тому книга буде корисним довідником-путівником не тільки для рядового глядача, а й для професійного кінокритика.

Але не можна втриматися від критичних зауважень. На жаль, не всі важливі фільми увійшли до книги. Не бачимо тут таких відомих картин, які відзначалися і високим художнім рівнем, і були (і є) популярними, зокрема, «Дім, у якому я живу», «Весна на Зарічній вулиці», «Непіддатливі». Звичайно, всі популярні фільми важко охопити в одній книзі. Але, на наш погляд, ті картини, які не увійшли до «Великих радянських фільмів», мають вищий мистецький рівень і мають не менше, якщо не більше, глядацьких симпатій, ніж, скажімо, «Ще раз про кохання», «Помилка резидента», «Земля Санникова», «Вариант “Омега”» та деякі інші. До того ж, бачимо цілковите ігнорування фільмів, знятих у радянських республіках, а нині незалежних державах. У книзі не знайдемо жодного такого фільму: тут тільки російські картини. Окремі фільми з грузинською чи циганською тематикою («Міміно», «Табір іде в небо»), зняті на російських кіностудіях російською мовою, погоди не роблять. Обійдено увагою й українські фільми (беремо не елітарні «Тіні забутих предків», а «Сватання на Гончарівці» та «За двома зайцями»), грузинські («Колючка» Н. Санішвілі), молдавські («Лаутари» Е. Лотяну ), вірменські («Мужчини» Е. Кеосаяна). Тоді ліпше було би назвати книгу не «Великие советские фильмы», а «Великие российские фильмы». Не втрималась авторка і від некоректної шпильки на адресу України. Розповідаючи про серіал «Место встречи изменить нельзя» і торкаючись долі його акторів, вона згадує Льва Перфілова («умершего в нищете в Киеве») та Олександра Милютина («отравившегося с женой самогоном, который гнали на продажу из-за той же нищеты, потому что в самостийной Украине артисты оказались никому не нужны») (с. 426). Відомо, що українське слово «самостійна» щодо України в мові сучасних російських шовіністів вживається зверхньо, з іронією, бо з їхнього погляду Української держави, як і української мови, «не было, нет и быть не может». А таких шовіністів в російському кіно «легіон». Тут і режисери Нікіта Міхалков (і «примкнуший к нему» боснієць Емір Кустуріца), і Станіслав Говорухін, і Карен Шахназаров. Не відстають і кіноактори. Досить згадати Василя Ланового, Ніколая Бурляєва та Людмилу Зайцеву. Є й чимало кіносценаристів, а тепер уже й кінокритики поспішають вкинути свої 20 копійок, тим більше, що розпочалася російська окупація Криму. «Куди кінь з копитом, туди й рак з клешнею». Можна й такий варіант: «Коня кують, а жаба ногу підставляє». Справа тут не в самостійності, як висловлюється авторка, а насамперед в тяжкій економічній кризі. Але ж «лихие 1990-е» вдарили по російському кіно ще більше. Якщо в СРСР на «Мосфільмі» протягом десятиліть знімалось 200–300 фільмів щорічно, а на «Ленфільмі» – близько 200, то на студії ім. Довженка… півтора десятка у кращому випадку. Та й українським режисерам доводилось продиратися крізь рогатки такої пильної цензури, яка й не снилася у білокам’яній (згадаймо долю Івана Миколайчука). Тож коли розпався СРСР, розпалася й радянська система кіновиробництва і кількість нещасних доль серед російських кіноакторів на порядок (як мінімум!) більша, ніж в Україні. Класичний приклад: відоме акторське подружжя (Володимир Івашов та Світлана Світлична). Жінка в ті роки мусила прибирати чужі помешкання та продавати взуття (не в магазині!), а Івашов тяжко працював на будівництві, що призвело до загострення виразки шлунку і передчасної смерті. Хоча Л. Соколова і згадує про це, але не пов’язує із самостійністю Росії!

Отже, книжка Л. Соколової цікава, але з ложкою дьогтю. А без цього дьогтю вона б тільки виграла.


Корисні статті для Вас:
 
Радянське кіно після смерті Сталіна2011-10-02
 
Екранна есхатологія - присмерки радянського кіно2011-08-07
 
ІНТЕРПЕЛЯЦІЯ В СТАЛІНСЬКОМУ КІНО2009-12-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2014:#3

                        © copyright 2017