Анастасія Пащенко Перейти до переліку статей номеру 2014:#4
Життя під звуки труби


«Трубач»

Режисер – Анатолій Матешко

Оператор – Юрій Король

Хореограф-постановник – Назар Дідик

Композитор – Сергій Рябцев

У ролях: Льоня Шевченко, Полінка Тарасенко, Денис Капустін, Володимир Горянський, Римма Зюбіна, Олексій Горбунов, Нонна Гришаєва та ін.

Укркіно, 2014.

«Трубач» – це дитячий музичний фільм. Отже – робота з дітьми. Вона нелегка у жанрі, що за своєї позірної легкості вимагає неабияких зусиль. Адже мюзикли затратні не лише фінансово: постановка музичних і танцювальних номерів потребує злагодженої роботи великого колективу. Що казати про фільм, в якому це виконують діти? Звісно, їхня акторська гра не завжди досконала, проте умовність певним чином маскує окремі недоліки виконання. До того ж, маємо справу і з непрофесіоналами (зате майже професійними музикантами й танцюристами). Утім, виконавець головної ролі Льоня Шевченко запам’ятався в образі Михи в «Івані Силі» Віктора Андрієнка.

Фільм – про дітей і для родинного перегляду. Звідси і «по-дитячому» простий конфлікт. Герої протидіють побутовому «дрібному злу»: чада «спонсорів» диктують усім свої умови; керівництво діє часто на шкоду загальній справі; нечесна конкуренція... І, оскільки «легкі» жанри мають утверджувати ідею космічної справедливості, все це буде подолано не без допомоги «вищих сил». Утілених, хоч як це дивно, у місцевій адміністрації.

Для мюзиклу чи не основною є драматургія барв, руху і звуку. Дрібні конфлікти вирішуються між танцювальними номерами, центральний же – перед фінальною піснею. Фабула максимально проста, основні мотиви походять з казок: герой проходить випробування, долає супротивників, нарешті, отримує благословення від свого кумира і таким чином потрапляє на вищу сходинку естрадної ієрархії. В нагороду – слава і увага дівчини, в яку закоханий. На кліше (тут вони взяті, як то кажуть, із самого життя) глядача орієнтують уже в перших епізодах. Трубач знайомить із оркестрантами: «Ліза. Та сама…» (отже, «дівчина мрії»). Або: «Син спонсорів. І цим все сказано…». Мінімум нової інформації, ніщо не має відволікати увагу від головного.

А головне – це пісенно-танцювальна стихія, що творить казкову атмосферу та ідеалізовану картину світу. Звідси, наприклад, такі фантастичні персонажі, як добрий мер і його заступник з питань культури, який справді нею опікується… Адже одна із функцій цього жанру – компенсаторна: він має переконати глядача, що «добро переможе».

Водночас фільм, як середньовічний карнавал, стає тимчасовим скасуванням законів світу сього. Тому його герой – уособлювач і захисник основних суспільних чеснот (доброта, обдарованість, дружба, любов, вірність тощо), може вдавати із себе «неслухняного хлопчака», порушника встановлених кимось правил – звісно, лише тих, що по суті є шкідливими. Він може поставити для нового керівника оркестру, що надумав прослуховувати підопічних з іншого приміщення, запис «Прощання слов’янки» у симфонічному виконанні. І замість репетиції влаштувати із друзями концерт просто на вулиці. У відповідь на вимогу постригтися він одягає голомозу перуку, доводячи безглузду вказівку до абсурду. Натомість головним негативним персонажем виступає якраз представник «системи» – формалістичної, далекої від життя машини, що раз у раз дає збій. Недарма Гамкало виступає знаком «радянщини-мілітарщини», того минулого, яке відступає – але не так швидко, як нам хотілося б. У цьому контексті не можна не звернути увагу на назву оркестру – «Березіль». Саме так називався знаменитий український театр, діячі якого стали жертвами сталінізму. Репресивною (якщо не за формою, то за змістом) є і нинішня культурна політика: будинок творчості перебуває на межі виживання – всупереч «рожевій» владі.

Структурна проблема фільму – явна орієнтація на зразки. Звідси відчуття «учнівства». І йдеться не про нові мистецькі форми, а про поважні за віком жанри. Тому «Трубач» виглядає наївно, хоча певна наївність передбачена розважальними жанрами. Бракує самоіронії, бодай легкої, ігрового ставлення – не до матеріалу, а до самого принципу зображення. Тоді фільм не сприймався б як «пригадане старе», зовсім не забуте. З іншого боку, саме таке дещо старомодне, «наївне» відчуття сприяє тому, що стрічка «звучить» з якоюсь специфічною добротою – а це якраз те, чого сьогодні так бракує вітчизняному кіно.

Загалом, це світла усміхнена історія про те, як чесноти винагороджуються, а пороки караються… Словом, кіно, покликане навчити дітей правильного погляду на життя.


Корисні статті для Вас:
 
Присмак штучності в казці про Силу2014-02-09
 
"Бути сміливим, щоб бачити приховане"2013-08-01
 
Андрій Хржановський: анімація контрапункту2010-06-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2014:#4

                        © copyright 2017