Роксоляна Свято Перейти до переліку статей номеру 2014:#4
«Docudays UA»: гаряча пора для документального кіно


Не буде перебільшенням сказати, що цьогорічний, вже 11-й, «Docudays UA» викликав чи не найбільший за всю історію фестивалю суспільний резонанс. Кінопокази, як і численні додаткові події та програми, серед яких уже традиційна «жива бібліотека» [1], а також фотовиставки, майстер-класи тощо, збирали повні зали, а часто – як-от на всій українській програмі – не вміщали багатьох охочих.

Важко уявити сприятливіший в Україні час для документального кіно, до того ж, кіно, присвяченого правам людини. Адже під впливом усіх недавніх подій раніше часто абстрактні поняття набули для багатьох конкретного наповнення: відстоювання своїх прав, цінність людського життя, боротьба з корупцією, соціальною та історичною несправедливістю тощо. Фільми на Docudays актуалізують усі ці проблеми в різних історичних і національних контекстах, привертаючи увагу до подій та осіб, про яких ми часто майже не знаємо.

Але саме цього року глядачі були здивовані й іншим: якими пізнаваними чи то навіть повторюваними є, здавалося, не пов’язані між собою історичні процеси, і скільки аналогій можна побачити в різних подіях із тим, що саме відбу(ва)лося в Україні (особливо це стосується стрічки Стефані Ламорре «Бахрейн: заборонена країна», а також інших фільмів про події «арабської весни», які викликали жваву реакцію в залі).

Проте події МКФ так чи так пройшли у відлунні Євромайдану, заявленого і в рекламі фестивалю, а фільмом, що відкрив його, стала колективна повнометражна робота «Євромайдан: чорновий монтаж», куди ввійшли різностильові фраґменти майбутніх фільмів різних режисерів.

Сама кінопрограма була насиченою та розмаїтою, пропонуючи, крім конкурсних показів у трьох головних номінаціях («Доку/право», «Доку/життя» та «Доку/коротко»), низку позаконкурсних програм, із яких глядач міг переглянути хіба невелику частку. В цій статті й пропонуємо один такий індивідуальний маршрут фестивалем.

Про політику і корупцію

Назва позаконкурсної програми «Ідеорупція» поєднує два поняття – «ідеологія» та «корупція», – які часто і співіснують у парі, витворюючи сумнозвісний, і не лише в авторитарних суспільствах, гібрид, що може мати широкий спектр проявів.

Приміром, британська стрічка Сема Бенстеда «Тренер Зоран і його “Африканські тигри”» звертає увагу на корупцію у великому спорті, майже неминуче зрощеному з політикою та пов’язаному з «нечистими» грошима, тим паче в країнах «третього світу». Та режисер руйнує «горизонт сподівань» глядача, пропонуючи не серйозне розслідування корупційних схем, як цього можна було чекати, а комедійну (доволі нетиповий для документального кіно жанр) історію про молоду футбольну збірну Південного Судану – нещодавно виниклої країни, страшенно проблемної та бідної, для якої футбол стає чи не головним символом національного відродження. Особливої ексцентричності додає особа запрошеного з Сербії головного тренера Зорана Джорджевича, який береться за свою справу з небаченим натхненням і майже відразу вступає в конфлікт з корумпованою владою. Але те, що починалося з гумору, завершується драматично. І мова не лише про цілковиту поразку збірної вже на першому міжнародному матчі, а й про всю країну, яка, на межі банкрутства та в передчутті чергового військового конфлікту з сусідом, знову ризикує десятками тисяч людських життів, беззахисних перед глобальними економічними та політичними змінами.

Проблему глобалізації світових фінансових процесів і її наслідків як для окремих людей, так і цілих країн, зачіпає «Володар усесвіту» німецького режисера Марка Баудера. Головний герой, німецький банкір «у відставці» Райнер Фосс, вводить глядача у світ міжнародних банківських корпорацій, максимально доступно пояснюючи не лише особливості керування мільярдними грошовими потоками та фінансовими процесами, що стають усе неконтрольованішими, а й, так би мовити, філософію великих грошей: ким є ці «володарі всесвіту» – гравцями на найвищому рівні чи лише тимчасовими пішаками в грі, яку вони не здатні контролювати, чим є окрема людина в таких глобальних схемах і чи людський фактор здатен впливати на те, що буде з економікою навіть не країн, а цілих регіонів у наступні десятиліття або й століття. Так, здавалось би, вузько спеціалізована тема обертається ледь не філософським роздумом про сучасну людину і її невдалу спробу приручити світ, що обернулася прирученням самої людини.

Та сподівано найбільший відгук у програмі викликав ізраїльсько-німецько-австрійський фільм Александра Ґентелева з красномовною назвою «Путінські ігри», присвячений сумнозвісним сочинським олімпійським іграм. Чим може обернутися абсурдний задум однієї особи (провести зимову олімпіаду в найтеплішій точці РФ, де ніколи не буває снігу), якщо ця особа має манію величі, а також повноту влади у величезній країні; що таке «недитяча» корупція в міжнародних масштабах; як реагує природа на брутальне втручання і як на нього ж (не) реагують звичайні люди, чия думка нічого не важить в автократичному суспільстві. Режисер спілкується з десятками людей, у тому числі й із постраждалими бізнесменами, примусово позбавленими власної справи, і останніми «опозиційними» політиками, і звичайними сочинцями, яких виселяли з будинків, нічого не пропонуючи взамін, і тими нечисленними офіційними особами, які погодилися спілкуватися з режисером і змальовують ледь не соцреалістичні картинки земного раю, далекого, втім, від російської реальності. Режисерові, який завершував зйомки ще влітку минулого року, вдається точно намацати головні больові вузли й натякнути на те, що може статися після відкриття путінської «скриньки Пандори». Хоча те, що почалося після олімпійських ігор, зізнавався режисер, перевершило найсміливіші його припущення.

Власне, на фестивалі був ще один фільм, тематично пов’язаний із російським президентом і методами його боротьби з інакодумством, – стрічка «Пуссі проти Путіна» (2013), присвячена двом головним активісткам анархо-феміністського гурту «Pussy Riot». Цю доволі детальну історію-хроніку діяльності гурту зняли двоє російських режисерів, що з огляду на політичну ситуацію в країні зберігають анонімність, ховаючись за назвою «Gogol’s Wifes». До демонстрації на Docudays стрічка вже мала чималий розголос у світі.

Фраґменти української мозаїки

В окремій програмі «Docu/Україна», що викликала особливий ажіотаж, було шість різножанрових стрічок українських режисерів, серед яких і відзначений низкою міжнародних відзнак (зокрема в номінації «Найкращий незалежний європейський документальний фільм» на Європейському фестивалі незалежного кіно в Парижі) фільм «Хворісукалюди» (2013) Юрія Речинського, знятий в копродукції з Австрією. Ця стрічка про безпритульних підлітків, котрі, поборовши наркоманію, намагаються входити в доросле життя, є своєрідним продовженням однойменної короткометражки режисера 2011 року, в якій він лише окреслює коло тих проблем, які знаходять і продовження (адже виросли й самі персонажі), і глибшу розробку.

Привернула увагу й стрічка «Амосов. Сторіччя» Сергія Лисенка, знята до ювілею славнозвісного українського хірурга та науковця. Крім розповіді про насичене подіями та численними здобутками життя головного персонажа, режисер не меншу увагу зосереджує на його побічних зацікавленнях (як-от кібернетиці та проблемах штучного інтелекту) і, головне, світогляді та життєвих цінностях, відстоюваних в доволі непростих історичних обставинах.

Олександр Балагура презентував стрічку, яка відкрила на фестивалі й окрему тематичну дискусію, пов’язану з долею ромів і приурочену до 70-річчя пам’яті жертв геноциду ромського народу. «Табір (лолі калі шуба)» («лолі калі шуба» – дитяча назва бедрика в закарпатських ромів) продовжує тему його фільму про ромів Закарпаття, знятого майже двадцять років тому. Режисер повертається на ті місця, щоб згадати і власне минуле, і побачити, як змінилося життя спільноти за цей час.

Натомість «Між нами» Катерини Горностай (випускниці Києво-Могилянської академії, а згодом учениці російської документалістки Марини Разбєжкіної) – документальне кіно доволі нетипового жанру: це приватна історія з власного життя, в якій глядач стає свідком непростого вибору, перед яким опиняється головна героїня (а заразом і режисерка-операторка), – між двома дорогими їй чоловіками. Чи не найбільшою принадою стрічки є її атмосфера: дуже тепла, лірична, без емоційного надриву і якась по-особливому щира та правдива. Камера зблизька спостерігає за двома чоловіками (іноді в кадрі опиняється і сама Катерина), і з калейдоскопу щоденних зустрічей, розмов і подій поступово вимальовується цілісна історія. Власне, хоч режисерка лише фіксувала «реальність», нічого не вигадуючи, ця стрічка перебуває десь на межі ігрового та документального кіно. Це така собі лірична кіноновела, яку високо оцінила і Марина Разбєжкіна, яка пророкує Горностай великі успіхи, називаючи її однією з найталановитіших учениць її випуску.

Український фільм, який також вдалося побачити, – це «Присмерк» Валентина Васяновича. Режисер, який за останні два роки презентував дві повнометражні ігрові стрічки, повертається до «рідного» жанру – документального кіно, ба більше: повертається і до персонажів з фільму 2001 року «Старі люди», його далеких родичів – старенької Марії (на час зйомок їй було 82) та її недужого і вже теж немолодого сина Сашка (через діабет той майже не бачить), які мешкають у глухому селі на Житомирщині й змушені самі давати собі раду.

1 «Жива бібліотека» дає можливість у вільному режимі поспілкуватися з представниками різних соціальних груп або меншин (як етнічних, так і релігійних, сексуальних, професійних тощо), чиї проблеми суспільство або не помічає, або сприймає упереджено під впливом певних поширених стереотипів.

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)


Корисні статті для Вас:
 
Інтимність помпезного, або «Великий музей»2004-02-11
 
Вайдина епоха солідарності2014-02-09
 
Красна Маланка: світ українського карнавалу2014-04-21
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2014:#4

                        © copyright 2019