Софія Неумивака Перейти до переліку статей номеру 2014:#4
Володимир Губа: «Знайти мистецький код – музичний, кінематографічний


Володимир Петрович Губа – український композитор, народний артист України (1999), лауреат премій: ім. Б. Лятошинського (2011), ім. М. Лисенка, ім. В. Стуса.Член Національної спілки композиторів України, Національної спілки кінематографістів України, творчої спілки «Кінематографія слов’янських народів». Автор музики до 150 фільмів: ігрових для великого екрану, телевізійних, документальних, анімаційних, автор симфонічних, камерних творів. Серед найвагоміших кіноробіт – музика до фільмів «Камінний хрест», «Захар Беркут», «Каштанка», «Данило – князь Галицький», «Гетьманські клейноди».

Володимире Петровичу, який випадок допоміг вам відкрити двері у світ кіно?

– Кінематограф надзвичайно впливав на мене ще у молоді роки мого життя, і, можливо, деякі експерименти я реалізовував досить швидко, і навіть сміливо. Я вимикав звук телевізора і, сидячи за піаніно, долучався до зорового ряду – це було експромтом, без підготовки. Іноді мене навіть сум охоплював, коли фільм швидко закінчувався. Це стосується документального кіно, яке тоді часто показували. Дуже шкодую й досі, що не зафіксував це на нотному стані. Я отримував спонтанний творчий досвід на рівні підсвідомості й емоційних почуттів.

Одного разу стався неймовірний випадок, який майже змінив моє творче життя. Я познайомився з молодим режисером, тоді ще студентом Леонідом Осикою. Відбулася зустріч, після якої мені вночі приснився сон. Якась невидима сила штовхнула мене у бурхливу воду, і, щоб вижити, я мав бодай якось триматись на воді. З часом з’явилася курсова робота Осики «Двоє», де і бере відлік моя праця в кіно.

Услід за тим – «Та, що входить у море». В ті часи естетичні відхилення від норм були неможливі. Чи передчували, що цей фільм покладуть на полицю? І чи були вам, як і Леоніду Осиці, близькі ці образи?

– Я був настільки вражений загадковим, романтико-містичним осяянням, яке відчував не тільки на екрані, а й на зйомках, що моя душа була переповнена духовним мистецьким станом. І якщо б це тривожне відчуття тоді з’явилося, воно могло б наробити немало шкоди у сприйнятті несподіваних естетичних вимірів і призвести до відстороненості сприйняття.

Було іноді дивно, бо коли дивишся, як готуються до зйомки, це навіть розхолоджувало – і душевний стан, і емоційний. І взагалі сприйняття того чи іншого образу. Я чекав, коли ж прозвучить: «Увага! Мотор! Зйомка!» Я прикипав до цього «дійства», і всі проблеми зникали. Я занурювався в атмосферу фільму, переживав, починав відчувати образи. Тієї миті й зароджувалися деякі мотиви, мелодії.

Музика з’являється на етапі спостереження за зйомками чи раніше, коли читаєте сценарій?

– По-різному. Іноді деякі звукові коливання можуть випливати вже тоді, коли читаєш сценарій. Але під час зйомок відбуваються зміни, інколи навіть кардинальні. І з’являються уже зовсім незнані емоції. Тому особисто я вірю в завершений зоровий ряд, як мистецький документ.

Володимире Петровичу, що для вас та вашої творчості символізують дзвони? Адже їхнє звучання можна часто зустріти у ваших роботах, наприклад, у «Та, що входить у море».

– Тоді мені здавалося, що саме кілька віддалених тихих дзвонів сприяли б одній із ознак нашого християнства та ментальності. Вони налаштовують на різноплановий стан. Це і втрата, і заглибленість у думки… Самі тембри дзвонів позачасові, а також рідні для християнської України. Вони можуть впливати на підсвідомість людини: якщо вона навіть здалеку їх почує, то вже входить у стан містичної концентрації. Вони сприяють добру, красі і спокою.

Великий доробок вашої творчості в кіно пов’язаний саме з Леонідом Осикою. Ви працювали по суті над усіма його картинами. З чим було пов’язано створення цього тандему? Спорідненість думок, світосприйняття? І які особливості роботи цього режисера з композитором?

– Леонід просто мені довіряв. Та й час у нього був дуже спресований. І знайти годину-дві для зустрічі зі мною було не так просто. Пригадую, якось він сказав мені з усмішкою, але за нею відчувався досить напружений стан: «Володю, ти ж композитор цього фільму. Не хвилюйся за неважливе. Пиши, і зустрінемось уже в павільйоні, на записі музики. От тоді я все побачу і почую». Іноді, дуже рідко, висловлював свої побажання. Ми це обговорювали і сходились на найкращому варіанті, але суперечок ніколи не було.

Леонід сприймав музику з точки зору кінематографічної відповідності драматургії. Бувало навіть і таке, коли він тихенько щось наспівував із прослуханої музики. Як правило, невеличкі мотиви, він дуже точно відтворював, а особливо у картині «Камінний хрест». Також я вдячний цьому майстру за те, що завдяки йому освоїв принципи монтажу. Адже Осика зажди мене до нього долучав і досить часто зі мною радився.

У картині «Камінний хрест» ви вдалися до цікавих та незвичних прийомів. Розкажіть, будь ласка, про свої знахідки.

– Уже на останньому етапі перезапису в мене з’явилася ще одна важлива пропозиція. По відчуттю не вистачало містичного звуку низької коливаючої струни, яка може викликати асоціації нот бандури, цимбал чи рояля, тобто узагальнений містичний звукотембр. Він виявився напрочуд важливим і необхідним для підсилення сприйняття як першої частини фільму, так і останньої в епізоді, під умовною назвою «Прощання з рідною землею». Коли герої фільму, прості селяни, хрестяться і відчувають колихання полум’я рідних свічок. Це приклад, коли режисер ризикнув заради поліпшення, відразу зреагував і довірився цій пропозиції.

А от у прощальному епізоді кінокартини, де відтворюється документальний церковний спів, інтуїція мені підказувала, що необхідно знайти виконавців похилого віку. Те чуттєве звукове коливання й досі впливає на мою душу і серце.

Ви колись згадували, що знайшли старі цимбали десь на горищі покинутої хати і дуже вдало їх використали...

– Я був вражений, щойно торкнувся до них, і це відчуття й досі зі мною. Тож я негайно звернувся до звукорежисера Анатолія Чернооченка, і ми це записали. Старі, майже трухляві від часу цимбали були, звісно, розстроєні. Торкнувши кілька струн, я від здивування завмер… Цей тембр окремих нот мені вдалося самотужки скласти в окремий короткий, щемливий мотив, який супроводжував у фільмі прохід сліпих музикантів.

У вас, очевидно, були прекрасні стосунки з Романом Балаяном. Розкажіть про створення музики до фільму «Каштанка». Адже там звучить музика, яка не може не викликати почуттів.

– Для мене у цьому фільмі найголовнішим було знайти мистецький код – музичний, кінематографічний і духовний саме до великого Антона Чехова. Просто написати красиву музику, яка може підходити? Я відчував, що чогось не вистачало…

Зв’язок із минулим?

– Так, але який зв’язок? Він повинен бути узагальнений через щось. У моїй уяві з’явився один досить поширений маленький музичний інструмент, який звучить дуже ніжно, специфічно, – музична шкатулка того часу. І ось тоді, коли відбувся такий несподіваний спалах, я відчув, що потрібно створювати музику в дусі музичної шкатулки. І Роман Балаян підтримав: це саме те, що треба. Маю сказати, що він дуже тонко відчуває музику, музично обдарований від народження. І на записі поводився дуже тактовно й зацікавлено. І в нас з ним не траплялося ніяких естетичних ексцесів, розбіжностей і непорозумінь.

Як на вашу творчість впливають нинішні події в Україні?

– Коли в той чи інший буремний час починаються якісь революційні катаклізми або несприятливі умови для мистецтва, в душу можуть підкрадатися різні сумніви, відчуженість, можливо, жорсткі спроби руйнувань високих духовних ідеалів. Саме тоді бажано не тільки переосмислювати багатовекторні події нашого часу, а й шукати причини, які їх породили. А що я долучений до поезії, то в мене народився вокальний твір на мої слова, присвячений пам’яті Небесної Сотні. Але будь-який твір композитора здобуває право на офіційне життя, коли він зафіксований або може бути виконаний у концертних залах. Все це потребує значних витрат. Професія композитора, на жаль, залежить від багатьох чинників.

А над чим ви працюєте сьогодні?

– Ми почали роботу над фільмом разом із режисером Сергієм Марченком. Про життя козаків під Запоріжжям. Робота йде швидко, бо немає суперечок. А взагалі картина складна і непроста для взаємопроникнення музики в зображення і навпаки. З цим режисером ще працюємо над фільмом з поки що умовною назвою «Замальовки Майдану», і одночасно я працюю над своїми поезіями.

Тож якими якостями має володіти композитор? Які сили повинен докласти новачок у цій справі? Що б ви порадили?

– Переконаний, що кожен митець, а отже й композитор, повинен любити мистецтво в собі, а не себе в мистецтві. Потрібно постійно оновлюватись, знайомлячись з багатьма артефактами різних культур, часів і різних професійних напрямів. Але обов’язково потрібні активна праця, щоденне осмислення і збагачення своєї творчої палітри. Чим більше естетичних знань, тим глибші внутрішній індивідуальний світ, духовність. Я багатьом студентам кажу, що потрібне постійне оновлення, якщо озеро не підживлювати струмочками, то воно, як правило, перетвориться на болото. І таких прикладів багато.

Ризикну дати ще одну маленьку пораду. Якщо ти стоїш у музеї перед картиною і не відчуваєш проникнення картини в твою душу, то є підстави замислитись. Адже цей витвір мистецтва пережив декілька століть, а я його чомусь не сприймаю і не відчуваю. Значить, були якісь прогалини в естетичному самовихованні і самоспостереженні.


Корисні статті для Вас:
 
В. Гронський:"Навіть геніальна музика не врятує слабкого фільму"2012-12-16
 
Мирослав Скорик: музика забутих предків2012-07-26
 
В.Губа: "З Леонідом Осикою у нас була естетична спорідненість"2012-10-25
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2014:#4

                        © copyright 2019