Лариса Брюховецька Перейти до переліку статей номеру 2014:#4
Марія Кочур-Форманюк: закон збереження творчої енергії


Кочур-Форманюк Марія Леонідівна (н.1942) – актриса театру і кіно. Закінчила КДІТМ ім. І. Карпенка-Карого (1963, майстерня професора М. П. Верхацького). Заслужений працівник культури України (з 1994). У 1963–2004 – актриса Київського театру юного глядача на Липках, де зіграла понад 100 ролей класичного і сучасного репертуару. На кіностудії ім. О. Довженка знялась у фільмах «Наталя Ужвій» (1962, режисер С. Параджанов), «Наймичка» (1964, режисери В. Лапокниш, І. Молостова), «Сумка, повна сердець» (1964, режисер А. Буковський), «Політика» (за оповіданням Г. Косинки, 1968, режисер Б. Савченко), «Р.В.С.» (1974, режисер О. Мороз); на студії «Укртелефільм»: «Дорога через руїни» (1987, режисер В. Онищенко), «Вісім люблячих жінок» (1996, режисер Ф. Лебедєв), «Об’єкт Джей» (1997, режисер В. Онищенко). Знімалась у серіалах: «Повернення Мухтара-2» (2006), «Міський романс» (2008), «Повернення Мухтара-5» (2009), «Повернення Мухтара- 6» (2009–2011), «Чужі помилки» (2011), «Єфросинія» (2011), документальний серіал «Алхімія любові» – «Коко Шанель», «Свати -6» (2012), «Білі вовки» (2013) та ін.

До книги «Молоді актори українського кіно», випущеної 1966 року видавництвом «Мистецтво», увійшов нарис і про Марію Форманюк. І хоча знімалася вона тоді ще небагато, зате яку роль мала у творчому доробку! Її участь у культовому фільмі «Наймичка» забезпечила їй реноме. То був час бурхливого розвитку українського кіно та зміни поколінь у ньому. Їй не судилося стати випускницею кінофакультету (вступила за рік перед тим, як цей факультет було засновано), закінчила театральне відділення, проте її входження в кіно було впевненим і передбачало хорошу перспективу. Не в останню чергу завдяки її щирості, привітності, оптимістичності… Однак доля розпорядилася інакше. Та все по порядку.

Закінчила майбутня актриса 17-ту школу на Подолі, була активною учасницею танцювального гуртка, у старших класах вже відвідувала заняття у міському палаці піонерів. Випадково потрапила на звіт його театральної студії під керівництвом Володимира Андрійовича Губатенка. Вже згодом дізналася, що свого часу він був актором театру Леся Курбаса. А тоді щось штовхнуло її піти на проби до цієї студії. Вислухавши, як вона прочитала Шевченка й Лесю Українку, Губатенко поцікавився її успіхами в навчанні. Вчилася вона добре, і її взяли. На першому ж занятті керівник дав завдання готувати етюди. Студійці готували уривки, а згодом – і вистави. Репертуар солідний: Шекспір, Гоголь. Костюми й декорації виготовляли власними руками. На одну з таких вистав прийшов викладач Інституту театрального мистецтва Михайло Полієвктович Верхацький (знайомий Губатенка ще з театру Курбаса).

Школу закінчено і Володимир Андрійович запитав Марійку, чи є в неї дві копійки. Є таке повір’я: якщо на сцені, де сходиться завіса, прибити свою монету, доля буде пов’язана з театром. Там, на студійній сцені, й залишились її пам’ятна монета.

Набирали курс Карасьов і Верхацький, конкурс – близько 30 осіб на місце. За зовнішніми даними Марія, здавалося, не могла конкурувати з іншими: ефектними, високого зросту. Маленька, худенька – інженю, лякалася невідомого, хоча тури іспитів проходила успішно. Абітурієнтів, які дійшли до фінішу, розподілили по парах – їй випало зіграти з Георгієм Дроздом у «Дальній дорозі» Арбузова. Інший партнер запропонував їй фраґмент з «Машеньки» Афіногенова. Коли ж нарешті вона побачила своє прізвище у списку новоспечених студентів, радіти сил не було – вичерпались.

Навчалася з радістю, Верхацький готував її на ролі інженю-травесті. Була активною, багато працювала. З однокурсником Віталієм Розстальним, а він десь під два метри росту, розігрувала пристрасну любов у виставі «Гори димлять». Микола Мерзлікін, також однокурсник, був режисером. Курс обдарований, з нього вийшло чимало відомих акторів та режисерів. Підсумок студентських років – дипломні вистави, куди сходилася режисура з театрів України. Марія грала в «Нахлібнику» за І. Тургенєвим у М. Мерзлікіна та в комедійному «Чортовому млині» за І. Штоком. На неї прийшли заявки з двох київських театрів – імені І. Франка та ТЮГу. Вона обрала ТЮГ.

На той час уже стартувала її кінобіографія. Найперші її кінороботи пов’язані з «Київнаукфільмом». Її обличчя почало з’являтися на екрані, а з 1961 року фото вже було в картотеці кіностудії Довженка. Звідти надійшло запрошення від режисера документального фільму «Наталя Ужвій» Сергія Параджанова. В епізоді, коли Наталя Михайлівна нібито приїздить дивитися сільську самодіяльність, Марія мала читати монолог Мавки. Епізод цей знімали біля кіностудії, у фойє заводу «Більшовик». Одягнули її в зелений купальник, зверху накинули зелену прозору тканину, начепили зелену перуку. Їй було соромно за свій вигляд і холодно, адже стояв грудень. Запалали діги, і раптом у двері влітає якась кудлата людина з чорною бородою і щось кричить. Це і був Параджанов. Марія остаточно знітилась. Та зняли її благополучно. Параджанов запам’ятав її, і коли вона зустрічалася йому на студії, розпитував про справи.

Її пробували на роль Катерини у фільмі -опері «Наймичка», який на студії ім. Довженка ставили Василь Лапокниш та Ірина Молостова. На цю роль пробувалось чимало акторів, адже фільм складного жанру. А сам тоді для них, випускників інституту, Верхацький організував гастролі на комсомольські будови України, починаючи з Харківщини й закінчуючи Маріуполем. Грали у великих театрах. Уже в Маріуполі Марію знайшла телеграма директора картини «Наймичка» Корецького, що її затвердили на роль. Повернувшись, вона поїхала в Канів, в околицях якого уже тривали зйомки. Група оселилася в готелі на березі Дніпра. Ірина Олександрівна Молостова опікувалась нею, заспокоювала, а кінооператор Сергій Лисецький допомагав освоювати акторську специфіку в кіно: по дорозі на місце знімань саме від нього вона дізнавалася про ази гри перед камерою. Василь Лапокниш похвалив її, пояснивши: «Для кіно підходиш, бо стримана».

«Наймичка» – унікальний твір, фільм-опера. Простіше було зніматися оперним співакам – Борису Гмирі, який грав господаря Трохима, та Ларисі Руденко (його дружина Настя). Інші ж актори мали вивчити оперні партії, щоб у кадрі співати. Над цим доводилося ретельно працювати: вивчали партії з концертмейстером, яка акомпанувала на піаніно. Але цим не обходилось: потім вмикали магнітофон із записами оркестру, і актори співали під фонограму. Мали бути дуже уважним, аби не пропустити моменту, коли починати спів. До цих музичних нюансів треба було звикнути. Дуети Катерини з Марком (його грав Андрій Подубинський) були емоційно насичені. Знятий матеріал подобався студійному керівництву.

Борис Романович Гмиря був дуже прихильним до Марії й до кінця життя називав її невісточкою (в нього не було дітей). Борис Романович – людина дуже освічена, читав багато мемуарної та історичної літератури, навіть писав вірші. Коли Марія стала дружиною Андрія Кочура, виявилось, що подружжя Кочурів – Григорій Порфирович та Ірина Михайлівна – з родиною Гмирі були давно знайомі, нерідко навідувалися в гості одні до одних. Марія слухала видатного співака в концертах у філармонії, ходила в оперу на його вистави. А коли випадало зустрітися на київських вулицях (він ішов у оперний, а Марія з Гоголівської пішки по Богдана Хмельницького – в ТЮГ), то він завжди привітно звертався до неї: «Як поживаєш, невісточко? Що в тебе нового?» Під час зйомок «Наймички» він святкував свій ювілей – шістдесятиріччя. Того дня після зйомок разом з дружиною для усієї знімальної групи накрив святковий стіл.

1980 року Ірина Молостова написала в «Творчій характеристиці» про їхню спільну роботу: «Актриса – тоді ще випускниця театрального інституту – зуміла знайти теплі барви для створення м’якого, ліричного образу своєї героїні, органічно впоралась із завданнями, пов’язаними з його віковою динамікою: перетворенням захопленої дівчини в люблячу дружину і турботливу матір. Робота у фільмі пов’язана ще з однією складністю. Вокальну партію Катерини виконувала народна артистка СРСР Є. Чавдар, але від М. Кочур вимагалось вивчити і пройти з концертмейстером весь вокальний матеріал ролі. З цим завданням актриса впоралась і органічно увійшла в єдиний ансамбль, створений В. Донською-Присяжнюк і народними артистами СРСР Л. Руденко і Б. Гмирею».

1964 рік виявився для Марії плідним: тоді ж вона знялась у фільмі Анатолія Буковського «Сумка, повна сердець», що складався з трьох новел. Молода артистка грала у тій, де розповідалося про кохання Катрусі, – як бачимо, навіть ім’я героїнь збіглося.

Марія мала стосунок і до відомого фільму «Іду до тебе» – про Лесю Українку за сценарієм Івана Драча. 1970 року його мав знімати Ролан Сергієнко. Марію пробували на головну роль. Потім фігурувала юна Ірина Купченко з Москви, киянка за походженням. Одначе ще на етапі кінопроб Ролана Сергієнка від роботи над фільмом усунули. Іван Драч згадував: «Начальство було налякане. Як мені видавалось, найбільше вони жахалися надто упопадливого ставлення молодого режисера до сцен з «Одержимою» – атеїстичний клімат ідеології був чужий початкуючим спробам режисера-неофіта освоїти біблійну тему».

Марія Форманюк жила театром: від самого початку в своєму рідному ТЮГу грала дуже багато. Її ролі – зворушлива школярка у виставі за п’єсою О. Хмелика «Пляшечки», лукава й пустотлива Кача у «Чортовому млині» І. Штока. Народний артист Микола Харитонович Козленко, який працював у театрі юного глядача з 1956 року, писав про неї: «Я ніколи не спостерігав, щоб вона хоч на хвильку запізнилася на репетицію, відмовилася від якогось доручення чи участі в багатогранному театральному житті. А це запорука нових здобутків актриси, що зіграла понад 60 ролей і перебуває нині в розквіті своїх творчих сил».

(повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)


Корисні статті для Вас:
 
«Наймичка»: фільм рідкісного жанру2014-05-15
 
Фільм-опера "Наймичка" зворушує, як і 50 років тому2014-04-21
 
Сергій Лисецький: «Заради справи жертвую чим завгодно...»2006-02-11
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2014:#4

                        © copyright 2017