Ольга Велимчаниця Перейти до переліку статей номеру 2014:#4
Вікторія Авдєєнко: «Дуже важливо позбавлятися штампів»


Вікторія Авдєєнко – акторка театру. У 1980 році закінчила КДІТМ ім. І. Карпенка-Карого. Працювала в Молодіжному театрі, Київському експериментальному театрі, Театрі російської драми ім. Лесі Українки. Нині – акторка Київського Молодого театру. Ролі: Роксана («Сірано де Бержерак»), Наташа («Три сестри»), Рита («Циліндр»), Уляна («Сватання на Гончарівці»), Стара («Археологія»), Служниця («Голомоза співачка»), Сільвія Центгофер («КомА»), Донна Клотільда («Янгольська комедія»), Ремі Де Вос («Поки мама не прийшла»), Елен («EmptyTrash»), Бабушка («Четверта сестра»), Стара («Маринований аристократ»), Акторка («Хоровод любові»), («Потрібні брехуни») та ін. Гостра, характерна, відверта актриса Вікторія Авдєєнко в Молодому театрі з самого його зародження. За своєю акторською натурою вона всі ці майже тридцять п’ять років відповідає назві театру: «молодий» – отже сміливий, відкритий до пошуків та експериментів, готовий працювати над собою попри труднощі та перепони, прислухатися до інших, бо інколи все-таки страшно йти наосліп. Вікторія Авдєєнко продовжує з інтересом досліджувати себе і світ завдяки театру й охоче залучати в це дослідження глядачів.

Коли ви зрозуміли, що хочете бути акторкою? Розкажіть про ваші перші кроки до цієї професії.

– Насправді я нічого не розуміла, все само складалось. Мій тато працював директором оперети, тож я змалку часто ходила в театр. Вчителі знали, що я пов’язана з театром, тому залучали мене в агітбригади, я співала в хорі. Це поступово почало мене цікавити. Хоча взагалі-то я мріяла працювати в цирку, бути дресирувальницею собачок, але це було чимось недосяжним. Всі вже готували мене до вступу в інститут ім. І. Карпенка-Карого. До того ж ми мешкали в одному будинку з Борисом Петровичем Ставицьким, який згодом і став моїм педагогом. І з Адою Роговцевою ми в одному під’їзді жили. Як же з такими сусідами не стати актрисою?

Тож ви вступили в інститут ім. І. Карпенка-Карого?

– Так, але не одразу. Спершу мене не прийняли, бо Микола Олійник написав: «Не рекомендую». Одначе за допомогою Бориса Петровича якось вдалося це виправити. Щоправда, у навчанні я була ніяка. Все мені давалось дуже тяжко, бувало, шкодувала, що пішла сюди вчитись. Єдине, що подобалось, – танці. Я собі вигадувала, що балерина, і танці в мене виходили добре. А потім якось втягнулася в роботу, у вивчення акторської майстерності, мені стало цікаво щось придумувати, працювати над образами.

Після навчання – Молодіжний театр.

– Так. Мені взагалі дуже щастило. Адже після закінчення інституту я отримала розподіл в Ачинськ, це десь чи не в Сибіру. Мама плаче, батьки думають, що робити. А в той час саме зароджувався Молодіжний театр. Це був 1980 рік. Пам’ятаю, 22 червня в мене було прослуховування, і ось уже 35 років я тут. Тільки 10 років випало, коли в Києві виникла хвиля студійних театрів. На цій хвилі я, Ярослав Чорненький та Анатолій Петров разом із режисером Валерієм Більченком відмежувалися від театру. Віктор Шулаков не хотів співпрацювати з Більченком – у них було зовсім різне розуміння театру. Тепер, коли я працюю із Стасом Жирковим, то розумію, що він мислить так, як тоді Більченко – по новому. Нині за це ніхто не карає, різні театри співіснують в одному, а в 90-ті роки нам довелося піти з театру за Більченком. Тут, у театрі, вже всі мали звання отримати; зізнаюся, часом думала: що я наробила? Та й директор нам казав: дурні, куди ви йдете? Та все ж, чомусь пішли.

Мабуть, був цікавий цей театральний пошук?

– Так, без сумніву, цікавий. Хоча нас очікували справжні муки творчості. Але в цьому був свій кайф. Ти мучишся – і щось виходить таке, чого досі не було в театрі. До всього, ще й бачиш інтерес глядачів, отримуєш нагороди. Пам’ятаю, фестиваль «Золотий Лев» тоді починався – ми взяли всі перші місця, «Березілля» – знову! Потім їздили в Польщу, Данію – і там нами цікавились. Але Більченко – вельми амбіційний режисер, він вирішив поїхати за кордон. Нас прихистила «Києво-Могилянська академія» – в той період теж були дуже цікаві роботи, за які я навіть отримала дві «Пекторалі». З нами працювали режисерка Лариса Паріс, художник Володимир Карашевський. Ми й вуличні вистави на ходулях там робили… Сьогодні мені такий темп був би заважкий. Хоча й тепер теж граю чимало, і я несказанно рада, та інколи здається, що треба трохи зупинитись, бо слід би себе поберегти. Тим паче, що я не зірка, не знімаюсь у серіалах. Втім, приємно, коли підходять дівчата після вистави і просять автограф, кажу: ви мене ні з ким не плутаєте? А вони відповідають, що бачили мене у виставах.

Ви завжди відкриті до нового, до експериментів...

– Роблю це з задоволенням. Навіть коли студенти просять їм допомогти, завжди рада. А от режисери чи бояться мене, чи не бачать. Пам’ятаю, як вагався Андрій Май, коли працював над виставою «КомА». Але потім зрозумів, що я, як і молоді актори, слухатимусь його. Тільки інше питання: чи вийде в мене так, як йому треба? Така ж проблема з виставою «Потрібні брехуни»: Жиркову непросто, йому запропонували цю п’єсу з наперед визначеними артистами, і разом з ними два монстри – я і Олексій Вертинський. Я дуже хотіла грати в його виставі.

Ви бачили раніше його роботи?

– «Любов людей» у нашому театрі. Я люблю такі вистави. Бо під час перегляду в мене нічого не вимикається: ні розум, ні емоції. Я йду в театр, щоб подивитись, як же у ХХІ столітті мислять режисери. Мушу сказати: нічого нового, але це все одно цікаво. Згадую Більченка, але розумію, що молоді сьогодні ще й фору дадуть будь-кому. В них швидке сприйняття, часом важко за ними встигати. Треба намагатися зрозуміти, чого прагне режисер? Я ж хочу і від нього навчитися чомусь новому, або згадати те, що вміла.

Тобто від кожного режисера можна щось почерпнути, відкрити себе по-новому?

– Від Жиркова, наприклад, я щодня черпаю. І як далеко все від того, чого нас навчали в інституті! На щастя, розумію, що він хоче. Є актори, які не завжди готові прислухатись до режисера, вважають, що самі можуть впоратись. Але, як на мене, це небезпечний шлях, бо так вони ризикують повторюватись. Зовнішній погляд необхідний, щоб відкрити якусь нову грань, зробити щось по-іншому. Я приймаю будь-які зауваження, бо дуже важливо позбавлятись штампів.

А партнери по сцені, наскільки вони впливають?

– Я завжди вважала, що театр – колективна творчість. У нас інколи бувають суперечки, мовляв, у театрі – кожен за себе. Але тоді, коли виходимо на сцену, має бути міцний зв’язок, взаємний вплив.

А наскільки важлива реакція глядачів?

– Я їх боюсь. Мені інколи режисери роблять зауваження, що глядач бачить тільки півобличчя, коли в мене монолог, наприклад. Але я не можу грати в анфас, коли я прямо дивлюся в глядацький зал, мені важко звертатись до партнера через зал. Я люблю глядачів… в кінці (сміється), та коли під час вистави раптом чую оплески, тоді теж з’являється кураж, значить, ти в правильному напрямку рухаєшся, глядачі зрозуміли.

Януш Гловацький, автор п’єси «Четверта сестра», казав, що на виставі його вразив щирий глядач, який прямо із зали підказував акторові, який щось шукав. Це вистава, яка має особливий відгук у глядачів?

– Так, але, на жаль, ми вже давно її не грали. А в цьому місяці вже має бути, і ми дуже її чекаємо. Цікаво, як тепер її сприйматимуть. Там же багато російського – російські пісні, побут. Хоча залежить від того, що ми туди будемо вкладати.

У Росії цю п’єсу так і не поставили.

– Може, й не поставлять. З таким Путіним…

«Янгольська комедія» – теж нова вистава. Ви грали цю п’єсу і в Театрі російської драми?

– Так, але там ішов повний варіант, вистава тривала три з половиною години – і гралась, як написано, трагікомічно. Тільки я там грала Джезуальду (з Яремчук Лідою). Тетяна Шеліга та Ірина Дука грали Клотільду. Мені здається, це був успіх. У Молодому Лев Сомов трохи переписав текст, трохи скоротив, позабирав якісь сороміцькі речі. Хоча, коли ми грали у театрі російської драми, нібито нікого нічого не бентежило. Питання навіть таке не виникало.

Ви маєте досвід роботи з французьким режисером. Якою вийшла вистава «Поки мама не прийшла»?

– Я не можу зрозуміти, чому досі жодного слова ніхто не сказав у пресі, крім якихось інформацій. Мені вистава подобається, глядач на неї ходить. Отже, щось у ній є. Навіть у революцію ми грали її, і було порівняно багато глядачів. А взагалі, під час і після цих подій менше людей ходить в театр.

Чи потрібне мистецтво в такі важкі часи і яким воно має бути?

– Можна зрозуміти людей, які були на Майдані, які не розуміли, як можна грати вистави в такий час. Настільки все серйозно, що не до мистецтва. З іншого боку, треба працювати. Я могла заробити гроші і віддати їх на якісь потреби. І до того ж, якщо люди приходили, це означає, що комусь мистецтво потрібне. Не тому, що вони зрадники, просто це в них така захисна реакція.


Корисні статті для Вас:
 
Марія Кочур-Форманюк: закон збереження творчої енергії2004-02-11
 
Наталя Доля:"Я б не відмовилась від жодної чеховської ролі"2013-06-18
 
Якби винайшли еліксир доброти, його назвали б "А. Хостікоєв"2013-06-18
 

 

 

Перейти до переліку статей номеру 2014:#4

                        © copyright 2017